Україна-Японія:

"Японські новини" в культурному просторі України.

А також "українські новини" в культурному просторі Японії

     
     
 

На головну Нагору Напишіть нам! Мапа сайту Пошук Лінки Гостьова

Розділ XІ

Розділ  І Розділ ІІ Розділ ІІІ Розділ ІV Розділ V Розділ VІ Розділ VІІ Розділ VІІІ Розділ ІX Розділ X Розділ XІ

 

Нацуме Сосекі

ВАШ ПОКІРНИЙ СЛУГА КІТ

Перекладено за виданням:

Natsume Sōseki. Wagahai wa neko de aru

Tokyo: Shinchosha, 1970

Переклав з японської

Іван Дзюб

 

 

© І.П. Дзюб, переклад українською, 1973

Free downloading only for individual use

Японський оригінал можна знайти на веб-сайті: www.aozora.gr.jp

Розділ XІ

 

   Мейтей-кун і Докусен-кун сиділи перед токонома і грали в ґо[1].

   - Я дурно не гратиму. Треба, щоб переможений частував. Згоден? - наполягав Мейтей-кун.

  Як завжди, посмикуючи свою цапину борідку, Доку­сен-кун відповів:

- Так можна звульгаризувати прекрасну гру. Неці­каво, якщо вся увага прикута до одного: виграю чи програю? Забудь про наслідки гри, проводь партію з такою ж легкістю, з якою хмарки пливуть над гірськими проваллями. Лише тоді відчуєш насолоду.

- Знов узявся за своє? То чистий клопіт - мати партнером філософа. Можна подумати, що ти зійшов зі сторінок китайської «Хроніки про святих відлюдників»

- А ти заграв на безструнному кото.

- А ти заговорив по бездротовому телеграфі.

- Ну гаразд, починаймо.

- Твої білі?

- Мені однаково.

     - Сказано - відлюдник, тому й великодушний. Як­що твої - білі, то логіка підказує, що мої - чорні. Ну, йди. Звідки хочеш.

- За правилами, чорні починають.

- Справді... Тоді скромненько почнемо ось яким дебютом.

- Такого дебюту нема.

- То й що? Я винайшов нові правила.

Мій світ вузький. А тому лише останнім часом дістав нагоду побачити, як грають у так зване ґо. Що й казати, чудернацька розвага. На невеликій дошці, по­діленій на малюсінькі кліточки, безладно, аж голова па­морочиться, розкидано білі й чорні камінці. Партнери галасують й обливаються потом над тою дошкою, неза­лежно від того, виграють чи програють. Площа дошки щонайбільше один квадратний сяку. За одним ударом лапи можна всі камінці порозкидати. Складеш дошку ­- виникне хатина, розкладеш - матимеш рівне поле. Без­глузда розвага - потіти над такою дошкою. Куди веселіше байдужими очима на неї позирати. Коли на дош­ці тридцять-сорок камінців, в очах не дуже мерехтить. А от у вирішальний момент гри погляньте на дошку, відразу охнете. Білі й чорні камінці так щільно підступають один до одного, що, здається, от-от повипадають з дошки. Їм лишається тільки одне: покорившись волі неба, стояти як   укопані. Адже вони не можуть упросити сусіда посунутися, не можуть вимагати, щоб передні на них не налягали. Гра в ґо -- людський винахід. Якщо людські вподобання виявляються в позиції фігур, то, можна сказати, що нещасна доля зігнаних у купу ка­мінців відбиває вузьколобість людини. Хоч-не-хоч треба визнати, що людині подобається обмежувати чистий, як небо, широкий, як море, світ, втиснути його у вузькі рамки, за які ні в якому разі не можна ступати. Одним словом, людина - істота, котра навмисне вишукує для себе страждання.

Хто його зна, з якого дива легковажний Мейтей-кун і прихильник  дзен-буддизму Докусен-кун якраз сьогодні стягли з полиці стару дошку і взялися до такої виснаж­ливої забави. Спочатку, як і годиться знайомим партне­рам, кожен діяв на свій розсуд, і камінці аж літали над дошкою. Але ж дошка не безмежна. За кожним ходом кількість вільних кліток зменшувалася і партнерам ста­ло тісно - вже не помагала ні безтурботність, ні при­хильність до дзен-буддизму.

   - Мейтей-кун, ти грубо граєш. Так не можна ходити. Нема такого правила.

   - В ченців секти Дзен, може, й нема, а от у  школі  «Хон’інбо»  є. Тут уже нічого не вдієш.

   - Але ж я б’ю твого пішака.

   - «Самурай не відмовиться пожертвувати життям задля свого володаря, а тим паче не відмовиться від добрячого шматка м’яса»... Я пішов.

   -  Он як. Прекрасно. «3 півдня віє легіт, а в палаці ні крихти прохолоди». А я отак поставлю.

   - Ого... Що й казати, чудовий хід. Я думав, що так і  підеш. Вдаримо ось як... Хай  знають наших. Що тепер будеш робити?

   - Хоч круть, хоч верть... «Холоне в небі меч»... От халепа! Вперед! Чого мені боятися?

   - Ого! Що ти наробив? Так мені каюк. Що за жарти? Стривай!

   - Так тобі й треба! Хіба я не казав, що так не можна ходити?

    - Пробачте мені цей хід. Візьми назад цього білого.

- Цього?

- А водночас і його сусіда прибери.

- О, це вже зухвальство!

   - Do you see the boy?[2] А хіба ми з тобою не друзі? Не кажи дурниць, а забирай. Для мене це питання жнт­тя або смерті. Ще трохи почекай, і в мене на сцену ви­біжать головні виконавці.

- Це мене не обходить.

- Хай не обходить. Тільки ходи верни.

   - Ти вже шість разів кричав: «Стривай!»          ­

    - Чіпка в тебе пам’ять. Я тебе прошу взяти назад два ходи. Кажу тобі: забери оці пішаки. Який же ти впертий! 3аглибся в роздуми і станеш трохи згідливі­шим.

- Але ж я тоді програю...

- А хіба тобі від самого початку не було байдуже, ти виграєш чи програєш?

    - Мені однаково, можу й програти. Але не хочу, щоб ти виграв!

    - Велика мудрість зійшла на тебе! В тебе одне на думці: «Осінній вітер перетинає блискавку».

    - Не вітер блискавку, а блискавка вітер! У тебе все навпаки.

   - Ха-ха-ха... Тепер такі часи, що й навпаки годиться. Нічого ти не вдієш.

   - Життя і смерть нам не підвладні. Не вічні ми на цьому світі.

   - Амінь! – Мейтей-кун цього разу пересунув камінця навмання.

Поки Докусен-кун і Мейтей-кун до загину змагалися перед токонома, біля входу до вітальні рядком сиділи Канґецу-кун і Тофу-кун, а збоку блідий господар. Що за дивовижа? Перед Канґецу-куном на маті сумирно лежали три сушених тунці. Вони з’явилися з-за пазухи Канґецу-куна і ще зберігали людське тепло. Коли гос­подар і Тофу-кун звернули свої спантеличені погляди на рибу, Канґецу-кун промовив:

- Я вернувся з рідної провінції чотири дні тому, але так забігався у справах, що не мав часу раніше заві­тати.

   - З цим не треба було так спішити,- як завжди, грубо кинув господар.

   - Звісно, можна було б і не спішити, але мені не давали спокою ці подарунки.

- Це що, тунці?

- Еге, моя батьківщина славиться ними.

- Може, й славиться, але в Токіо їх легко дістати.­

Господар узяв найбільшого тунця і понюхав.

- На запах тунця не оціните.

- Чи не величиною вони славляться?

- А ви покуштуйте.

   - Що ж, можна було б і покуштувати, але я бачу, голову надгризено.

   - Тому я кажу, що квапився якнайшвидше принести    дарунки.

   - Чому?

   - Як це - чому? Миші погризли рибу.

- Це вже небезпечно. Поласишся, а там, гляди, й на чуму заслабнеш.

 -Не турбуйтесь. Нічого страшного, мало обгризено.

 -Де ж вонн пообгризали?

- На кораблі.

- На кораблі?

     - Нікуди було діти рибу, і я поклав її разом із скрипкою у футляр. Але того ж вечора, вже на кораблі, миші її надгризли. Півбідn, якбн тільки рибу. А то ж вони переплутали скрипку з тунцями і також до неї взялися.

     - От дурні! Як поселилися на кораблі, то вже їм розум одібрало, чи що? - бовкнув господар, не відри­ваючи погляду від тунців.   

     - А що ти хочеш від мишей? Вони завжди дурні. Я побоювався, що вони їх потрощать у пансіоні. Тому на     ніч брав із собою в ліжко.

     - Який же ти неохайний!

     - Тому, будь ласка, не спішіть їсти, а спочатку трохи помийте.

 - Якщо трохи помити, то вони  не стануть чистими.

 -Тоді можна було б помити лугом.

- І скрипку ти брав із собою в ліжко?

- Скрипка надто велика, їі в ліжко не візьмеш...­- почав Канґецу-кун.

     - Що? Ти спав, обнявши скрипку? - гучно перебив Мейтей.- Оце вишуканість! Недарма колись писали: «Весна іде й до серця тиснеш важку біву». Тож геніям в епоху Мейдзі сам Бог велів спати із скрипкою. Інак­ше вони не перевершать стародавніх людей. Тофу-кун, можна сказати віршами «сінтайсі»: «Довгими ночами мій сон оберігає скрипка».

- Вірші в новому стилі - це вам не «хайку», їх швидко не напишеш. Зате в них стільки чарівної музики, просякнутої таємницями людської душі.

- Ого! А я думав, що людську душу викликають пахощами кадильних паличок. Виходить, «сінтайсі»  теж мають владу над нею, - просторікував Мейтей-кун, за­кинувши гру.

 - Як будеш базікати, програєш! - попередив господар.

     - Який там програєш, коли мій партнер ні руками, ні ногами не може ворухнути, наче той восьминіг у ка­зані. Я навіть з нудьги зацікавився скрипкою, - спокійнісінько відповів Мейтей:-кун.

- Твій хід. Я ж тебе жду, - трохи роздратовано сказав Докусен-кун.

- Невже? Ти вже пішов?

- Аякже, давно.

- Куди?

- Сюди, вбік.

    - Справді... «Поставив пішака й програв». В такому разі ми... ми... ми... «Ого, вже вечір заходить». Чогось я не бачу пристойного ходу. Ну що ж, ти ще раз іди.

- А хіба так грають?

  - .Як не грають, то я піду... От сюди, в куток  зверну  чи що... Канґецу-кун, миші познущалися з твоєї скрип­ки тому, що вона дешева. Ти б не поскупився і придбав дорожчу. .Я міг би тобі в Італії замовити скрипку трьох­сотлітньої давності.

    - Будь ласка, дуже прошу, замов. До речі, й заплати за неї.

    - А кому потрібне таке старе дрантя? – сердитим голосом дорікнув недоумкуватий господар.

- Ти  що, прирівнюєш стару скрипку до старого люд­ського дрантя? Якщо навіть старе дрантя, приміром, Ка­неда, користується в наш час популярністю, то що ка­зати про скрипку? Вона тим краща, чим старіша...  Ну, Докусен-кун, іди скоріше. Хоч я й не Кеймаса, та ска­жу: «Осінній день короткий...»[3]

    - От морока грати з таким метушливим, я к ти! Ніколи й подумати. Нема ради, піду сюди...

- Ого, нарешті-таки набрався відваги. Як жаль! Я не думав, що ти сюди вдариш. Виходить, дарма тебе за­балакував, дарма вселяв зневіру.

   - Що ж тут дивного? Ти ж не граєш, ти шахруєш.

   - Оце й називається школа «Хон’інбо», Канади та всіх інших сучасних джентльменів... Гей, Кусямі-сен­сей, Докусен-кун справді-таки об’ївся протухлих мари­нованих овочів у Камакурі, адже його нічим не розво­рушиш! Низько йому вклоняюсь. У ґо поганенько грає, зате скільки витримки!

- У тебе її не вистачає, ти б з нього брав приклад,­ - тільки встиг порадити господар, не повертаючи голови, як Мейтей показав йому свого довгого червоного язика. А Докусен-кун, наче його ніщо не обходило, знову взяв­ся підганяти супротивника:

- Твій хід.

   - Відколи ти почав учитись грати на скрипці? Я теж вирішив спробувати. Кажуть, дуже важко, - спитав То­фу-кун  Канґецу-куна.

- Взагалі, кожен може сяк-так навчитися.

   - Я так собі думаю: це теж мистецтво, отож хто знається на поезії, той і в музиці досягне успіху.

- Авжеж, я певен, що в тебе вийде.

    - Коли ти почав?

    - Ще в гімназії. Сенсей, я вам не розповідав, як я вчився грати на скрипці?

     - Ні, не розповідав.

- Напевне в гімназії був учитель, котрий вмів грати на скрипці?

   - Та де там, не було жодного. Я самотужки вчився.

   - Ти просто геній.                                  

   - Не обов’язково вже геній, як самотужки вчився,­ - холодно заперечив Канґецу-кун. Здасться, тільки він може заперечувати, коли його називають генієм.

- Ну гаразд, розкажи, як же ти самотужки вчився грати. Хочу скористатися твоїм досвідом.

 - Чого ж не розказати? Можна. Сенсей, розказувати?

 - Розказуй.

  - Тепер часто на вулицях можна здибати хлопчаків із скрипками у футлярах. А от колись у гімназіях майже ніхто не займався європейською музикою. А в на­шій убогій околиці й поготів. Про яку музику можна було говорити, коли нам не вистачало найскромнішого взуття – солом’яних сандалій на мотузяній підошві?

     - Ого, там розповідають щось цікаве! Докусен-кун, пора вже кінчати, - запропонував Мейтей-кун.

- Ні, ще лишилося кілька вільних кліток.

- Хай собі залишаються! Дарую тобі на згадку.

- Просто так не годиться брати.

 - Який ти акуратний! А ще називаєш себе прихильником дзен-буддизму! Ну, швидше кінчаймо!...  Здається, Канґецу-кун розповідає щось цікаве... Мабуть, про ту гімназію, куди учні ходили босими...

    - Не може цього бути.

    - Кажуть, нібито босих учнів так ганяли на стро­йовій підготовці, так ними крутили - то «наліво!», то «направо!»,-  що в них п’яти огрубіли.

    - Де це таке видано? Хто вам сказав?

    - Байдуже, хто. Іще казали, ніби ті учні носять коло пояса здоровенні рисові колобки й китайські лимони та всю цю провізію з’їдають на сніданок. Не просто з’їда­ють, а скоріше пожирають. Кажуть, у середині колобка захована маринована слива. Отож, аби добратися до неї, учні накидаються на несолоний. рис. Оце наполегливі хлопці! Докусен-кун, тобі до смаку ця історія?

- Чудовий звичай. Скромний і здоровий.

    - Та місцевість виділяється ще однією чудовою особливістю: там ніде  не  роздобудеш попільнички. Якось мій приятель (він там був на державній службі) надумав купити  собі бамбукову попільничку знаменитого тамтешнього різьбяра.  Та хоч скільки він шукав, навіть звичайної попільнички не знайшов, не кажучи вже попіль­ничку славетного майстра. Він здивувався, спитав, у чо­му справа, чому не продають попільничок, а йому відпо­віли, що нема потреби - кожен може вирізати собі з бамбука. Докусен-кун, як ти гадаєш, ця повчальна істо­рія також свідчить про скромні й здорові звичаї?

- Усе це так, але...

   - Але, але, але... Досить тих  «але»... Правду казати, мене вразила така відповідь. Треба схилити голову пе­ред Kaнґeцу-куном, який у такій глушині та навчився грати на скрипці. В «Чуци»[4] про таких сказано: «Ге­ніальний і самотній». Канґецу-кун, ти - Цюй Юань епо­хи Мейдзі.

- Мені Цюй Юань не до вподоби.

   - В такому разі ти - Вертер двадцятого століття.. Що? Ти хочеш, щоб я рахував пішаки? Навіщо така чес­ність? Я без тих підрахунків знаю, що програв.

- Ні, так не годиться. Треба справу довести до кін­ця...

- Тоді сам доводь... Не вистачало,  щоб я рахував! Пробач, але предки мені не подарують, якщо не вислу­хаю розповіді генія нашої епохи про те, як він навчився грати на скрипці, - Мейтей-кун підсунувся до Канґецу-­куна. Докусен-кун, заповнюючи вільні клітки то білими,

            то чорними камінцями, мовчки щось підраховував.

Канґецу-кун вів далі:

- У наших краях звичаї суворі, а мої земляки люди дуже жорстокі. Бувало, наші учні чинили немилосердну розпрaву  над слабкодухими лише тому, щоб не впасти лицем у болото перед учнями сусідніх провінцій.

- Справді, з такими небезпечно заводитися... Хотів би я знати, навіщо вони одягають сині хакама? Це вже занадто. А до того ж усі вони смагляві, аж чорні. Ма­буть, солоний морський вітер у цьому винен. Чоловікам ще нічого, а от жінкам такий колір зовсім не пасує.

Мейтеєве втручання відвернуло розмову від головної теми - скрипки.

- Еге ж, жінки в нас теж смагляві.

- І все-таки легко виходять заміж?

- А що ти вдієш, коли всі у провінції смагляві.

- Ото нещастя! Правда, Кусямі-кун?

    - Ну й добре, що смагляві. Краще, ніж біляві. Ті вміють лише перед дзеркалом крутитися та собою милу­ватися. Що ти з жінками поробиш? - сумно зітхнув господар.

- А хіба жінки не будуть захоплюватися смагля­вістю, як усі будуть смагляві? - слушно зауважив То­фу-кун.

- В кожному разі, жінки ні на що непридатні, -  сказав господар.     

 - Не дуже розбалакуйся, а то від жінки перепаде.

 - Нічого, минеться.

- Що, її нема дома?

- Кудись пішла з дітьми.

- А я собі гадаю: чого так тихо? Куди пішла?

- Не знаю. Куди заманулося.

- І вернеться, коли заманеться?

- Мабуть. Добре тобі, нежонатому.

    Тофу-кун невдоволено скривився, Канґецу-кун  хихикнув, а Мейтей-кун відповів:

    - Усі жонаті так думають. Докусен-кун, і тобі жінка просвітку не дає?

   - Що? Стривай! Чотири по шість - двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім... Я ду­мав, що мало, а тут аж сорок шість пішаків. Ще трохи і я переміг би. Бракує яких вісімнадцять очок... Що ти сказав?         

- Я питав, чи тобі теж жінка просвітку не дає?

     - Ха-ха-ха! Вона мене  не чіпає. Вона ж мене любить.

- Тоді пробач. Оце так Докусен-кун!

  - Докусен-кун  не виняток. Таких прикладів можна навести чимало, - заступився Канґецу-кун за жінок.

- Правду кажеш... Я вважаю, що людина може до­сягти абсолюту двома шляхами: завдяки мистецтву і завдяки жінці. Якщо ж ти не оженився і не зазнав по­дружнього щастя, значить пішов супроти волі неба. Правда, сенсей:? - як завжди, поважно ТоФу-кун звер­нувся до Мейтея.         .

   - Чудова аргументація! Але таким, як я, не суди­лося досягти абсолюту.

   - Як оженишся, тим паче не досягнеш, - насупив­шись, вставив господар.

- В усякому разі, ми, нежонаті, не збагнемо сенсу людського життя, якщо не проймемося духом мистецт­ва, не прокладемо собі дороги до нашого духовного ро­сту. Тому-то я вирішив послухати билиці Канґецу-ку­на - сам учитимусь грати на скрипці.

- Так, так, ми хотіли прослухати скрипкову повість пана Вертера. Розповідай, я більше не перешкоджати­му, - поступився Мейтей-кун, сховавши свої пазурі.

- Дорогу пізнання не відкриєш скрипкою. Було б жахливо, якби таємниці всесвіту осягалися за такою розвагою. Первісну суть життя не збагнеш, якщо спо­чатку не відчуєш подиху смерті, а потім не оживеш, - ­самовпевнено виголосив проповідь Докусен-кун перед Тофу-куном. Але того вона не вразила - адже він не знав слова «дзен».

- Можливо, - відповів Тофу-кун. - Але я вважаю, що тільки в мистецтві виявляються найвищі людські ду­шевні якості. Як собі хочете, а я від цієї думки не від­ступлюся.

- Якщо не можеш відступитися, то я вам розповім історію моєї скрипки. Як уже згадувалось, мені довело­ся подолати силу-силенну труднощів ще до того, як я почав учитися гри на скрипці. По-перше, де купити скрипку?

     - Авжеж, хіба можна купити скрипку там, де солом’яні сандалії неможливо дістати?

-  Та ні, скрипки були в продажу. І гроші я заоща­див. Так що за цим діло не стало. А все-таки я не міг купити.

   - Чому?

   - Околиця наша невелика, тож як купуватиму, відразу помітять. А як помітять, ­обізвуть  чваньком  й осу­дять.

   - З давніх-давен геніїв переслідують, - поспівчував Тофу-кун.

- Знову геній! Який я вам геній! Так от, я щодня проходив мимо крамниці музичних інструментів і все уявляв собі, як куплю скрипку, як візьму її в руки, які почуття тоді заполонять мою душу. .Я так прагнув, так прагнув мати скрипку! Дня не минало, щоб я про неї не думав.

   - Можна повірити, - згодився Мейтей.

    - Чудернацька  примха, - ні сіло ні впало докинув гoсподар.

   - А все-таки ти - геній, - захоплювався Тофу-кун.

   Лише Докусен-кун мовчав, зосереджено посмикуючи борідку.

- Можливо, ви не повірите, що в такому  закутні про­давалися скрипки. Але як добре поміркувати, то в цьо­му немає нічого дивного. Питаєте, чому? А як же інак­ше, коли в цій місцевості була жіноча гімназія, а в цій гімназії на уроках музики учениці мусили грати на скрипці? Ясна річ, скрипки тут були поганенькі, але все-таки скрипки. Таким скрипкам навіть власник крам­ниці не надавав ваги, а тому зв’язав докупи і повісив під дахом. Прогулююся, бувало, біля крамниці і чую, як вони бринять чи то від вітру, чи від доторку хлоп’я­чих рук. Слухаю той звук, і серце в мене мало не роз­ривається. Зворушений, я не знав, куди дітися.

- О, це небезпечно! - поглузував Мейтей-кун. - Ад­же ти знаєш, що на  світі  є  багато різновидів душевного розладу, приміром, сказ або мізантропія. Ти напевне хворів тоді скрипковим розладом душі.

- Е ні, тільки люди з такою чутливою душею можуть стати справжніми митцями. Що й казати, ти - вродже­ний геній, - Тофу-кун дедалі більше захоплювався  Кан­ґецу-куном.

   - Це було саме напередодні дня народження Імпера­тора. Геть усі домашні подалися на гарячі джерела з ночівлею. А я, об’явивши себе хворим, не пішов у гім­назію, а цілий день пролежав у постелі. Лежав і думав, як то я ввечері піду купувати незабутню скрипку.

- Що ж, можливо, то був душевний розлад. Все од­но ті звуки видались мені неземними. Відтоді я багато грав на скрипці, але такої чарівної мелодії не чув. 3 чим їх порівняти?  Ні, словами цього не виразити.

- З коштовними самоцвітами, - виголосив Докусен­-кун, та ніхто його не підтримав.

- Я двічі чув ці чарівні звуки, поки прогулювався біля крамниці. Як тільки почув утретє, вирішив будь­-що купити скрипку. Хоч би мене осудили земляки, хоч би зневажали мешканці сусідніх префектур, хоч би мені довелося спустити дух під залізним кулаком закону. Врешті-решт, хоч би мене виключили з гімназії. Я від­чув, що мушу купити скрипку.

- Ось це і є геній! Хто б інший на таке зважився? Просто заздрю. Я давно мріяв зазнати такого спопеляю­чого почуття, але нічого не виходило. Не пропускаю жодного концерту, якомога уважніше слухаю, а такого захвату не відчуваю, - промовляв Тофу-кун.

- Маєш щастя, що не відчуваєш. Сьогодні я про це спокійно згадую, а тоді... Такої муки ви собі не можете уявити. І знаєте, сенсей, а таки врешті зібрав усі сили й купив.

- Ого... А яким чином?

- Значить, ти пропустив уроки, вдавши хворого?

- Саме так.

    - О, справді, це вже трохи геніально, - захоплено сказав Мейтей-кун.

    - Цілісінький день я нетерпляче ждав заходу сонця, виглядаючи з-під ковдри. Але вечір не наставав. Не бу­ло ради, і я залазив під укривало, заплющував очі й че­кав. Та дарма. Тільки висуну голову, бачу – сліпуче осіннє сонце заливає сьодзі. От досада! Мою увагу при­вернула продовгувата тінь, що ковзала по сьодзі.

- Що за продовгувата тінь?

- То висіла під дахом обчищена хурма.

- Он як. А що далі?

- Що ж я мав робити? Встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і з’їв одну сушену хурму.

     - Смачна була? - з дитячою безпосередністю запи­тав господар.

     - Ще й яка! Це ж вам не яка-небудь хурма, а з наших країв! У Токіо неможливо уявити собі її  смак.

     - Годі вам про хурму. Потім що ти робив? - втру­тився Тофу-кун.

  - Потім я знову забрався під укривало і, заплющив­ши очі, почав у думці молитися, щоб якнайшвидше на­став вечір. Мені здалося,  що минуло три-чотири години, та коли я висунув голову, то, на превеликий подив, осіннє сонце, як і раніше, заливало своїм сліпучим про­мінням сьодзі, на якому хилиталася вузька довга тінь.

- Я це вже чув.

   - І так було не раз. Тоді я виліз з-під укривала, від­сунув сьодзі, з’їв одну сушену хурму і вернувшись у постіль, в думці ревно склав молитву богам, благаючи їх якомога швидше наблизити вечір.

- Знову на тому самому місці?

        - Сенсей, не забігайте вперед. Здається, я терпів у постелі яких три-чотири години, а вирішивши, що пора вставати, висунув голову. Але... Що за диво? Як і пер­ше, сліпуче осіннє сонце осявало сьодзі, а на ньому гой­далася дoвгa тінь.

- Що, й цьому не буде кінця?

     - Тоді я встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і, з’ївши сушену хурму...

- Знову хурму? Так без кінця і будеш уминати?

- Це я з нетерплячки.

- А нас ще більша нетерплячка бере.

 - Сенсей, ви надто прудкі. Так важко розповідати.

 - Слухати також не легко, - невдоволено зауважив ТоФу-кун.

- Я знаю, що вам нелегко, але що я можу вдіяти? А взагалі, я незабаром закінчу. Одним словом, я  з’їдав сушену хурму, забирався під ковдру, вставав, знову їв хурму, аж поки під дахом жодної не лишилося.

    - Мабуть, тоді й сонце зайшло?

- Якби ж! Я з’їв останню хурму, висунув голову, дивлюсь - як і раніше, сліпуче осіннє сонце заливало промінням съодзі...

- З мене досить. Цьому кінця-краю не буде.

- А мені, думаєте, не обридло?

    - 3 твоєю витривалістю будь-яке діло можна доконати. Якби твої слухачі мовчали, ти б їм до ранку за­бивав баки своїм сліпучим осіннім сонцем. Скажи прав­ду, коли ти врешті купиш скрипку? - не втримався Мейтей-кун. Лише Докусен-кун сидів незворушно - та­кий і вусом не моргне, хоч ти йому до завтра, до після­завтра торочи про сліпуче сонце.  Канґецу-кун теж був цілком спокійний.

- Питаєте, коли я готуюся купити скрипку? Як тіль­ки звечоріє, негайно піду. Жаль, що осіннє сонце, як і перше, сліпило очі, коли я висунув голову з-під укривала... Вашій теперішній досаді далеко до того мого страждання! Вже й хурми не стало, а сонце все не за­ходило. І тут я мимоволі заплакав. Тофу-кун, повір ме­ні, я плакав з горя.

    - Що ж, можливо. Адже митці живуть життям, сповненим пристрасті й розпачу. Я тобі співчуваю. Але, будь ласка, оповідай швидше, - заохочував Тофу-кун. Він лагідна людина, поважна, а виставляє себе жарту­ном.

   - Я з дорогою душею, так  сонце не заходить. Що я можу зробити?

- Якщо вже ти не можеш обійтися без того сонця, то .перестань, - порадив господар. Видно, йому ввірвав­ся терпець.

    - Я перестану, а що ви скажете? Адже саме зараз починається найцікавіше.

   - Ну, гаразд, слухаємо. Уявімо собі, що сонце вже зайшло.

   - Це трохи надмірна вимога. Але задля вас, сенсей. я готовий і на це. Що ж, уявімо собі, що сонце зайшло.

    - Прекрасно! - спокійно підсумував Докусен-кун.

   Тут уже все товариство не стрималося і пирснуло.

- Отож, коли настав вечір, я полегшено зітхнув і вийшов з пансіону. Мені зроду не подобалися людні міс­ця, тому-то я навмисне уникав комфортабельних квар­талів, а знайшов притулок у хатині в  глухому, забуто­му Богом. селищі...

    - Забутому Богом селищі... Занадто сильно сказано, - заперечив господар.

- 3найшов притулок у хатині - теж перебільшен­ня. Бо насправді ти винаймав кімнату на чотири з половиною татамі без токонома, - дорікнув Мейтей-куи.

   Лише Тофу-кун похвалив:

     - Не має значення, як було насправді. Важливіше -­ поетично висловитися.

- Дивно, як же це ви ходили до школи, живучи в та­кому закутні? Скільки рі було до вашої гімназії? - ­поцікавився Докусен-кун.

     - До гімназії було тільки чотири тьо[5]. Адже вона містилася в тому ж селищі.

     - Значить, учні винаймали житло в цьому ж таки селищі? - не вгавав Докусен-кун.

    - Авжеж, у кожному домі жили один або два учні.

    - І це називається забута Богом місцевість? - напосідав Докусен-кун.

- Якби не гімназія, то була б забута Богом... Так от, того вечора у форменому плащі з позолоченими ґудзиками поверх ватяної безрукавки з полотна я вирушив з дому, нап’явши на голову ковпака, щоб часом люди не впізнали. То була пора, коли з хурми осипалося ли­стя. Те листя зловісно шаруділо під ногами весь час, поки я не вийшов на шосе Нанґо. Через це мені вида­валося, наче хтось крадеться за мною. Я обернувся ­у пітьмі біля храму Торейдзі чорнів ліс. Той буддій­ський храм, усипальниця роду Мацудайра, стояв самот­ньо під горою Коосін на відстані десь одного тьо від моєї квартири. Над лісом прослалося зоряне небо, Небесний Шлях скісно перетинав річку Хасеґава і пролягав да­лі... Стривайте, куди пролягав? Пролягав далі... ну, хоч би до Гавайських островів...

    - До Гавайських островів? Оце вже не віриться,­ - заперечив Мейтей-кун.

- Пройшовши по шосе два тьо, з Таканодайматі  я забрів у місто. Потім я пройшов через Кодзьоматі і звер­нув на  Сенґокуматі. А тоді, проминувши  Куїсіротьо, пройшов по черзі перший, другий і третій квар­тали  Торітьо. Відтак мені довелося йти через Оварітьо, Нагоятьо, Сятіхокотьо, Камабокотьо...

    - Міг би й не вештатися вулицями. Ти краще скажи: купив скрипку чи ні? - сердито запитав господар.

- Як же я міг так швидко купити, коли до крамниці музичних інструментів Канедзена, точніше Канеко Дзем­бее, такий далекий світ.

    - Ну то й що, як далекий? Швидше купуй!

    - Хай буде по-вашому. Так от, підійшов я до тієї крамниці, дивлюсь - аж там яскраво сяє лампа...

- Знову яскраво сяє! Ти нас замучиш своїм яскра­вим світлом. Нема йому кінця-краю! - перейшов у на­ступ Мейтей-кун.

    - Ні, цього разу воно сяятиме тільки один раз. Так що не турбуйтеся... Я придивився: аж цe та сама скрипка холодно полискує боковими вирізами на тлі осіннього вечора. Туго натягнуті струни здавалися майже  білими...

    - Майстерно розповідає, - похвалив Тофу-кун.

    - «Ось вона, моя голубка!» - подумав я. Серце шалено закалатало, ноги затремтіли...

    Докусен-кун зневажливо пирхнув.

    - Не тямлячись забігаю всередину, виймаю гаманець, а з нього дві купюри по п’ять єн...

    - Нарешті-таки купив? - спитав господар.

- Мало не купив. Але тут же похопився: «Стривай хвилину! Настав вирішальний момент. 3важ усі «за» і «проти». Гляди, щоб не дав маху!» Отак в останню мить і передумав.

    - Що? Не. купив? Та чого ж ти нас за ніс водиш тою скрипкою?

    - Чого це я вас воджу? Що мені робити, коли я не міг купити?

    - Чому?

    - Як це - чому? Вечір тільки почався, на вулиці було ще людно.       .

    - А тобі що до того? Хай собі люди ходять. Який ти дивак! - обурився господар.

 - Якби ж то були звичайні люди, я не звернув би на них уваги, хоч би їх була ціла тисяча. А то ж вешталися гімназисти з закасаними рукавами і великими кийками. Траплялися між ними й такі, що «в осад випадали» - лишалися на другий рік у тому самому класі. Такі суб’єкти в одному встигали – в дзюдо. У них перед очима не дуже-то спішитимеш простягати руку до скрипки. Ніколи не вгадаєш, що вони з тобою затіють. Ясна річ, я мріяв придбати скрипку, але ж не хотілося пропадати ні за цапову душу. Ліпше жити, не граючи на скрипці, як  умерти з нею в руках.

- Виходить, не купив? - допитувався господар.

- Та ні, купив.

  - От морока з тобою! Як маєш купити, то купуй швидше. А як не хочеш, то не треба. Пора б уже кін­чати.

- Е-хе-хе. Не так хутко робиться, як мовиться,­ - проказав Канґецу-кун, неквапливо запалюючи цигарку «Асахі».

Господареві, либонь, уся ця балачка добряче обрид­ла: він приніс з кабінету якусь потерту європейську книжку, ліг долілиць і заходився читати. Докусен-кун непомітно вернувся до дошки перед токонома і, розклав­ши камінці, почав двобій з уявним супротивником. Ці­кава історія настільки затяглася, що два слухачі, один за одним, втратили до неї охоту. Лишився тільки від­даний мистецтву Тофу-кун і невгамовний Мейтей-кун.

Самовдоволено випустивши довгу смужку диму, Кан­ґецу-кун з колишньою жвавістю провадив далі:

- ТоФу-кун, ось що я собі тоді подумав: «Щойно ве­чір почався, тож у мене нічого не вийде. Опівночі бу­де запізно - власник крамниці Канедзен уже спатиме. Треба діждатися, поки гімназисти вернуться додому з прогулянки, а Канедзен  ще не вкладеться. А то з мого задуму буде пшик. Але ж вибрати такий момент - не­легка справа».

- Атож, нелегка.

   - От я прикинув, що найзручніший момент – десята година. Але до десятої десь треба перебути. Вертатися додому, а потім знову приходити - марудно. Зайти в гості до приятеля і згаяти час за розмовою - не дозво­ляло сумління. Не було ради, і я вирішив повештатися по місту. Звичайно під час прогулянки непомітно мина­ло дві-три години. А от цього вечора час ледве-ледве повз... Я тоді до глибини душі збагнув, що значить вічно чекати, - вдаючи, наче так і було, Канґецу-кун погля­нув на Мейтея.

- Ще в давнину казали: «Нестерпно ждати біля котацу», - або: «Нестерпніше ждати, ніж бути жданим». Мабуть, і скрипці під дахом було прикро. А тобі ще тяжче вештатись по місту, як безпорадний агент поліції або бездомний собака. Таки правда, нема нічого жалюгіднішого за бездомного собаку.

     - Мене ще ніколи не порівнювали з собакою. Я ж     не такий жорстокий, як собака.

     - Слухаю твою розповідь, а серце крається. Здається, наче я читаю життєпис стародавнього художника. Сенсей жартома порівняв тебе з собакою. Так що не      переживай, а розказуй далі, - заспокоював Тофу-кун.

  Звісно, Канґецу-кун однаково розповідав би, навіть     якби його не заспокоювали.

     - Потім и звернув з  Окатіматі на Хіяцукіматі, відтак з  Рьоґаетьо на Такадзьоматі, порахував безлисті верби навпроти префектурної управи, полічив вогні у вікнах  лікарні і, скуривши на мості Кон’я дві цигар­ки, поглянув на годинник...

- Була вже десята?

  - На жаль, ні. Я перейшов через міст Кон’я і, пу­стившись на схід уздовж річки, здибав трьох сліпих ма­сажистів. А знаєте, сенсей, десь недалеко валували со­баки...

- Довгої осінньої ночі слухати собаче валування ­трохи театрально. Можна було подумати, що ти втік з в’язниці.

- А хіба я комусь заподіяв зло?

-Кажуть, збираєшся.

- Як жаль, що навіть скрипку купити без докорів не можна. Коли так, то всі учні музичної школи­ - злочинці.

   - Вчинок, навіть добрий, не визнаний людьми, - ­злочин. Ось чому на світі нема нічого непевнішого за поняття злочину. Якби Христос удруге з’явився на цей світ, його оголосили б злочинцем. Тож і красень Канґецу - злочинець, якщо в такому місці купив скрипку.

- Нехай буде по-вашому: припустімо, я - злочи­нець. Мені байдуже, хто я. Мене мучило, що до деся­тої ще далеко.

   - А ти ще раз перелічи назви вулиць. Як цього не вистачить, ще раз запали сліпуче осіннє сонце. Коли й цього виявиться замало, з’їж три дюжини сушеної хур­ми. Я ждатиму бозна-доки.

Канґецу-кун посміхнувся.

    - Нічого з вами не вдієш, доведеться усе кинути й забігти вперед. Ну що ж, одним стрибком перенесемося до десятої години. Отож о цій годині я опинився перед крамницею. Був холодний вечір. Завжди людна вулиця Рьоґае тепер спорожніла, лише іноді доносився сумови­тий перестук ґета. Крамниця була зачинена, досередини вела лише вузька щілина в сьодзі. Мені чомусь здало­ся, начебто мене вистежує нишпорка, і я боявся зайти.

Господар, відірвавши очі від замацаної книжки, спитав:

- Ну що, купив уже скрипку?

- Зараз купуватиме, - відповів Тофу-кун.

   - Ще не купив? Чого б я так довго зволікав? - на­че сам до себе промовив господар і схилив голову над книжкою. Докусен-кун мовчки заставив майже всю дошку камінцями.

- Врешті я набрався духу, ввігнався у крамницю і, не скидаючи ковпака, звелів: «Дайте мені скрипку». Гурт хлопців на побігеньках і крамарчуків навколо хі­баті, наче змовившись, перелякано витріщився на мене. Правою рукою я інстинктивно насунув ковпака на лоб і повторив; «Дайте мені скрипку». Найближчий до мене хлопчина, що силкувався зазирнути мені в облич­чя, промимрив: «Гаразд»,- і зняв в’язку скрипок з піддашшя. Я запитав про ціну - хлопчина відповів, що скрипки коштують по п’ять єн двадцять сен...

    - Хіба ж бувають такі дешеві скрипки? Вони часом не іграшкові?

- Я спитав, чи скрипки однакової вартості, й хлоп­чина відповів: «Авжеж, вони нічим не різняться, усі однаково старанно виготовлені». Я вийняв п’ять єн банк­нотою і двадцять сен срібною монетою, заплатив, а скрипку загорнув у заздалегідь взяту велику. хустку. Решта крамарчуків примовкла, заглядаючи мені в обличчя. Лице мені закривав ковпак, тож я не мав чого побоюватися, що мене впізнають. Однак якесь зловісне передчуття гнало мене на вулицю. Нарешті я сховав згорток під пальто й поспішив до виходу. Мені аж у п’ятах похололо, як крамарчуки гуртом крикнули мені вслід: «Спасибі!» На вулиці я озирнувся, на щастя, поблизу не було нікого. Тільки на відстані одного тьо від мене протяжно горланило кілька чоловік. «Від та­ких добра не жди»,- подумав я і, завернувши за ріг крамниці на захід, через Хорібата вийшов на шосе Якуоодзі, відтак мимо селища Ханнокі обійшов підніж­жя гори Коосін і врешті-решт добрався додому. Була вже за десять друга.

     - Бідолаха, цілісіньку ніч бродив, - поспівчував Тофу-кун.

      - Нарешті вернувся! Ну й довжелезне «табі-суґоро­ку»[6], - полегшено зітхнув господар.

     - Саме зараз починається найцікавіше, адже досі була тільки прелюдія.

     - Ще не кінець? От морока! Ну скажи, хто це ви­тримає?

- Годі тобі про витримку. Обірвати розповідь на цьому - все одно, що вирізьбити з дерева Будду, а ду­ші в нього не вдихнути. Ще трішечки розкажу.

    - Звісно, вольному  воля. Що з тобою вдієш, послу­хаю.

   - А як ви, К:усямі-сенсей, на це дивитеся? Будете слухати? Я вже купив скрипку. Ви мене чуєте, сенсей?

   - А тепер продаватимеш? І слухати не хочу.

     -Ні, я не збираюсь продавати.

- Тим паче не хочу.

- От біда! Тофу-кун, лише ти мене уважно слухаєш. Мені самому вже обридло, але я все-таки хоч коротко розкажу.

- Можеш розповідати докладно, мені страх як ці­каво.

- Taк от, скрипку я насилу придбав. Але ж де її тримати? Ось чим и журився. До мене частенько захо­дили приятелі, тож якщо нерозважно повішу в кімнаті, обов’язково помітить. Закопати в землю - марудне діло.

   - Правду кажеш. Так що, сховав на горищі? - легковажно спитав Тофу-кун.

   -  Яке там горище! Хата ж проста, селянська.

   - От, мабуть, ти крутився, як муха в окропі. Куди все-таки запxав?

- Як ти гадаєш, куди?

- Хто його зна. За віконниці?

- Ні.

 - Загорнув у ковдру і сховав у шафу?

 - Ні.

     Поки Тофу-кун  з’ясовував, куди Канґецу поклав скрипку, Мейтей-кун і господар завели свою розмову.

    - Як це читається? - спитав господар.

 - Що?

 - Оце, другий рядок.

    - Оцей?  Ага, он що... Quid aliud est mulier nisi аmiticiae inimica…[7] Слухай, та це ж по-латинському!

    - Сам бачу, що по-латинському. Я тебе питаю, як читається?

    - А ти казав, що вмієш читати по-латинському,­ - передчуваючи небезпеку, ухильно відповів Мейтей-кун.

   - Аякже, читаю. Читати читаю, але що воно означає, не второпаю.

   - Як це так - читати читаю,  але що воно значить, не второпаю»?

   - Ну гаразд, ти мені хоч по-англійському переклади.

-         Теж мені командир! «Переклади!» Хто я тобі, ординарець, чи що?

-          До чого тут ординарець? Ти переклади.

   - Чуєш, а чи не краще облишити латину і послухати Канґецову історію? Зараз найцікавіший момент: по­мітять чи не помітять скрипку? Як колись Йосіцуне Кадзаюкі[8] на прикордонній заставі в Атакá... Kaнґeцy­-кун, а що далі? - раптом зацікавився Мейтей-кун і при­лучився до аматорів скрипки. Без усякого жалю госпо­даря покинуто, а Канґецу-кун ще з більшим завзяттям вів далі:

- Кінець кінцем я сховав її у старий кошик, той самий, що мені бабуся. подарувала, коли я від’їжджав у гімназію. Здається, вона принесла той кошик з по­caгом.

   - Оце-то справді дрантя! Не дуже воно пасує до скрипки. Правда, Тофу-кун?

   - Eгe ж, анітрохи.

   - А горище хіба пасує? - присадив Тофу-куна  Канґецу.

- Згоден, не пасує. Але ти не журися. Зате віршик можна написати. «Сумної осені ховаю скрипку в кошик». Що ви  на це скажете, панове?

   - Сенсей, ви сьогодні, мабуть, не одне хокку склали.

   - Не тільки сьогодні. Вони завжди переповнюють мою душу. Сам Масаока Сікі[9] аж рота роззявив, коли я читав йому свої вірші.

   - Сенсей, невже ви зустрічалися з Сікі-.саном?­-  простодушно запитав Тофу-кун.

- Ні,  не зустрічався, лише підтримував щирі стосун­ки по бездротовому телеграфу, - бовкнув Мейтей-кун, і знічений Тофу-кун примовк. Посміхаючись, Канґецу-­кун тим часом провадив далі:

- Ну от, я знайшов місце для скрипки. Але як же тепер нею користуватися? Звісно, не було б жодної мороки, якби я вийняв її з кошика і потай від людей милувався. Але мене це не задовольняло. Як не гратиму, то навіщо вона мені здалася? Якщо ж поведу смичком, вона забринить. А як забринить, її одразу почують. Як на лихо, за живоплотом сірійської. троян­ди проживав верховода тих, що в «осад випали».

- Кепська справа, - підладжувався до Канґецу сво­їм співчуттям Тофу-кун. 

- Авжеж, кепська. Факти - вперта річ. Звук видав би тебе, - погодився Мейтей-кун,  - як колись курти­занку Коґо[10]. Можна крадькома їсти, робити фальшиві гроші, але крадькома грати на музичному інструменті неможливо.

- Якби вона звуку не подавала, я б ще дав собі раду...

- Стривай. Ти сказав: «.Якби вона звуку не подава­ла»... А от бувають такі речі, що й звуку не подають, а приховати їх не можна. Давно колись, ще як ми ме­шкали при храмі Коісікава й самі їжу варили, жив з нами такий собі Судзукі Тоо-сан. Той Судзукі страшно полюбляв мірін[11]. Купить, бувало, пляшку того саке й сьорбає собі на втіху. Якось одного дня, коли Тоо-сан вийшов на прогулянку, Кусямі-кун крадькома випив...

    - Хіба то я випив мірін того Судзукі? – закричав господар. – Це ж твоя робота!

    - Ого, а я думав, ти книжку читаєш! Виходить, усе чув. З тобою треба бути насторожі. Це про таких ка­жуть: «У нього руки на всі штуки» А втім, правду ка­жеш: я теж пив. Так, я пив, але на гарячому спійма­но тебе. Так от, слухайте, панове. Взагалі кажучи, - Ку­сямі-сенсей рідко п’є. Але того разу він так надудлився! Адже пив на дурняка! Фізіономія опухла, почервовіла, аж страшно глянути...

- Мовчи! Ні бе ні ме в латині не тямить, а мене повчає, як треба  жити!     

- Ха-ха-ха!. Ну от, вернувся Тоо-сан, потряс пляшкою, -дивиться - аж половини нема. «Напевне, хтось випив»,- сказав й оглянувся. Бачить: наш сенсей  .забив­ся у куток, ну чиста тобі  лялька з теракоти...

 Троє слухачів мимоволі зареготали. 3ахихотів і гос­подар, не відриваючись від книжки. Що ж до Докусен-­куна, то, мабуть, виморений завзятою грою, він опустив голову на дошку і давав хропака.

- А от вам ще один приклад, як можна видати себе й без звуху. Якось на гарячих джерелах в Убаґо мені довелося жити разом у кімнаті з одним дідком, здаєть­ся, колишнім власником мануфактурної крамниці, щопішов на спочинок. Мені було однаково, хто він: влас­ник мануфактурної крамниці чи лахмітник. Адже я мав  свій клопіт. Річ у тому, що на третій день перебування в Убаґо в мене вийшли цигарки. Панове, ви, напевне, знаєте, що Убаґо - дуже незручне місце: в горах сто­їть самотній будинок, в якому ви можете тілтки наїсти­ся і прийняти ванну. Якщо вам не стане цигарок, то хоч плач не дістанете. Але ж відомо, людині більше хо­четься того, чого немає.  Я не вважаю себе запеклим курцем, але тоді сама згадка про тютюн виводила мене з рівноваги - так кортіло закурити. Як на зло, той ді­док привіз із собою ворок тютюну. Сяде, бувало, передо мною на маті й давай пихкати. А пика його так і про­мовляє: «Що, кортить закурити?» Ще півбіди, якби він просто пихкав, а то ж пускав дим кільцями, пускав угору, пускав убік, пускав з носа і з рота. Одне слово, хизувався, що  курить.

  - Як це так - хизувався, що курить?

  - Ви знаєте, що одежею хизуються. Taк от, він хи­зувався тим, що курить.

     - Мабуть, краще було б у нього попросити, ніж отак мучитися.

- Е ні, я не просив. Я все-таки мужчина.

- А хіба мужчині не можна просити?

- Мабуть, можна. Але я не просив.

- А що ти зробив?

- Я не просив, а вкрав.

- Ого!

    - Одного разу дід узяв рушник і подався у купаль­ню. «Якщо курити, то негайно»,- вирішив я і взявся до його тютюну. Але не встиг я відчути насолоди, як сьодзі зненацька відсунулися. Я оглянувся - як з-під землі де не вродився власник тютюну...

- Він, мабуть, не купавсл?

- Він пішов купатися, але в коридорі згадав, що за­був гаманець, і вернувся. Так, наче не міг обійтися без того гаманця!

- Що й казати, підвела тебе твоя спритність.

      - Ха-х.а-ха! Дідок мав гострий зір. Але залишімо той гаманець у спокої. Отож, коли старий відсунув сьо­дзі, в кімнаті літали клуби диму - за одним махом я викурив дводенну порцію. Недарма кажуть: добре да­леко чути, а ледаче ще далі. Дідок миттю все зрозумів.

- І що він сказав?

      - Як людина бувала він мовчки загорнув тютюн, якого вистачило б на п’ятдесят-шістдесят цигарок, у папір і простягнув мені: «Якщо  вам до душі такий пога­ний тютюн, то, будь ласка, куріть»,- сказав дідок і рушив до купальні.

- Оце, здається, в дусі едокко!

      - Не знаю, чи то в дусі едокко, чи в дусі мануфактурника, але після того ми з дідком заприлзнилися і змістовно прожили разом цілих два тижні.

     - І цілих два тижні він частував тебе своїм тютюном?

    - Атож.

    - А як справи зі скрипкою? Вже залагодили? - нарешті господар підвівся, відклавши книжку. З усього було видно, що він капітулював.

- Ще ні. Зараз починається  найцікавіше. Якраз доб­ра нагода послухати. До речі, як звати того сенсея, що спить на дошці?. Ага-а, Докусен-сенсей... Не завадило б і йому послухати. Довге спання шкодить здоров’ю. Роз­будіть його, будь ласка.

- Гей, Докусен-кун! Прокинься! Цікава історія! Вставай! Кажуть, таке довге спання тобі зашкодить. Твоя жінка переживатиме.

- Га? - Докусен-кун підвів голову. По його цапиній борідці протяглася довжелезна блискуча нитка слини. Як у равлика.

- Ох, і поспав! «Туга зійшла на мене, як хмари на вершини гір». Приємно трохи задрімати!

 - Всі бачать, що задрімав. Може б, ти прокинувся?

-  А чому б ні? Щось цікаве розповідаєте?

- Нарешті будемо на скрипці... Що роблять на скри­пці, Кусямі-кун?

- І гадки не маю.

- Зараз я гратиму на скрипці.

- Він гратиме на скрипці. Докусен-кун,  підходь ближче.

- Знову скрипка! 3дуріти можна.

   - Ти не здурієш. Адже ти з тої компанії, що грає на безструнних інструментах. А от Канґецу-кунові є чого переживати. Бо ж як він затерликає,  сусіди почу­ють.

    - Невже? Канґецу-кун, а ти не вмієш так грати, щоб сусіди не почули?

    - Не вмію. Якщо вмієте, то навчіть і мене.

    - Можна обійтись і без науки. Тобі досить поглянути на невинну білу корову,  і все зрозумієш,- недоладно вставив Докусен-кун.

Канґецу-кун, вирішивши, що той спросоння верзе якісь нісенітниці, не звернув на нього уваги, а прова­див далі:

- Нарешті я придумав. Цілісінький наступний день, день народження Імператора, я пробув удома. Місця собі не знаходив. Тільки й робив, що відкривав і закри­вав кошик. Та коли звечоріло і під кошиком засюрчав цвіркун, я рішуче взяв у руки скрипку і смичок.

- Хвалити Бога! - зрадів Тофу-кун.

-  Не квапся грати, диви, щоб у халепу не вскочив,- застеріг Мейтей-кун.

    - Спочатку я перевірив смичок - від рукоятки до вістря.

    - Ти хто? Поганенький торговець мечами? - поглу­зував Мейтей-кун.

- Справді, як подумаєш, що в цьому твоя душа, по­чуваєшся самураєм, котрий вночі при світлі лампи оглядає свій знаменитий меч. Із  смичком у руці я за­трясся.

- Справжній геній! - вихопилось у Тофу-куна.

- Божевільний! - докинув Мейтей-кун.

- Може б, ти швидше заграв?- порадив господар.

На обличчі Докусен-куна застигла розгубленість.

    - На превелике щастя, смичок виявився справним. Тепер настала черга скрипки: я підніс її ближче до світла й оглянув з усіх боків. І уявіть собі, протягом тих п’яти хвилин під кошиком сюрчав цвіркун.

- 3аспокойся, вже уявили. Грай хутчій!

- Ні, ще не граю... На щастя, і на скрипці не було жодної подряпини. «Ну, тепер усе гаразд», - вирішив я і встав...

- Ти кудись збирався йти?

- Мовчіть і слухайте. Я не можу розповідати, коли мене обривають на кожному слові...

- Панове, мовчіть! Цс-с-с!

- Лише ти й балакаєш.

- Ого, невже? Тоді пробачте. Увага! Увага!

   - Я взяв скрипку під пахву, нашвидку взувся в дзорі. Вийшов надвір і спинився. Ні, думаю, стривай...

   - От і маєш! Я так і думав, що припиниться подача струму!

   - Тепер уже не варто повертатися. Однаково сушеної  хурми  нема...

- Панове, дуже шкода, що ви мене перебиваєте. До­ведеться розповідати лише Докусен-кунові... Так от, До­кусен-кун, я вернувся у кімнату, закутався у червоне укривало, що купив на батьківщині за три єни два­дцять сен, і загасив лампу. 3наєш, одразу так стемніло, що я не бачив, де мої дзорі.

- Власне, куди ти вирядився?

   - А ти послухай. Врешті-решт я таки знайшов дзорі та вийшов на вулицю. Ніч була зоряна, землю встеляло опале листя. Закутаний в укривало, я тримав під пах­вою скрипку.. Коли, завертаючи все праворуч, я до­брався до підніжжя гори Коосін, зачув дзвін у храмі Торейдзі. Той звук проник через укривало, заповз у ву­ха і відбився луною в моїй голові. Як ти думаєш,  котра година була?

- Не знаю.

   - Дев’ята. Цієї довгої осінньої ночі я вирішив під­нятися гірським путівцем на чотири тьо до Одайри. 3а звичайних обставин я б на таке не зважився, адже я зроду лякливий. Та дивна річ: як тільки западе в голову мені якась думка, я геть-чисто забуваю, що таке страх. Того разу душу переповнювало одне бажання: грати на скрипці. Одайра розташована на південному схилі Коосін. Якщо у погідний день туди підніметесь, побачите плато, з якого відкривається чарівний крає­вид - крізь віття сосон проглядає містечко... Площа того плато яких сто цубо, посередині скеля, завбільшки з вісім татамі. На північному боці - ставок Унонума, обсаджений грубими, в три обіймища, камфорними де­ревами. Неподалік хижка - видно, тут жили добувачі камфори. Поблизу ставка і серед білого дня моторошио. На щастя, добиратися туди неважко - під час маневрів сапери проклали дорогу. Так от, я видряпався на ту скелю і сів, підстеливши червоне укривало. Я ще ніколи не вибирався на гору в таку холодну ніч, а тому неза­баром відчув, як сумна навколишня пустка гнітить ду­шу. В таких випадках лише страх зроджує в людини сум’яття. Тож як його позбудетесь, дух ваш стане напрочуд ясним. Коли я просидів у задумі хвилин два­дцять, мені видалося, ніби я живу сам-один у кришта­левому палаці, а тіло моє, - і не лише тіло, а й душа, й серце,- прозорі, наче їх зроблено з агарагару. Тіль­ки от я ніяк не міг збагнути, чи це я перебуваю у кри­шталевому палаці, чи той палац - у мені...

 - От прикрість! - жартома поспівчував Мейтей-кун.

 -  Цікавий душевний стан, -  захоплено промовив Докусен-кун.

- Якби такий стан тривав до сходу сонця, я, мож­ливо,просидів би у задумі, цілком забувши про скрип­ку...

   - А там водяться лисиці?[12] - спитав Тофу-кун.

- Ось у такому стані, злившись воєдино з горою, не знаючи, чи я живий, чи мертвий, я раптом почув, як ззаду, з глибини старого ставка прокричало: «Уа-а!»

   - Нарешті!

   - Той крик  відбився луною у горах, прошумів з віт­ром у верхів’ї  безлистих дерев, і я отямився...

   - Ось тепер я спокійний, - Мейтей-кун погладив себе по грудях.

   - «У великій  смерті земля і небо зазнають обно­ви»... - Докусеп-кун значущо підморгнув Канґецу-куно­ві. Однак той нічого не зрозумів.

- Отямившись, я озирнувся довкола. На горі Коосін панувала тиша, ніде ні шелесь. Ой леле, що ж це був за голос?! То не був людський голос - для цього він занадто різкий. І не пташиний - надто гучний. То, може, мавп’ячий? Ні, в цій місцевості, здається, мавпи не водяться. То чий же? Тільки-но я задумався над цим запитанням, як дотеперішній спокій наче лизень зли­зав: тисячі думок заметушилися в голові, як шалені мешканці столиці під час зустрічі Артура, принца Уель­ського. Відвага, холоднокровність, здоровий глузд і спокій - ці рідкісні гості моєї душі миттю випарувалися через відкриті пори тіла. Серце застрибало під ребрами в танці «сутетеко». Жижки затряслись, як паперовий змій на вітрі. Я більше не міг терпіти: запхав скрипку під пахву, накинув на себе укривало, зі стрибнув із скелі, щодуху пустився з гори, добіг додому і, забравшись у постіль, заснув. Така моторошна пригода мені ще не траплялася. Повір  мені, Тофу-кун.

- А далі?

- Це вже кінець.

- То ти й  на скрипці не грав?

- Хіба я міг грати? Навіть якби хотів. Із глибини ставка щось кричало: «Уа-а!» Ти б також не зміг.

   - Здається, твоєму оповіданню чогось не вистачає.

    - Тобі може здаватися що завгодно. Але я  розказав щиру правду. Що ви  на те скажете, панове? - Канґецу­-кун гордим поглядом обвів усе товариство.

- Ха-ха-ха! Браво! Напевне, тяжко попрацював, щоб довести оповідання до кінця. А я всерйоз  думав: «От-от у країні сходу сонця з’явнться Сандра Беллоні».­ - Мейтей-кун примовк, очікував, що його попросять пояс­нити, хто ж такий Сандра Беллоні, але не дочекався і провадив далі: - Сандра Беллоні грала на арфі і співа­ла італійських пісень, а ти вибрався із скрипкою нагору Коосін – усе  це чудернацька музика з тим самим лейтмотивом. Вона злякала Місяця, а ти перестрашився бобра на старому ставку. Тепер ти бачиш, яка коротка відстань між великим і смішним. Напевне, тобі прикро.

   - Я б не сказав, що аж дуже прикро,- на диво спокійним голосом відповів Канґецу-кун.

- Взагалі кажучи, лізти на гору із скрипкою - дур­на мода. 3а це тобі й нагнали страху,- дорікнув госпо­дар.

- «Хоробра людина навіть у лігвищі злого духа ду­має про життя»,- зітхнув Докусен-кун. Ще ні разу Канґецу-кун не зрозумів того, що казав Докусен. І не лише Канґецу-кун - ніхто не розумів.

- Ну що, Канґецу-кун, ти останнім часом усе ще обточуєш кульки? - через хвилину Мейтей-кун повер­нув розмову в інше русло.

- Ні. Я недавно їздив на батьківщину, а тому дове­лось відкласти роботу. Правду казати, кульки теж мені обридли. Я навіть думав кинути це заняття

   -Але ж не станеш доктором, якщо перестанеш обточувати кульки,- господар насупився.

   - Доктором? Ха-ха-ха! Можна обійтись і без доктора,- несподівано весело заявив Канґецу-кун.

   - Тоді одруження доведеться відкласти. А це ж зайва неприємністьь тобі й нареченій.

- Одруження? Чиє?

- Твоє.

- 3 ким це я буду одружуватися?

- 3 Канедовою донькою...

- Ехе-хе...

- Що за «ехе-хе»? Хіба ви не домовилися?

- Яка там домова! Хай собі поширюють усякі неби­лиці, якщо їм дуже хочеться.

   - Куди це годиться? Слухай, Мейтей, ти знаєш, про що йдеться?

-Ти маєш на увазі історію з Носом? Та про неї не лише ти і я,- увесь світ знає. Оце тобі таємниця! Мені все надокучали з «Ранкового  вісника»: «Коли,- кажуть,- будемо мати честь опублікувати імена моло­дят?» Тофу-кун три міслці жде того весілля, вже й до­вжелезну «Любовну пісню» написав. Мабуть, тепер жу­риться, що такий шедевр марно пропаде, якщо Канґецу-­кун не стане доктором. Правда, Тофу-кун?

- Не стільки журюся, як ви собі гадаєте. Але, ніде правди діти, я б хотів опублікувати свій твір, сповнений щирих дружиіх почуттів.

- Ти ба! Чимало на світі залежить від того, станеш ти доктором чи ні. Тож візьми себе в руки й ще трохи поточи свої кульки.

    - Хе-хе-хе!.. Вибачте, що я завдав вам стільки  кло­поту, але тепер'уже обійдуся без доктора.

    - Чому?

    - Як це чому? А тому що в мене вже є законна дружина.

- Ого! Коли це ти встиг оженитися? Та ще й крадь­кома. В такому світі треба брати очі в руки! Кусямі-сан, ви чули? В Канґецу, виявляється, є жінка й діти!

    - Які  там діти! Ще місяцл не минуло, як я оженив­ся, а ти про дітей... Де це видано?

    - Ти скажи, коли ви повінчалися? - тоном слідчого запитав господар.

    - Як це коли? Приїхав на батьківщину, а вона мене вже чекає. Сенсей, до речі, тунці, що я сьогодні при­ніс,- то весільний подарунок родичів.

    - Три рибки - весільний подарунок? От скнари!

    - Ну що ви, подарували багато, це я приніс тільки три штуки.

    - А що, вона твоя землячка? Теж смаглява?

    - Аякже, зовсім чорна. Якраз мені до пари.

    - Слухай, а що ти думаєш робити з Канедовою дочкою?

- Анічогісінько.

- Та ж це негарно. Правда, Мейтей?

    - Що ж тут негарного? За іншого віддадуть. Їй же однаково. Зрештою, жінка й чоловік шукають одне од­ного навпомацки. Правда, могли б обійтися без таких пошуків. Та де там! - шукають. Зайвий клопіт, та й годі. А коли так, то все одно хто на кого натрапить. Жаль тільки, що Тофу-кун склав «Любовну пісню».

- Та що ви... А чом би «Любовну пісню» не присвя­тити сьогоднішній новині? На весілля Канедовоі доньки  я придумаю щось інше.

 - Ось як легко пишуться вірші! Оце справжній поет!

- Ти попередив Канеду? - Господар усе ще турбу­вався про Канеду.

- Ні. А навіщо попереджувати? Я ж не просив від­дати дочку за мене, тож досить з них мовчанки... Так-­так, досить мовчанки. Будьте певні, що зараз вони вже геть усе знають через своїх донощиків. Вони їх маютьне один десяток.

Почувши слово «донощик», господар насупився.

    - Гм... Коли так, то мовчи,- наказав він. Але цьо­го, видно, було йому замало, і він висунув на обгово­рення свої думки про донощиків: - Вичистити кишеню необачній людині - значить красти. Залазити їй в ду­шу - ремесло донощика. Потай вламуватися в чужу хату й забирати речі - значить грабувати. Провокувати пюдину на щирість - ремесло донощика. Присвоювати чуже майно, погрожуючи ножем,- бандитизм. Інсинуа­ціями ламати людську волю - ремесло донощика. До­нощики - це злодії, грабіжники і бандити. Вони не гід­ні жити серед людей. Не слухай, що вони тобі торочать. Не здавайся!

- Не журися, все буде гаразд. Хай навіть до мене причепиться тисяча, дві тисячі донощиків!  Я все одно їх не боюся! Бо я ж не хто-небудь, а славетний. майстер обточування кульок, фізик Мідзусіма Канґецу!

- Браво! Молодець! От що значить жвавий, щойно одружений вчений! До речі, Кусямі-сенсей, якщо доно­щики - злодії, грабіжники і бандити, то до якої по­роди віднести Канеду, що користується їхніми послу­гами?

- Канеда - то другий Кумадзака Тьохан.

    - Вдало сказано - Тьохан. Це ж про нього написа­но: «Щойно був Тьохан, та несподівано роздвоївся і зник»[13]. Щоправда, Тьохан з провулка навпроти, лихвар і скнара, ніколи не зникне. Будь спокійний. Тільки по­падись такому пройді в лапи - біди не минеш. Він тобі в пам’ятку дасться. Канґецу-кун, ти його бережися.

- Нічого страшного. «Ого, ще кирпу гне злодюга! Xто не знає рук твоїх роботи? А ти ще не попався, все за чужим добром полюєш?» Я покажу йому, де раки зимують! - холоднокровно погрожував Канґецу-кун.

- До речі, коли вже зайшла мова про доноси, то у двадцятому столітті більшість людей має до них вели­кий потяг. Як ви гадаєте, чого б це? - поставив недо­речне абстрактне запитання Докусен-кун, коли обгово­рювалася конкретна проблема. На те він і Докусен-кун.

   - Либонь, тому, що ціни підвищилися,- відповів Канґецу-кун.

   - Може, через те, що ніхто не розуміється на мистецтві,- промовив Тофу-кун.

- Мабуть, тому, що в людини прорізалися ріжки цивілізації.Тепер вони їй сверблять, як горло від карамельки,- сказав Мейтей-кун.   .

   Настала господарева черга. Самовпевненим тоном він почав:

- Я багато над цим роздумував і дійшов висновку, що потяг сучасної людини до доносів треба шукати у надмірно вираженій самосвідомості. До речі, в моєму розумінні самосвідомість не має нічого спільного з тим, що Докусен-кун вважає способом осягнути первісну людську суть, зазнати благодаті - нірвани, злитися воєдино з небом і землею...

- Ого, як складно! Кусямі-кун, якщо вже ти не втримав язика за зубами і розпочав таку серйозну дис­кусію, то дозволь і мені, скромному  Мейтеєві, одверто висловити свої закиди сучасній цивілізації.

         -Вольному воля, як маєш що за душею, кажи.

       -  А таки маю. І чимало. Ти - втілення суперечно­стей: недавно вклонявся агентові поліції, як божеству, а сьогодні порівнюєш донощиків з грабіжниками і злодіями. А от я ні разу в житті не міняв своїх поглядів.

  - Агент поліції - це агент. Донощик - це донощик. Колись - це колись, а сьогодні - це сьогодні. Не­змінність твоїх поглядів тільки свідчить про розумову відсталість. Це ж про тебе сказано: «Дурень не зрушитьз місця»[14].

       - Ач який строгий! За таку відвертість і донощика можна похвалити.

      - На що ти натякаєш? Я - донощик?

- Я не кажу, що ти донощик. Ти - чесна людина. Але годі нам з тобою сваритися. Краще дослухаймо твої міркування.

    - Самосвідомість сучасної людини - це чітке розуміння того, що її інтереси не збігаються з інтересами інших. Ця самосвідомість зміцнюється з кожним днем розвитку цивілізації. Врешті-решт невеличке зусилля зводить її до абсурду, до суперечності з природою. Хенлі (2, р.422) якось писав, що Стівенсон ні на мить не забу­вав про себе: випадково проходячи мимо дзеркала, він не заспокоювався доти, доки не глянув на своє відо­браження. В тих словах виражено тенденцію нашого часу. Сучасні люди всі такі. «Я» переслідує їх усюди, незалежно від того, чи вони сплять, чи ні. Людські слова і поведінка стають дедалі штучнішими, їхній справ­жній зміст заміняє суєта. Люди вигадують собі пере­шкоди, життя їхнє стає нестерпним: з ранку до вечора вони змушені жити так, наче прийшли на оглядини. Слова «спокій», «задума» - для них пустопорожні звуки, позбавлені будь-якого змісту. В цьому розумінні сучас­на людина скидається на донощика і злодія. Донощик ховається від людського ока і все думає про свою ви­году. Природно, за таких обставин його самосвідомістьзміцнюється. Злодій теж за себе переживає. Помітять чи не помітять? Ось що не сходить йому з думки. При­родно, що і його самосвідомість не може не міцніти. Сучасну людину уві сні й наяву тривожить одне: що я з цього матиму? То ж і не дивно, що в неї вкорінюється свідомість нишпорки і злодія. І вдень і вночі, ховаю­чись од людського ока, копирсатися у своїх темних ділах, до самої могили не знати хвилини спокою – ось що їй судилося. Ось воно прокляття цивілізації!  Якадурість!

- Справді, цікаве тлумачення,- сказав Докусен - кун. Він не з тих, що стоятимуть осторонь, коли зачеплено таку важливу тему.- Міркування Кусям-куна ма­ють глибокий зміст. Стародавні люди повчали: «Забудь про себе». А сучасні вчать іншого: «Не забувай про себе». Сучасну людину і вдень і вночі переповнює сві­домість свого «я». Тому-то вона не має хвилиии спо­кою. Її  життя - то вічна мука в геєні пекельній. Але ж нема на світі нічого приємнішого, як забути про себе. Недарма в давнину оспівано цей душевний стан таки­мн словами: «Опівночі у сяйві місяця стаю нічим». Сучасна людина, навіть творячи добро, поводиться не­природно. Навіть вчинки англійців, якими вони пишаються і характеризують словом «nice»[15], як це не дивно, зумовлені надмірною самосвідомістю. Ось вам приклад. Якось анrлійський король, подорожуючи по Індії, обі­дав у родині одного магараджі. Taк  от, той магараджа ненароком, за звичаєм своєї країни, схопив картоплину рукою і поклав собі на тарілку. Та коли він,  отямив­шись, збентежено почервонів, король удав, що нічого не помітив, і теж узяв картоплину двома пальцями...

- Оце і є англійський смак? - запитав Канґецу-кун.

    - А я чув ось про який випадок, - подав голос гос­подар.- Офіцери одного полку, теж в Англії, запроси­ли на учту одного молодшого офіцера. Той молодший офіцер, видно, не звик до бенкетів, бо коли після десер­ту подали чашки з водою для полоскання пальців, він видудлив і цю воду. Кажуть, командир полку раптом проголосив тост за здоров’я того офіцера й випив з чашки воду. Інші офіцери не відстали від командира - теж осушили свої чашки.

- А була ще така історія,- не втримався Мейтей­-кун. Він не любив мовчати. - Якось Карлейль дістав у королеви аудієнцію. Цей дивак, до того ж необізнаний з етикетом королівського двору, ввійшов у залу і, спи­тавши: «Як справи?» - сів у крісло. Камергери і фрей­ліни позаду королеви захихотіли... Ні, хотіли захихо­тіти, але королева обернулася до них і подала знак усім сідати. Таким чином завдяки люб’язності поблажливої королеви Карлейль не осоромився.

- На те він Карлейль. Він не журився б навіть тоді, коли б усі стояли,- кинув репліку Канґецу-кун.

- Але залишімо в спокої самосвідомість поблажли­вих людей,- вів далі Докусен-кун.- До речі, чим біль­ше в людині тої самосвідомості, тим важче їй робити добро. Жаль, але це факт. Звичайно кажуть, начебто з розвитком культури жорстокі звичаї вимирають, а люд­ські відносини стають дружніми, лагідними. Але це груба помилка. Хіба можуть вони стати лагідними, коли людська самосвідомість досягла такого ступеня? Це тільки здається, що люди живуть тихо, спокійно. Насправді їхні стосунки завдають їм нестерпної муки­ - так почуває себе борець на рингу, очікуючи нападу cу­противника. Збоку глянути, він наче спокійний, а на­справді в його душі бурхає море почуттів.

  - І бійки в давнину були невинні. Користувалися  виключно фізичною силою, - перехопив ініціативу Мей­тей-кун. - А в наш час удаються до витончених мето­дів боротьби, що теж сприяв зміцненню самосвідомості. Бекон[16] писав: «Перемaгати природу, спираючись на її  сили». Як не дивно, а сучасні люди воюють  згiдно  з цим афоризмом. Часто як у дзюдо - повалити супро­тивника, використовуючи його силу...

- Або як гідроелектроенергія - не опиратися силі води, а використати її для добування електроенергіі...  - ­почав Канґецу-кун, а Докусен-кун одразу підхопив:

- Тому-то бідного зв’язують злидні, бaгатого зв’язує бaгатство, засмученого зв’язує радість. Геніїв занапащує геніальність, мудреця зводить зі світу мудрість, а неврівноваженого Кусямі-куна заманює у пастку ворог, ви­користовуючи його запальність.

    «Браво!» - заплескав у долоні Мейтей-кун, а господар, посміхаючись, відказав: «Не так-то просто мене заманити» - і всі зареготали.

    - Між іншим, від чого вигинуть такі, як Канеда?

    - Жінку доведе до  загибелі  ніс. Самого Канеду зведе в могилу жадібність, а його посіпаки здохнуть від доносів.

    - А дочка?

    - Дочка? Нічого не можу сказати, я її не бачив. У всякому разі, її може загубити гонитва за модою, обжерливість і пиятика. Від кохання вона не загине, ні. Хіба що помре на узбіччі дороги жебрачкою, у хвилину божевілля осягнyвши  найвищу мудрість.

    - Яка несправедливість!_ - заперечив Тофу-кун. Не­дарма вів присвятив їй збірку віршів у новому стилі.

- Тому дуже важливо пам’ятати слова: «Відмовте­ся від бaгатства, забудьте про наживу, плекайте добрі наміри»[17]. Доки людина не пройметься цим душевним станом, доти вона буде мучитися, - повчав Докусен-­кун тоном просвітленої людини.

   - Чого ти запишався? Гляди, аби часом блискавка з весняним вітром не перекинула тебе догори ногами.

- В кожному разі, якщо цивілізація і далі розвива­тиметься таким самим темпом, то я не хочу жити, - ви­палив господар.

   - Як не хочеш, то вмирай, не соромся, - рішуче по­радив Мейтей.

   - А от не буду вмирати! - з незрозумілою впертістю заперечив господар.

- З’являючись на світ, ніхто не думає над наро­дженням, а от смерті всі бояться, - байдужим голосом промовив Канґецу-кун.      

   - Так само радо позичають гроші, а от віддавати борги не спішать, - озвався Мейтей-кун.

- Як щасливий той, хто не думає віддавати борги, так щасливий і той, хто не журиться смертю, - голосом  людини, що зреклася мирської суєти, проголосив Доку­сен-кун.

   - 3 твоїх слів ясно, що просвітлення сходить на людей зухвалих.

- Хто його зна. У священних книгах дзен-буддизму написано: «Будь із залізним обличчям і серцем бика, або з обличчям бика і залізним серцем».

   - Ти - взірець такої просвітленої особи.

   - Аж ніяк. А втім, згадка про смерть стала нестерпною лише тоді, як відкрили хворобу, прозвану невра­стенією.

   - Що й казати, э будь-якого погляду ти - представ­ник доневрастенічного племені.

Поки Мейтей-кун сперечався на таку чудернацьку тему з Докусеном, господар у спілці з Канґецу нарікав на сучасну цивілізацію.

   - Питання в тому, як уникнути сплати боргів.

   - Так питання не ставиться. Борг  будь-що треба від­давати.

- Стривай. У суперечці народжується істина, тож мовчи і слухай. Питання про те, як уникнути сплати боргу, схоже на питання про те, як уникнути смерті. Далебі, так питания вже ставилося. А розв’язати його намагалась алхімія. Однак алхімія зазнала краху. Стало ясно, що людині ніяк смерті не минути.

- І до алхімії це було ясно.

   - Стривай. У суперечці народжується істина, тож мовчи і слухай. Гаразд? Коли стало ясно, що смерті ніяк не минути, виникло інше питання.

- Он як!

    - А саме: якщо смерті нізащо не минути, то як найкраще вмерти? Водночас з цим питанням, ясна річ, виник Клуб самогубців.

- Ну, ну!

    - Вмирати тяжко. А жити ще тяжче. Для неврастеніків життя куди більша мука, ніж смерть. Ось чому їх тривожить проблема смерті. Неврастеніки тривожаться   не тому, що не хочуть умирати, а тому, що не знають, як. Більшість через недоумство здаючись на ласку природи, стає жертвою немилосердного суспільства. Але людина з характером не може задовольнитися повіль­ною смертю від руки суспільства. Я певен, що завдяки глибоким дослідженням обов’язково будуть відкриті риті нові чудові способи смерті. І кількість самогубств зро­статиме, і кожен самовбивця зможе покинути цей світ своїм окремим, самобутнім чином.

- Аж лячно стало.

   - Лячно буде згодом. У п’єсі Артура Джонса[18]  є  філософ, який пропагує самогубство...

- А він укорочує собі віку?

     - На жаль, ні. Однак я певен, що через тисячу ро­ків люди кінчатимуть життя самогубством. А через десять тисяч літ іншої смерті вони й не уявлятимуть собі.

- Ото буде жах!

   - Авжеж, буде. До того часу самогубство, дослідже­не з усіма подробицями, перетвориться у струнку науко­ву систему. Так що в такій гімназії, як «Ракуункан», замість моралі запровадять обов’язковий курс самогуб­ства.

- Ото дивовижа! Мабуть, тепер знайшлися б охочі відвідати .такі уроки. Як ви гадаєте? Мейтей-сенсей, ви чули прекрасну теорію Кусямі-сенсея?

- Аякже, чув. Тоді вчитель моралі в гімназії «Раку­ункан» ось як промовлятиме: «Панове! Не дотримуйтеся того дикого пережитку, що зветься суспільною мо­раллю. Кожен з нас, юних, насамперед мусить пам’я­тати про самогубство. Але тому що іншій людині годи­ться зичити лише того, чого собі бажаєш, вам треба ступити крок уперед і перейти від самовбивства до вби­вства. От поблизу живе собі бідолашний пан Тінно Ку­сямі. Життя довело його до розпачу. Ваш обов’язок по­лягає в тому, щоб якнайшвидше переправити його на той світ. Однак на відміну від давніх часів у нашу цивілізовану епоху не слід користуватися такою підступ­ною зброєю, як спис, алебарда або стріла. 3астосовуй­те дошкульнішу, витонченішу техніку - насміх і глузу­вання. Так йому принесете користь, а самі заживетеслави»...

- Що й казати, цікава лекція.

     - Далі піде ще цікавіше.  Нині найголовніше завдання поліції - охороняти життя і власність населення. А от у майбутньому поліцейські ходитимуть з кийками, як гицлі, і до смерті битимуть громадян...

- Чому?

    - Як це - чому? Сучасна людина дорожить своїм життям, а тому поліція її оберігає. А в майбутньому життя стане мукою, і поліція з милосердя вбиватиме людей. Більш-менш спритні люди самі вкоротять собі життя, а тому на ласку поліції здасться всяка потолоч без крихти власної гідності, найпослідущі ідіоти й калі­ки. Так от, вони, бажаючи смерті, будуть вивішувати на воротях об’яви, а поліція у зручний для себе час обходитиме свою дільницю і чинитиме згідно з їхніми побажаннями. Що з трупами? Трупи теж поліція виво­зитиме. Я вам ще цікавіше розповім...

- Сенсей, вашим жартам не видно кінця, - захопле­но промовив Тофу-кyн.  А Докусен, ях завжди, посмикуючи свою цапину борідку, трохи помовчав, а тоді озвався:

- Можливо, це жарт, а може, й пророцтво. Люди, які не збагнули істини, сковані повсяхденними явищами життя, часто сприймають пустопорожню фантазію за вічну правду. Таким людям досить розповісти що-не­будь своєрідне, як   вони відразу гадають, що з ними жартують.

- Та хіба можуть горобці та ластівки зрозуміти казкового «пина»[19]? - покірно згодився Канґецу-кун. До­кусен, виразом обличчя давши зрозуміти, що він такої самої думки, повів розмову далі:

- Колись в Іспанії було місто Кордова...

- А хіба тепер нема?

   - Мабуть, є. Не в цьому річ - є чи нема. Там повівся звичай: як тільки ввечері в церкві дзвонив дзвін, усі жінки спішили в річку купатися...

- І зимою також?

   - Не скажу, не знаю. В усякому разі, всі жінки­ - молодиці й дівчата, шляхетні й прості - стрибали в річку. Чоловіків туди не підпускали. Вони могли спо­стерігати тільки здалека. І вони бачили, як у густій надвечірній сутіні з хвиль виринали білі тіла.

- Як поетично! Можна було б написати вірш у сти­лі нової поезії. Де це було? - Тофу-кун подався упе­ред, коли зайшла мова про голих жінок.

- У Кордові. Але тамтешніх юнаків брала досада, що їм не тільки не дозволяють плавати разом із жінками, але й дивитись не дають. От вони   й придумали одну штуку...

- Яку штуку? - зацікавився Мейтей-кун.

   - Підкупили дзвонаря, і той звістив настання вечора на годину раніше. Недогадливі жінки, почувши дзвін, зібралися на березі і - хто в сорочці, хто в тру­сах - шубовснули у воду. Стрибнути стрибнули, але ж сонце ще не зайшло!

-  А сліпуче осіннє сонце не сяяло?

   - Глянули жінки на міст, бачать - аж там стоїть юрба чоловіків і стежить за ними. Жінки не знали, куди дітися від сорому. Почервоніли бідолахи.

- Ну й що?

   - А те, що задурманена повсякденними звичками людина забуває найголовніші істини. Щоб не схибити, треба бути пильним.

- Справді, благодатна проповідь! Я теж хочу розпо­вісти, як буденні звички збивають на манівці людський розум. Нещодавно в одному часописі я прочитав роман про шахрая. Припустімо, я відчиняю крамницю старо­житностей і виставляю за вітрину картини і мистецькі вироби славетних майстрів. Звісно, не підробку, а справжнісінькі творіння найвищої якості. А значить, і дорогі. Заходить до мене любитель старожитностей і питає: «Скільки візьмете за оцю картину Мотонобу?» - ­«Вона коштує шістсот єн»,- відповідаю. Гість каже, що вона йому до смаку, але він, мовляв, не  має при собі шістсот  єн, тож, на жаль, змушений відмовитися...

   - Невже так і скаже? - як завжди, простодушно, без крихти уяви, спитав господар.

   Мейтей поблажливо відказав:

- Слухай, це ж роман! Припустімо, що так сказав. Тоді я його заспокоюю: «Плата мене не хвилює. Якщо вам картина подобається, беріть». Покупець вагається. «Я,- каже,- згоден узяти в кредит». - «Може, віднині станете моїм постійним клієнтом,- відповідаю.- Тож беріть на довгий строк. Внески невеликі. Не соромтеся. Вас влаштує десять єн місячно? Як ні, то, може, п’ять?»  Після довгих переговорів я, нарешті, продаю клієнтові картину славетного Мотонобу, засновника мистецької  школи Кано, за шістсот єн навиплат по десять єн місячно.

- Геть-чисто як продають енциклопедію «Таймсу».

   - На «Таймс» можна покластися. А от на мене­ ні. Я ж беруся за витончене .шахрайство. Уважно слу­хайте. Канґецу-кун, як ти гадаєш, за скільки років можна виплатити шістсот єн, якщо вносити щомісяця десять єн?

- Зрозуміла річ, за п’ять.

- Правду кажеш, за п’ять. Докусен-кун, а як ти вважаєш, п’ять років - довгий термін?      

   - «Одна мить - десять тисяч літ, десять тисяч літ - одна мить».  І короткий і довгий.

- Що це - дидактичний віршик? Безглузда дидактика. От я й кажу: покупцеві доведеться вносити шіст­десят разів по десять єн. Але ж як привикне собака за возом бігти, то побіжить за саньми Якщо шістдесят разів, місяць за місяцем, клієнт повторюватиме те саме, то захоче й шістдесят перший раз платити. За шістдесят першим - шістдесят дрyгий, шістдесят тре­тій, а там гляди, вже не зможе жити, не заплативши чергового внеску. Людина наче й розумна істота, але в неї є дошкульне місце - задурманена звичкою, вона забуває про основне. Я користуюся цією слабістю і щомісяця вигадую десять єн.

- Ха-ха-ха! Навряд чи бувають такі забудькуваті лю­ди,- засміявся Канґецу-кун, а господар цілком серйозно згадав про свій давній гріх:

- Ще й як бувають! От я, приміром, сплачував щомісяця позику, яку мені давали в університеті, доти, доки в бупалтерії не відмовилися приймати грошей.

- А я що казав! Ось перед тобою забудько! Хто глузує з мого пророцтва, вважає його за жарт - той сам ціле життя платитиме щомісячні внески, хоча було б досить шістдесяти разів. Це особливо стосується таких недосвідчених юнаків, як Канґецу-кун і Тофу-кун. На­самперед їм треба слухатись моїх порад, щоб не стати  жертвою обману.

- Буде так, як ви звеліли. Ніколи не буду виплачу­вати більше, ніж шістдесят разів.

- Канґецу-кун, наші слова скидаються на жарт, але насправді, вони можуть у майбутньому стати тобі в пригоді,- звернувся Докусен-кун .- От, наприклад, Ку­сямі-кун або Мейтей-кун порадять тобі попросити виба­чення в якогось там Канеди за те, що ти оженився  без попередження - так, мовляв, нечемно. Ти проситимеш вибачення?

- Пощадіть, не треба цього вибачення. От якби Ка­неда захотів просити вибачення, тоді інша річ. Але щоб я просив... Дзуськи!

- А якщо поліція накаже?

- Тим паче.

- А якщо міністр або титулована особа?

- Тим паче, тим паче.

- От бачите, як сильно відрізняється сучасна людина від своїх пращурів. Колись влада всім розпоряджа­лася. А в нашу епоху відбуваються події, з якими вона не може собі дати ради. Тепер навіть вельможа попихає людьми тільки до певної міри. Одверто кажучи, чим більший гніт влади, тим запекліший опір людей. Чимало змінилося супроти давніх часів, теперішній світ став свідком таких явищ, з якими уряд не може впоратися. Природно, що з погляду давніх людей такий світ - не­ймовірна річ. Соціальні умови і приватне життя справді-таки змінилися - і змінилися до невпізнання. Мей­теєве пророцтво, хоч і видається неймовірним жартом, з урахуванням вище наведених міркувань набуває своє­рідного присмаку.

- Коли вже серед вас знайшлася така розумна лю­дина, то я з охотою продовжу опис майбутнього. Я зго­ден з Докусен-куном, що нині можна спокійно  поглядати на старомодиих зухвальців, які під прикриттям авто­ритету влади, пустивши в хід сотні бамбукових списів, силкуються накинути людям свою волю. Спроба тупих верховод, як наш Тьохан-сенсей з лихварсьхою душею, у паланкіні змагатися з поїздом сміхотворна. Однах мій опис майбутнього зачіпає не дрібні клопоти сьогодення. Я торкнувся суспільного явища, що впливає на долю всього людства. Я маю на увазі шлюб. Якщо уважно прослідкувати тенденцію розвитку сучасної цивілізації, то стане ясно, що в далекому майбутньому шлюб буде неможливнй. Не дивуйтесь. Ось у чому річ. Як уже мо­вилось, наша епоха - епоха індивідуалізму. За давніх часів, коли сім’ю репрезентував чоловік, повіт - наміс­ник, а провінцію - князь, ніхто, крім названих осіб, не були індивідуумами. А якщо й були, то все одно ними не визнавалися. Несподівано все це змінилося, і тепер кожна істота наполягає на своєму праві бути особистістю. Озирніться навколо. Кожна людина своїм виглядом наче промовляє: «Ти - це ти, а я - це я». Двоє людей розминаються на вулиці й кожен у думці лається: «Якщо тахий негідник, як ти, людина, то я тим паче людина». Наскільки індивідууми зміцніли, настільки ж вони ослабли. Людина зміцніла настільки, що захистить своє «я» під чужого зазіхання, але порівняно з минулим ослабла настільки, що не може втручатися у жит­тя інших. Здобута сила втішає людину, а слабкість до­водить до розпачу. Тому-то людина намагається будь-­що зберегти цю силу, щоб оборонитися і водночас захопити в сусіда хоч клаптик території. Коли так, то людям стає тісно. Кожен роздувається, от-от лусне, мучить­ся, а не живе. А оскільки людям тісно, то вони за всяку  ціну силкуються вибороти собі вільне місце. До краю виснажені (самі винні: що посіяли, те пожали), люди  винайшли спосіб полегшити свою долю - діти оселю­ються окремо від батьків. 3агляньте в гірські райони Японії. Там і досі ціла сім’я, цілий рід спить покотом в одній хатині. В ннх або немає індивідуальності, яку треба відстоювати, або  є, але вони її не відстоюють. Їм досить того, що мають. А от у цивілізованих народів вважається невигідним, якщо ні батьки, ні діти не ма­ють змоги робити того, що їм забагнеться, і тому, зара­ди обопільного спокою, діти відокремлюються від бать­ків. У більш цивілізованій Європі ця система закріпи­лася раніше, ніж в Японії. Якщо іноді батьки живуть з дітьми під одним дахом, то син позичає у батька гро­ші під відсотки і платить за утримання. Такий похваль­ний звичай усталився тому, що батьки поважають у своїх дітях індивідуальність. Цей звичай обов’язково, рано чи пізно, треба запровадити в Японії. Родичі розцура­лися вже давно, батьки відокремлюються від дітей на наших очах. Але людина не заживе вільно, поки не ві­докремиться ще від чогось. Адже її повага до розвитку своєї особистості, розвитку, що його дочасу вдавалося стримувати, зростатиме як на дріжджах. Але ж досі вже розлучилися батьки і діти, брати і сестри. Значить, до­ведеться подружжю розлучатпся. В наш час подружжям вважають жінку й чоловіка, що живуть разом під одним дахом. Але це - помилкове визначення. Щоб бути по­дружжям, потрібна гармонія характерів. 3а давніх ча­сів ніхто не скаржився, що такої гармонії немає. Тоді казали: «Два тіла, одна душа». На перший погляд зда­валося - ось чоловік і жінка, їх двоє, а насправді був лише один. Тож і по смерті вірна подружня пара обер­талася в одного трупа. Ото була дикість! Тепер таке не­можливе. Чоловік - це чоловік, а жінка - це жінка. Жінка приходить у дім чоловіка підстрижена по-євро­пейському, в спідничці, загартувавши у школі свою ін­дивідуальність, як крицю. Ясна річ, вона вже не може стати такою, якою хотів би її бачити чоловік. Бо якби вона стала такою, як заманеться чоловікові, люди сказали б, що то не жінка, а лялька. Чим розумніша жін­ка, тим страхітливіших розмірів досягає її індивідуаль­ність. Чим більше вона розвинута, тим менше відповідає чоловіковому характеру. А коли так, то, природно, між чоловіком і жінкою виникають чвари. Отож, якщо жінку величають розумною, знайте: від світання до смер­кання вона не дає чоловікові вільно дихнути. І цього горя було б досить. Але ні, чоловіки одружуються з так званими зразковимиІ жінками, і кількість жертв збіль­шується. Чоловіка і жінку розділяє така сама межа, як олію і воду. Ще добре, коли лінія розділу залишається горизонтальною. А от коли олія вступає в реакцію э во­дою, оселя нашого подружжя несамовито здригається, як під час землетрусу. Отоді люди починають розуміти, що спільне життя - неможливе...

   - І подружжя будуть розлучатися? Це мене турбує,­ - сказав Канґецу-кун.

- Аякже, будуть. Усі подружжя на світі розлучать­ся. А тих, хто далі житиме під одним дахом, не будуть мати за подружжя.

- Значить, і мене віднесуть до цієї категорії? - на­решті занепокоївся Канґецу-кун своїм подружнім жит­тям.

- Маєш щастя, що ти народився в епоху Мейдзі. А я віднині зостануся нежонатим, бо я розумом наперед збагнув суспільні тенденції майбутнього. Дехто базікає, що винне в цьому нещасне кохання. От жалюгідні ко­роткозорі дурні! Та годі про них. Слухайте далі. І тоді з неба зійде філософ і проголосить нечувану істину: «Людина - тварина-індивідуаліст. Знищити індивідуаль­ність означає знищити людину. Якщо хочемо зберегти значущість людини, треба за всяку ціну зберегти і роз­винути її особистість. Шлюб - протиприродний дикунсь­кий звичай, жертвою якого мимоволі стає людина. Не дивина, що він існував в епоху безпросвітньої темряви, коли людська особистість перебувала в застої. А от у на­шу цивілізовану епоху дотримуватися цього шкідливого пережитку - страшна помилка. В наші дні, коли куль­тура досягла вершин свого розвитку, нема причин, які спонукали б двох індивідуумів до надмірно глибокої дружби. А проте неосвічені молодики і дівулі, перебува­ючи в полоні гpубоі пристрасті, розбещевиям і потяrом до фізичної насолоди підривають людську етику і мо­раль. Заради людства, заради цивілізації, заради охоро­ни індивідуальності ми повинні всіма силами боротися проти цього варварського звичаю...»

- Сенсей, я абсолютво проти вашої теоріі,- рішуче заявив Тофу-кун і лясвув руками по колінах .- Я вва­жаю, що немає на світі нічого дорогоцінвішого за любов і красу. Вони - наша розрада, наша надія, наше щастя. Вони витончують наші почуття, облагороднюють характер, виховують душевну чуйність. А тому не забу­ваймо про любов і красу, де б ми не народилися. Ті по­чуття виявляються в нашому житті, любов - у по­дружніх стосунках, кpaca - в поезії і музиці. А тому  я думаю, що поки існують на землі люди, подружнє життя і мистецтво не зникнуть.

- Якби так сталося! А ти хіба не чув, що філософ сказав? Мистецтво зникне. І тобі доведеться змиритись. Мистецтву судилася така сама доля, що й подружньо­му життю. Розвиток особистості означає свободу особи­стості. А свобода особистості означає: «Я - це я, а ти ­- це ти». Хіба за таких обставив може існувати мистецт­во? Адже воно буйно розквітає лише тоді, коли між мит­цями і прихильниками їхніх творів існує духовна спіль­ність. Хоч би скільки ти пишався своїми віршами в но­вому стилі, а як ніхто ними не зацікавиться, то, про­бач на слові, ти будеш одним-однісіньким їхнім читачем. Хоч скільки напиши «Любовних пісень» - ніщо не по­може. Тебе радо читає цілий світ лише тому, що ти мав щастя народитися в епоху Мейдзі...

-  Я б не сказав, що дуже читають.

    - Якщо навіть тепер не читають, то в майбутньому, коли той великий філософ зійде на землю і проповіду­ватиме теорію, спрямовану проти одружевия, в тебе не залишиться жодного читача. Не думай, що тільки тебе не читатимуть. У кожної людини тоді будуть свої, від­мінні від інших, смаки, тож чужа поезія її не привабить. До речі, вже тепер в Англії помітна така тенденція. От хоч би романи Мередіта[20] і Джеймса, письменників з най­яскравішою індивідуальністю. Ви гадаєте, їх читають? Аж ніяк. Тут нічого не врадиш. Адже вони мали б за­цікавити лише тих читачів, що їх характер відповідає особливостям твору. Ця тенденція поступово досягне та­кого розмаху, що до того часу, коли шдюб вважатимуть за аморальне явище, мистецтво остаточно загине. Того дня, коли я не зрозумію, що ти написав, а ти - що я, на якоro біса здасться мистецтво!...

   - Воно то так, але я інтуїтивно відчуваю: тут щось не те.

   - Якщо ти інтуїтивно відчуваєш, що тут щось не те, то я дедуктивно переконався у супротивному.

- Можливо, ти переконався дедуктивно,- відповів Докусен-кун.- В усякому разі, чим більшу свободу дістає людина для розвитку своєї індивідуальності, тим більше ускладнюються  її стосунки з іншими людьми. Чому Ніцше вигадав якусь там надлюдииу? Чогo він ударився в таку філософію? Та все через те, що не знав куди дітися від тої тісноти. 3 першого погляду видаєть­ся, ніби надлюдина - ідеал. А насправді їй далеко до ідеалу, вона - наслідок невдоволення. Скніючн в де­в’ятнадцятому столітті, коли буйно проростав індивідуа­лізм, але не можна було вільно перевернутися з боку набік, Ніцше з відчаю набазграв на папері все це безглyз­дя. Koли його чнтаєщ то відчуваєш не захват, а скорі­ше жaль. Його гoлос - не гoлос сміливця і подввжника, а зойк досади й обурення. Так воно й мало статися. В давнину тільки-но з’являвся герой, як одразу під йоrо прапори ставали тисячі людей. І всі були задоволені. Якби те задоволення протрималося й досі, то Ніцше не довелося б створювати героя ручкою на папері. От, приміром, Гомер й автор англійської балади «Лови» теж малювали героїчні характери. Але ті герої ні на крихіт­ку не подібні до надлюдини Ніцше. Вони випромінюють світло і радість. Про них приємно чнтати. Були веселі події, ці події весело описано, і читач не відчуває нія­кої гіркості. Але в часи Ніцше життя змінилося. Героїв не було. А якщо й були, то ніхто їх не визнавав. В дав­нину був один Конфуцій і йому дозволялося задавати тон. А тепер хоч греблю гати Конфуціями. Я взагалі підозрюю, що всі люди - Конфуції. Хоч би скільки ти вихвалявся: «Я - Конфуцій! Я - Конфуцій!» - а ніхто не зверне на тебе уваги. А коли  так, то людина відчу­ває незадоволення. Від незадоволення близько до чван­ливої паперової надлюдини. Ми прагнули волі, ми її ді­стали. Діставши волю, ми відчули її незручності. А тому європейська цивілізація тільки з вигляду привабли­ва. А насправді вона щербатого гроша не варта. На про­тивагу до 3аходу з давніх-давен на Сході вдосконалю­ють душу. І це правильно. Ви тільки погляньте, скільки людей стало неврастеніками внаслідок бурхливого роз­витку індивідуалізму! Лише тепер, коли вже нічим зарадити, люди збагнули цінність афоризму: «3а князя народ живе спокійно». Збагнули, що фраза: «В недіянні оновлююсь»[21] -  не жарт. Та нічого не врадиш, уже піз­но - так непросипний п’яниця жалкує, що почав колись пити саке.

- Мені здається, панове, що це надто песимістична теорія! - завважив Kaнґeцу-кун.- Але дивна річ, я стількн наслухався, а страху не відчуваю. Чого б це?

- Тому що тільки-но одружився, - поспішив роз’яс­нити Мейтей-кун, а господар несподівано випалив:

- Ти глибоко помиляєшся, якщо, оженившись, дума­єш, ніби жінка - добра й розумна істота. Я вам для науки прочитаю цікаву річ. Слухайте,- і господар узяву руки книжку, які він иещодавно приніс із кабінету.­ - Це старовинна книжка. Вона показує, що вже тоді жін­ки були капосними.

   - Хто б міг подумати! Власне, з якого століття ця книжка?

   - З шістнадцятого. Автор: Томас Неш[22].

   - Ще більш дивно. Виходить, що вже тоді ганили мою жінку?

- Ганили багатьох, серед них і твою. От послухай.

- Аякже, слухаю. Чудово!

- Написано: «Передусім ознайомлю вас з поглядами античних мудреців на жінку». Гаразд?.. Ви слухаєте?

- Ми всі нашорошили вуха. Навіть я, нежонатий.

    - «Арістотель сказав: жінка - самий клопіт. Тож як думаєте женитися, беріть собі малу жінку, а не ве­лику. Бо велика жінка - великий клопіт, а мала - ма­лий».

- Канґецу-кун, твоя жінка велика чи мала?

- Моя жінка - великий клопіт.

- Ха-ха-ха! Цікавенька книжка. Ну, читай  далі.

- «Хтось запитав: яке найбільше чудо на світі? Муд­рець відповів: вірна дружина»...

- А хто цей мудрець?

- Імені не подано.

- Напевне, його жінка не раз скакала в гречку.

    - А тепер про Діогена. «Хтось запитав: коли треба одружуватися? Діоген відповів: юнаком рано, старим пізно».

- Ти ба, сидів у бочці, а таке придумав!

- «Піфагор сказав: на світі є три жахливі речі. Сказав: вогонь. Сказав: вода. Сказав: жінка».

  - Бач, як необдумано базікали грецькі філософи. Як на мене, то на світі нема нічого страшного. Я, приміром,            у вогні не горю, у воді не тону... - Докусен-кун зат­нувся.

 - Коло жінок не впадаю, - прийшов ва допомогу Мейтей-кун. Господар скоромовкою читав далі:

- «Сократ сказав: найважча робота - правити жін­кою. Демосфен сказав: якщо хочеш замучити свогo  ворогa, віддай йому свою жінку. Вона йому таку бучу зчинить, так з нього воду виварить, що він не зможе й на ногах  встояти. Сенека вважав жінку й неуцтво двома найбільшими нещастями на світі. Марк Аврелій сказав, що жінкою так само важко правити, як і командувати флотилією. Плаут[23] сказав, що жінки пишно вдягаються, щоб приховати свою природну потворність. Валерій[24] в листі до приятеля  сповіщав, що для жінок нема нічого немож­ливого на світі й благав  небо, щоб воно зглянулося на нього і захистило від жіночих підступів. Він же писав: що таке жінка? Вона – ворог  дружби і любові, вона  - гope  неминуче, вона - шкода обов’язкова, вона - спо­куса природна, вона - отрута, схожа ва мед. Якщо по­кинути жінку неморально, то не кинути - значить при­ректи себе ва муки пекельні».

    - Сенсей, вже досить. Як наслухаєшся  такого про свою жінку, то вже нічого не захочеш.

    - Ще кілька сторінок лишилося. Ну що, читати?

    - Краще не треба. Адже незабаром господиня вернеться, - тільки встиг пожартувати Мейтей-кун, як із їдальні долинув її голос.

- Кійо, іди-но сюди! - гукала вона служницю.

- От тобі й маєш! Чуєш, господиня вже дома!

- Ха-ха-ха! - засміявся господар. - А тобі не все одно?

- Господине, коли це ви встигли повернутися?

В їдальні  тихо. Жодної відповіді.

- Господине, ви чули, про що ми оце розмовляли, гa?

    3вову жодної відповіді.

     - Тіпьки не подумайте, що це погляди вашого чоло­віка! Це поглядн пава Неша з шістнадцятого століття!

   - Нічого не знаю,- простодушно відповіла здалеку господиня. Kaнґeцу-кун хихикнув.

- Я теж не знаю. То вже пробачте! - Тільки-но Мейтей-кун засміявся, як загримотіли двері, розсунулись сьодзі й у вітaльню безцеремонно, не питаючи дозволу, ввірвавсаяТатара Сампей-кyн. Сьогодні він не був схо­жий на себе. В білій як сніг сорочці, в новісінькому сюртуку, він тримав у правій руці кошичок з чотирма пляшками пива. Сампей-кyн поставив пляшки коло тун­ців й опустився на мату. Вигляд у вього був войовничий.

   - Севсей, як у вас із шлунком останнім часом? Кра­ще? Ви безвихідно сидите вдома, а тому й не одужуєте.

   - Я ж тобі ще не сказав, чи мені краще, чи гірше.

   - Не сказали, але ж ввrляд у вас нездоровий. Обличчя якесь жовте. Тепер не завадило б рибку половити. Взяти в Ciнaґaвa човна і... Я тієї неділі рибалив.

- Що спіймав?

- Нічого не спіймав.

- Не спіймав, і все-таки було цікаво?

   - Ви знаєте, я настільки піднісся духом. А ви коли-небудь ловили рибу? Ох і приємна розвага. Кружеляєш собі на  маленькому човнику посеред широкого моря...

   - А я волію на здоровому човні по малюсінькому морю,- втрутився Мейтей.

   - Якщо вже вудити, то принаймні кита або русалку­. Інакше не варт і починати,- додав Kaнґeцу-кун.

   - А хіба їх можна ловити на гачок? У цих літера­торів ані крвхти здоровоro глузду...

   -  Я не літератор.

- Невже? А хто ж тоді? Для таких, як я, бізнесменів насамперед конче потрібен здоровий глузд. Сенсей, ос­таннім часом я збагатився тим глуздом. 3 яким пристаєш, таким сам стаєш.

- Яким це таким?

- Ну от хоч би цигарки... Поки куриш «Асахі» або «Сікісіму» ніхто тебе не помічає. - Сампей-кун вийняв єгипетську цигарку з позолоченим мундштуком і запихкав.

-  У тебе вистачає грошей на таку розкіш?

   - Я не маю грошей, але незабаром розстараюся. Як куриш такі цигарки, тобі відразу довіряють.

- Легкий спосіб втертися в довір’я. Набагато легший, ніж у тебе, Канґецу-кун, з твоїми кульками. Ніякої тобі мороки. Зручний спосіб, чи не так? - Мейтей-кун звер­тався до Канґецу, але той мовчав. Замість нього загово­рив Сампей-кун:

   - О, це ви Канґецу-сан? Ви ще не стали доктором? Коли так, то я візьму.

   - Доктора?

   - Ні, Канедову дочку. Мені незручно перед вами, але вони просили: «Візьми, візьми»,- що нарешті я здався і вирішив узяти. Однак мене турбує, як ви на мій вчинок подивитеся.

   - Та ви не соромтеся,- заохочував Канґецу-кун, а господар навмання докинув:

   - Як хочеться, то бери. Тут нема нічого поганого.

   - Яка радісна новина! Справді про дочок нема чого журитися. Я ж казав, що хтось її візьме. От і дочека­лася: такий наречений об’явився, та ще й джентльмен! Тофу-кун, прекрасна тема для твоїх віршів у новому стилі! Берись мерщій до роботи! -  як завжди, піднесе­но виголосив Мейтей-кун.

- О, то це ви, Тофу-кун? - зрадів Сампей-кун.- Чи не змогли б ви щось написати для весілля? Ми одразу віддрукуємо й розішлемо. Навіть у «Сонці» помістимо.

- Гаразд, я щось придумаю. А на коли вам треба?

    - Не має значення. Давайте хоч  би те, що готове. А за це ми вас запросимо на весілля і добре почастуємо. Шампанським пригостимо. Ви коли-небудь пили шам­панське? Воно дуже смачне... Сенсей, я маю намір  най­няти на весілля оркестр. Як ви  гадаєте, чи можна То­фові  вірші покласти на музику й зіграти?

- Як хочеш.

- Сенсей, ви б не написали музики?

- Ти сповна розуму?

- А чи немає серед нас когось, хто б знався на музиці?

- Ось віртуоз гри на скрипці - бідолашний кандидат на доктора – Канґецу-кун. Ти його добре попроси. Прав­да, за пляшку шампанського він навряд чи згодиться. Він не з таких.

- Шампанське по чотири-п’ять єн  за пляшку нічого не варте. Я не частуватиму такою дешевизною. Ну, ви  напишете для мене музику?

    - Аякже. Навіть за пляшку по двадцять сен. Як тре­ба, то  й задурно напишу.

- Ні, задурно я не хочу. Я мушу віддячити. Якщо не до душі шампанське, то, може, ось ще? - і Сампей-­кун вийняв з кишені сім чи вісім фотографій і висипав їх на підлогу. То все були портрети дівчат, на повний зріст або до пояса, в хакама та кімоно з довгими рукавами, з високими зачісками «такасімада».

- Он скільки в мене кандидаток. Я можу віддячити Кавґецу-кунові й Тофу-кунові, засватавши їм будь-яку з цих дівчат. Як вам ця подобається? - Семпей-кун тицьнув Канґецу-кунові під ніс один знімок.

- Чарівна. Обов’язково мені засватай.

- А оця! - Сампей-кун показав ще одну.

- І ця зваблива. Обов’язково мені засватай.

- Яку?

    - Будь-яку.           .

- О, скільки у вас пристрасті! Сенсей, ось ця - племінниця одного професора.

    - Он як!

    - В неї  лагідний характер. До того ж молода - всьо­гo-то сімнадцять років. За нею матимете тисячу єн по­сагу. А он та - донька губернатора.

    - А не можна з усіма побратися?

    - З усіма? Ви надто жадібні. Невже ви прихильник полігамії?

    - Я не прихильник полігамії. Просто я не байдужий до жінок.

    - Ну, гаразд, забирай хутко своїх дівуль! – сердито звелів господар.

    - Так що, ні одна не підходить? - перепитав  Сампей-кун і поклав фото в кишеню.

    - Що це за пиво?

    - Це подарунок від мене. На честь урочистої події. Я купив у крамниці за рогом. Покуштуйте.

Ляскотом долонь господар покликав служницю і звелів розкоркувати пляшки. Всі п’ятеро - господар, Мей­тей, Докусен, Канґецу і Тофу - врочисто підняли склян­ки і побажали Сампей-кунові сімейного щастя. Сампей-кун радісно оголосив:

    - Панове, всіх вас запрошую на весілля. Сподіваюсь, прийдете?

    - Я не прийду,- відразу сказав господар.

- Чому? Такий урочистий день буде лише один раз у моєму житті. Невже не зможете прийти? Які ви без­сердечнi!

    - Ніякий я не безсердечний, просто не прийду, та й квит.

     - Може, у вас немає пристойного кімоно? Хаорі й хакама я вам роздобуду. Сенсей, хоч іноді треба вихо­дити на люди. Я вас познайомлю із знаменитостями.

-  Навіщо вони мені здалися?

    - У вас шлунок поправиться.

- Хай не поправляється, мені все одно.

- З вами нічого не вдієш, коли ви так уперлися. Ави?

 - Я? - спитав Мейтей.- Обов’язково прийду. Якщо   можливо, то я вважав би за честь для себе бути  сватом. «Весняний вечір. Молодята обмінюються чашка­ми»[25].  Що? Сват - Судзукі Тоо-сан? Я так і думав! Шкода, але доведеться змиритись. Двох сватів забагато. Тоді я прийду як звичайний гість.

     - А ви як?

- Я? «Живу на волі, на природі і ловлю рибу між ряскою та осокою».

- Що це? Із збірника Танської поезії?

   - Я сам не знаю.                         .

- Не знаєте? От  біда! Канґецу-кун, ти прийдеш? Адже ти знайомий з молодою...

   - Неодмінно. Мені ж кортить послухати, як оркестр виконає мій твір.

   - Зрозуміла річ. А ти, Тофу-кун?

   - Як тобі сказати... Хотілося б, звісно, перед молодятами прочитати нові вірші.

- Чудово! Сенсей, мені ще ніколи не було так при­ємно. Вип’ю ще склянку пива. - Сампей-кун узявся до пива, яке сам приніс, і почервонів як рак.

Згасав короткий осінній день. Я заглянув у хібаті, за­кидану недокурками. Вогонь уже давно погас. Видно, навіть такі безтурботні люди занудьгували.

- Ого, як .пізно! Треба йти,- і Докусен підвівся. «Я теж iдy»,- один за одним повторили інші гості й зникли за дверима. У вітальні стало сумно, як у театрі після вистави.

Повечерявши, господар замкнувся в кабінеті. З холо­ду втягнувши голову в комір  кімоно, господиня заходи­лась латати прану-перепрану одежину. Діти заснули поряд. Служниця зайшла у ванну.

 

                                                                  *      *      *

 

Наче й безтурботні люди, а посткайтее в денце їхньої душі, і ви почуєте сумний відrолос. На  Докусен-куна, здається, зійшла велика мудрість, але все одно він хо­дить по землі. Можливо, Мейтей-кунові живеться легко, але його світ не такий привабливий, яким його зобра­жують на картинах. Канґецу-кун закинув обточувати кульки, а привіз із провінції жінку. Життя тече своїм природним плином. Але якщо той плин триває без кін­ця, то бере нудьгa. Через років десять Тофу-кун, мабуть, збагне, як нерозумно присвячувати свої вірші першій-ліпшій особі. Що ж до Сампей-куна, то важко передба­чити, чи він житиме у воді, чи в лісі. Добре, якщо хоч зможе ціле життя тішитися, частуючи гостей шампан­ським. Судзукі Тоо-сан у ,всіх відношеннях котитиметь­ся дедалі нижче й нижче. А як котитиметься дедалі нижче й нижче, то щораз більше вимажеться. Але навіть у багні він доскочить ласого шматка раніше за тих, що не котилися. Понад два роки минуло, як я з’явився серед людей. Я гадав, що на світі нема такого освічено­го кота, як я, та коли недавно дізнався, які несподівані думки проголошував незнайомий одноплеменець кіт Мур[26], довго не міг вийти з дива. Згодом я довідався, що той кіт умер років сто тому. Здається, тільки з цікавості він навмисне став привидом і явився з далекого потойбічного світу на землю, аби мене приголомшити. Той кіт не мав уявлення про синівську вдячність - одного разу вирядився в гості до матері, прихопивши з собою подарунок - рибку, aлe по дорозі не витримав і сам її проковтнув. Видно, його розум не поступався перед людським. Кажуть, начебто він здивував господаря, склав­шиІ вірша. Якщо такий герой вже століття тому жив на світі, то мені, непутящому, годилося б попрощатися з цим світом і переселитися у країну Утопію.

Рано чи пізно господар помре від хворого шлунка. Канеда - вже труп, жертва своєї зажерливості. Поопа­дало з дерев осіннє листя. Смерть судилася всьому жи­вому на світі. Зрештою, чи не краще вмерти, ніж небо коптити? Якщо вірити декому із знайомих сенсеїв, то виходить, що доля прирекла людство на самогубство. Якщо не вжити якихось запобіжних заходів, то й коти будуть народжуватися в цьому тісному світі. Який жах! Аж руки опускаються. А що, коли випити Сампей-кунового пива і хоч трошки розвіяти поганий настрій?

Я подався в кухню. Лампу непомітно задув осінній ві­тер, пробившись крізь щілину деренчливих сьодзі. Крізь вікно сочиться світло - напевне, ніч місячна. На таці стоять три склянки. Дві з них наполовину заповнені ко­ричневатою рідиною. У склянці навіть окріп здається холодним. А що вже казати про цю рідину біля гасильника, освічену холодним блиском місяця? Ще губами не торкнувся, а вже дрож проймав. Так і пити не хо­четься. Але спробувати треба. Коли Сампей-кун напив­ся, то почервонів, заметушився, сопучи, як віл. Мені, коту, теж мабуть, стане веселіше, як трохи лизну. Жит­ття таке, що не знаєш, коли тебе смерть спіткає. Тож треба пробувати, коли живеш. Бо, як помреш, то скільки б не каявся у могилі, а втраченого не надолужиш. «Спробую»,- постановив собі я й відважно лизнув. Ой леле! Запекло так, наче в язик уп’ялися тоненькі голочки. Незрозуміло, як ще це люди п’ють oтаку гидоту. Ні, я, кіт, її не подужаю. Як не є, а пиво котові не пара. З болю я вже збирався відсмикнути язика, але переду­мав. Люди мають звичку казати: «Добрі  ліки на смак   гіркі». Коли вони застуджуються, то, скривившись, як середа на п’ятницю, вживають щось неприємне. Я досі не второпав, чи люди одужують тому, що п’ють ліки, чи тому п’ють, що одужують. А тут мені в лапи лізе така нагода розв’язати це питання за допомогою пива! Якщо і в животі стане гірко - більше ні краплини в рот не візьму! Зате яке щастя мене чекає, коли відчую нестям­ну радість, як Сампей-кун! Тоді привчу до пива сусід­ських котів. «Хай буде, що буде»,- вирішив я  і, здав­шись на ласку неба, знову висунув язика. З розплющеними очима не пилося - я заплющив і почав хлебтати.

Насилу переборюючи біль, я вилизав до дна склянку пива. І дивна річ - спочатку пекло в язик, здавалось, наче щось немилосердно стискає щелепи, але незабаром за кожним ковтком ставало чимраз легше. Успішно впо­равшись з першою склянкою, я в бадьорому настрої по­долав і друry. Кінець кінцем у животі опинилося навіть те, що розлилося на таці. На якийсь час я завмер, слід­куючи за реакцією організму. Помалу я зігрівся, очі заволокло туманом, вуха запашіли. Мені закортіло спі­вати. Закортіло танцювати під музику пісні «Я знаю, що ти кішка». Закортіло послати до дідька і господаря, і Мейтея, і Докусена. Заманулося роздряпати Канедову пику. Забаглося відкусити носа його жінці. Багато чого захотілося. Врешті захотілося встати. Я підвівся, заточуючись. О, як приємно! Закортіло прогулятися. Надворі заманулось привітатися з Місяцем: «Добрий вечір; Мі­сяцю!»  О, як весело!

«Он що називають сп’янінням!» - подумав я і знічев’я поплентався непевною ходою, навмання перестав­ляючи лапи. Чогось почав знемагати сон. Ніяк не зро­зумію, чи сплю, чи йду? Силкуюсь розплющити очі, але щось важке опускає повіки. Ну гаразд, хай так і буде. Чого мені переживати? Не боюся ні моря, ні лісу... І в ту мить, коли я ступив уперед ослаблими лапами, плюс­нулась вода... Попався! Я навіть не встиr зойкнути. Я не міг второпати, що зі мною сталося. В голові все пе­реплуталось.

Отямившись, я побачив, що борсаюсь у воді. Я захли­нався, шалено махав лапами, але дарма - за воду не зачепишся, і я знову йшов на дно. З відчаю я спробу­вав відштовхнутися задніми лапами і вдарив передні­ми. Злегка за щось учепився. Голова виступила над во­дою і я оглянувся. Де я? Виявляється, я впав у великий  шаплик. У тому шаплику майже ціле літо росла водорость­ - так звана водяна мальва, але згодом Кандзаемони поїли водорость, а шаплик використали для купання. Через їхнє купання води ставало дедалі менше. Води поменшало, то й ворони перестали навідуватися. Якось недавно мені спало на гадку: «Води не стало, і Кандземонів не вид­но». Але хіба я міг тоді подумати, що натомість я тут купатимусь?

Від води до вінців шаплика понад чотири суни. Хоч як лапи витягую, а не досягну. Хоч як підстрибую, а ви­лізти не можу. На мить загавлюсь - відразу йду на дно. Поки борсаюсь, кігті шкребуть стінки  шаплика, і, здається, що порятунок недалеко, але тут же занурююсь з голо­вою під воду. Занурившись, задихаюсь і знову хапаюсь за стінки. Тим часом сили стає щораз менше. Душею рвуся з води, та лапи не слухаються. Врешті-решт я сам не розумію, чи тону, аби шкребти стінки шаплика, чи шкре­бу, аби тонути.

Хоч мені й було тяжко, але я так собі думав: «Я за­знаю такої муки тому, що хочу видряпатися нагору. Хо­тіти хочу, aлe чи зможу? Наперед ясно, що ні. Лапи й на три суни не витягуються. Навіть якби я втримав­ся на поверхні і якомога вище задер лапи, однаково не зачеплюсь за край шаплика. А як не зачеплюся, то хоч би скільки борсався, хоч би скільки метушився, хоч би сто років надривався, а з шаплика нізащо не виберусь. А якщо я  певен, що не виберусь, то навіщо силкуватися? Важко на душі, коли знаєш, що всі твої зусилля марні. Нік­чемне діло. Яка дурість - шукати собі муку, з власної охоти віддавати себе на тортури!»

«Ну годi! Хай буде, що буде. Перестану дряпати стін­ки шаплика»,- вирішив я і, разом з передніми і задніми лапами, головою і хвостом здався на ласку природи, припинив опір. Поволі мені ставало щораз лнгше і лег­ше. Я вже не знав, що відчуваю - муку чи благоодать,не розумів, де я - у воді, чи у вітальні. А хіба важливо, де я і що роблю? Аби тільки приємно було. Ні,  я вавіть приємності вже не почуваю. Зникли місяць і сонце, розсипались на пopoх земля і небо, а я занурився у ціл­ковитий спокій. Вмираю. Смерть несе мені цей спокій. Вічний спокій дарує лише смерть. Намуамідабуцу. На­муамідабуцу[27]. Яка благодать! Яка благодать!

 


 

[1] Ґо – японська гра типу шашкової.

[2] Ти бачив  такого? (англ.).

[3] Кеймаса – персонаж однієї з драм Тікамацу Мондзаемона; Нацуме Сосекі  цитує  його передсмертні слова.

[4] «Чуци» - збірка творів Цюй Юаня, китайського письменника епохи Воюючих царств (403-221 рр. до н.е.), та його учнів. Стародавня хроніка розповідає, що він збожеволів і втопився.

[5] Тьо – міра довжини, приблизно 109 м.

[6] Табі-суґороку -  гра, коли, кидаючи  кісточки на дошку, пересувають фігури лише після того, як намалюють, скажімо, одну з п’ятдесяти трьох станцій на старовинному тракті  Хоккайдо.

[7] Що ж таке жінка, як не ворог дружби  (лат.).

[8] Йосіцуне Кадзаюкі – герой п’єси театру   «Но»   під назвою  «Атакá».

[9] Масаока Сікі (1867-1902) – відомий  японський  поет у жанрі  «хайку»    і  «танка»,  друг  Нацуме Сосекі.

[10] Автор натякає на один з епізодів у п’єсі  «Кого»   театру   «Но»: коханка імператора виказала себе грою на кото.

[11] Мірін – солодке саке.

[12] За японським народним повір’ям  лисиця може зачарувати людину.

[13] Цитата з п’єси театру  «Но».

[14] Фраза з конфуціанського трактату   «Луньюй».

[15] Чудовий (англ.).

[16] Френсіс Бекон (1561-1626)  - англійський філософ, поборник експериментального  дослідження природи.

[17] Цитата з дзен-буддійської  «Діамантової сутри».

[18] Артур Джонс (1851-1929) – англійський драматург.

[19] Казковий птах з китайських легенд.

[20] Джордж Мередіт (1828-1909) – відомий англійський романіст.

[21] Фраза з даоського трактату Лаоцзи.

[22] Томас Неш (1567-1661) – англійський сатирик.

[23] Тіт  Плаут (приблизно 254-184 рр. до н.е.) – римський комедіограф.

[24] Максим Валерій (20 р. до н.е. – 50 р. н.е.) -  римський письменник та історик.

[25] Японська шлюбна церемонія включає трикратний обмін чашками  саке між молодятами.

[26] Мається на увазі повість  «Кіт Мур»  Ернста Амадея Гофмана (1776-1822) 

[27] Молитовний вигук буддистів секти  Дзьодо  й  Сінсю, щось на зразок християнського  «Господи, помилуй!»

 

Повернутись на початок сторінки


     

На головну ] Нагору ]

 


Интернет реклама УБС
  Аніме та манґа українською Лучшие проекты о Японии.    

Забороняється відтворення будь-якої інформації з цього сайту, текстової чи графічної!

Запитання та зауваження з питань оформлення та змісту сайту надсилати на адресу: japan4you@ukr.net.

Copyright © 2005-2019 Фонд "Мрії здійснюються". No reproduction or republication without written permission.

 

  Останнє оновлення: 27.03.2019