Україна-Японія:

"Японські новини" в культурному просторі України.

А також "українські новини" в культурному просторі Японії

     
     
 

На головну Нагору Напишіть нам! Мапа сайту Пошук Лінки Гостьова

Розділ V

Розділ  І Розділ ІІ Розділ ІІІ Розділ ІV Розділ V Розділ VІ Розділ VІІ Розділ VІІІ Розділ ІX Розділ X Розділ XІ

 

Нацуме Сосекі

ВАШ ПОКІРНИЙ СЛУГА КІТ

Перекладено за виданням:

Natsume Sōseki. Wagahai wa neko de aru

Tokyo: Shinchosha, 1970

Переклав з японської

Іван Дзюб

 

 

© І.П. Дзюб, переклад українською, 1973

Free downloading only for individual use

Японський оригінал можна знайти на веб-сайті: www.aozora.gr.jp

Розділ V

 

Докладно описати події, що відбулися протягом одні­єї доби, і все, до останнього рядка, прочитати – для цього потрібно щонайменше двадцять чотири години. Мушу признатися, що навіть мені, прихильникові реа­лістичного опису з натури, непосильні такі труднощі. Жаль бере, коли бачу, що в мене немає ні таланту, ні терпіння з усіма подробицями розповісти про диво­вижні, варті якнайретельнішого фіксування й уваги, вчинки і чудернацькі висловлювання господаря. Жаль, але що вдієш. Хоч я і кіт, але й мені потрібен відпочи­нок. 3 відходом Судзукі-куна і Мейтей-куна сухий вітер ущух і несподівано стало тихо, як  уночі зимою, коли з неба повільно спадають сніжинки. Господар своїм зви­чаєм замкнувся у кабінеті. Діти поснули. Господиня ле­жала за фусумою в кімнаті, що вікнами виходить на пів­день, і годувала груддю дворічну Менко-сан. Сонце по захмареному небу котилося до обрію, а знадвору до їдальні долітав виразний стукіт ґета нечастих перехо­жих. 3 пансіону в суміжному кварталі линули звуки  флейти, що то затихали, то оживали, настирливо лізли у вуха, не даючи заснути. Надворі, видно, був туман. На вечерю мені вділили трохи рибної юшки, і живіт, перебравши до себе все, що вміщала черепашка мор­ського вушка, вимагав спочинку. Якось я чув, начебто людям відоме таке поетичне явище, як котяча любов. Кажуть, напровесні бувають такі ночі, коли мої одноплеменці з цілого кварталу втрачають сон і гуляють до ранку. Щоправда, моя психіка ще не зазнавала такої метаморфози. Споконвіку любов - космічна життєва сила. Від бога Юпітера до черв’яка під землею чи ка­пустянки усі віддаються коханню. Тож цілком природ­но, що ми, коти, відчуваємо на душі неспокій і радісну тривогу ночами, коли крізь завісу хмар просіюється місячне світло. Як заглянути в минуле, то мене теж сушило кохання до Мікеко. Ходить чутка, начебто й донька такого верховоди як Канеда, що вигадав оту свою тригонометрію, запалала любов’ю до Канґецу-ку­на. Я навіть і думки не маю насміхатися з того шален­ства, яке охоплює котів і кішок усього світу розкішної весняної ночі, і зневажливо прозивати його гріхопадін­ням. На жаль, хоч скільки б спокушали мене, я не охо­чий до таких розваг. Зараз мені хочеться одного  - від­починку. Яка може бути любов, коли тебе хилить на сон. Я неквапливо вилізаю на край дитячої постелі й засинаю...

 Раптом я розплющую очі і бачу: господар непомітно перебрався з кабінету до спальні і шугнув під ковдру поряд з господинею. У нього звичка на сон обов’язково прихопити з кабінету книжечку, написану чужою мо­вою. Однак, лігши спати, він ще не прочитав і двох сторінок. Іноді просто кладе її під голову. Якщо ти її не читаєш, то навіщо носити? Але господар господарем, і ніякі глузування господині тут не поможуть. Не раз вона його просить: «Та перестань»,- він і слухати не хоче. Щодня завдає собі зайвого клопоту: приносить книжку, якої ніколи не читає. Інколи він перебирає міру і приносить аж кілька книжок. А недавно кілька вечорів підряд приходив у спальню з грубезним словником Веб­стера під пахвою. Мабуть, це хвороба. Як деякі розпе­щені люди не можуть заснути, не наслухавшись булькоту води в чайнику роботи майстерні Рюбундо, схо­жого на шум вітру в сосновому вітті, так і господаря не здолає сон, якщо в головах не лежатиме книжка. Виходить, книжка для господаря не розвага, а снодійний засіб. Друковане снотворне.

«Напевне, і сьогодні щось приніс». Я заглянув. По­руч господаря, чіпляючись за кінчик його вусів, лежить напірозгорнута  тонка,  в червоній обкладинці,   книжечка. Судячи з того, що великий палець лівої руки закла­дений між сторінками, можна дійти висновку, що гос­подар виявив гідну похвали витримку і, здається, про­читав кілька рядків. Обік червоної книжечки, як зви­чайно, виблискує холодним, чужим весняній порі світ­лом кишеньковий нікельований годинник.

Господиня відсунула від себе маля і голосно хропе, широко розтуливши рота. Голова її сповзла з подушки. Взагалі я вважаю, що найгидкіше у людини - це спа­ти з розтуленим ротом. Кіт, приміром, ніколи в житті так не осоромиться. Споконвіку ротом видають звуки, носом вдихають і видихають. Однак, чимдалі на північ люди лінивіші й, заощаджуючи сили,  намагаються якнайменше відкривати рота, а тому  гугнявлять. Та найогидніше, коли носа закладе і доводиться дихати ротом. Передусім небезпечно: а ну як із стелі впаде мишачий послід.

Я окинув поглядом дітей: вони сплять так само бридко, як і батьки. Найстарша - Тонко - немов ствер­джуючи своє старшинство, відкинула праву руку на вухо молодшої сестри. Молодша - Сунко - теж не за­лишилася у боргу, одну ногу закинула на живіт стар­шій. У таких неприродних позах, розлігшись упоперек одна до одної, обоє міцно сплять, не виказуючи жод­ного невдоволення.

Навіть лампа весною світить інакше. Її вогник ча­рівно поблискує, немов жаліючи, що за тою простою і вкрай непоетичною картиною ніхто не бачить чудової місячної ночі.

«Цікаво, котра година?» - Я оглянувся. Навколо сто­яла мертва тиша, порушувана хіба що цоканням стін­ного годинника, хропінням господині й віддаленим скре­готом служниці. Ця жінка завжди заперечує, що вона вночі скрегоче зубами. А тільки їй про це нагадують,вона вперто заявляє: «Змалечку я ні разу не скригнула зубами. Це я добре пам’ятаю». Замість сказати:  «Біль­ше не буду»  або «Вибачте, будь ласка», знай тількиповторює: «Такого собі не пригадую». Зрештою, як вона може пригадати, коли свої штуки витіває уві сні. Та біда в тому, що факти існують незалежно від того, пам’ятають про них чи ні. Трапляються у світі люди, що чинять зло, а мають себе мало не за святих. Їх са­мовпевнена невинність - похвальна річ, але, на жаль, вона не рятує іншого від неприємностей. Гадаю, цих леді, і джентльменів, й нашу служницю з ними слід віднести до одної категорії... Здається, вже дуже пізно.

У віконницю на кухні щось двічі cтyкнуло: «Тук, тук». Що ж це таке? Сьогодні наче й ніхто не збирався приходити. Напевне, миші. Коли так, то нехай побешкетують уволю. Я вирішив їх не ловити... Знову «тук, тук». Ні, навряд чи це миші. А якщо й миші, то надто обережні. Миші в оселі господаря, як і учні гімназії, де він викладає, день і ніч до нестями вправляються у збиткуванні та пустощах; та компанія вважає своїм по­кликанням перебивати сон моєму бідолашному госпо­дареві, тож не віриться, що вона така сором’язлива. Ні, на цей раз це таки не миші. Як порівняти з мишами, які оце недавно ввірвалися до спальні, вкусили госпо­даря за кінчик і так короткого носа і з переможним пискотнею відступили, то заброда надто боязливий. Ні, напевне це не миші. Зненацька почулося, як хтось сми­кає віконниці і водночас повільно розсуває нижню по­ловину сьодзі. Справді-таки, це не миші. Людина! Серед темної ночі, без дозволу, при зачинених дверях Мейтей-­сенсей або Судзукі-кун не вдиратимуться. Може, це той славнозвісний злодійкуватий святий відлюдник? Якщо так, то треба  якнайскоріше глянути на його благочестиве лице. Ось уже, здається, святий відлюдник пробрався через задвіркові двері j ступив два кроки в кухню, але раптом на третьому, видно, перечепився за ляду погреба, - і нічну тишу порушив страшенний гур­кіт. Шерсть на мені настовбурчилась. Наче її хтось на­стовбурчив щіткою для чобіт. Хвильку було тихо. Я зиркнув на господиню - як і раніше, вона самовід­дано вдихала атмосферу спокою широко роззявленим ротом. Господареві, мабуть, приснився великий палець, затиснутий між сторінками червоної книжечки. Неза­баром я почув, як на кухні чиркнув сірник. Отже, свя­тий відлюдник не бачить у нічній пітьмі, як я. Кухня у нас поганенька і йому, очевидно, не з руки.

Я сидів, зіщулившись, і міркував, чи святий відлюд­ник з’явиться у їдальні, чи зверне ліворуч і через ґанок  попростує до кабінету. Заскрипіла фусума, і хода доли­нула вже з веранди. Святий відлюдник подався таки до кабінету. Знову навколо все завмерло.

Я нарешті доміркувався, що не завадило б якнай­швидше розбудити господарів дому. Але як же це зро­бити? Недоладні думки шалено крутилися, як колесо водяного млина, але чогось путнього на голову не на­верталося. «Може, посмикати зубами за край ковд­ри?» - подумав я. Кілька разів сіпнув - жодного на­слідку. Може, потерти холодним носом об щоку госпо­даря? Але тільки-но я наблизився до його обличчя, як сонний господар різко простяг руку і болісним ляпан­цем по писку віджбурнув мене. Ніс у котів - найдо­шкульніше місце. Мені було дуже боляче. Тепер, щоб розбуркати господарів, нічого не залишалось, як двічі нявкнути. Але що це? Саме в ту мить у горлі застряг якийсь клубок і я не міг навіть звести голосу. Нарешті після довгого вагання я нявкнув, але так тихо, що аж сам здивувався. Поки я впевнювався, що мій дорогоцін­ний господар і не збирається прокидатися зі сну, почу­лася хода святого відлюдника. Він переходив сюди по веранді. «Ось він уже тут, уже нема чого старатися»,­- махнув я на все лапою і, заховавшись між фусумою й вербовим кошиком, взявся нишком стежити за дальшим перебігом подій.

Перед дверима спальні хода святого відлюдника не­сподівано стихла. Затамувавши подих, я нетерпляче ждав, що буде далі. Вже згодом я подумав, що було б непогано, якби під час полювання на мишей  я мав такий душевний стан, як оце тепер. Від напруження я мало не луснув. Я щиро вдячний святому відлюдни­кові за те, що завдяки йому на мене найшло рідкісне прозріння. Нараз папір коло третьої поперечки на сьод­зі потемнів, наче на нього впали краплі дощу, і на його тлі поступово вималювалася пурпурова тінь. У ту ж мить папір на сьодзі розірвався, з отвору висунувся червоний язик і за хвилю зник. Натомість по той бік отвору щось зблиснуло. Безперечно, то було око відлюд­ника. Дивна річ, я відчув, що те око, ковзнувши неу­важно по кімнаті, втупилося у мене під кошиком. Лише на мить затримався той злісний погляд на мені, а на­скільки вкоротив мені життя! Коли вже не стало терп­цю довше чекати і я вирішив вискочити з-за кошика, сьодзі до спальні з легким скрипом розсунулись і дов­гожданий святий відлюдник явився перед мої очі.

За час своєї розповіді я матиму честь познайомити вас з цим несподіваним і рідкісним гостем - святим відлюдником - злодієм, але передусім я хотів би ви­класти перед вами деякі свої погляди. Прошу уваги. Стародавніх богів шанують за всезнання і всемогут­ність. Особливо Бога християнського, якого навіть тепер, у двадцятому столітті, наділяють ореолом всезнаючого і всемогутнього. Однак всезнання і всемогутність у ро­зумінні людини пересічної часто обертається у звичай­нісіньке неуцтво і безсилля. Очевидно, це парадокс. І головне: від початку світу я перший відкрив цей парадокс. Коли я думаю про це, в мені зароджується често­любна думка, що я кіт неабиякий; зараз я хочу викла­сти свої аргументи і будь-що втовкмачити в ваші голо­ви, чванливі люди, що котами не можна гребувати. Ка­жуть, начебто всесвіт створив Бог. Тоді людина – теж творіння Боже. У так званій Біблії про це начебто ясно написано. Так от, одне спостереження над собою протягом багатьох тисячоліть викликає у людей подив, а водночас дедалі більше схиляє до віри у всезнання і всемогутність Бога. Ось у чому воно полягає: людей на світі сила-силенна, обличчя у всіх різні, ви не зна­йдете серед них двох схожих. Але ж кожне обличчя складається з певних елементів більш-менш однакового розміру. Іншими словами, незважаючи на те, що всі обличчя виготовлені з одного матеріалу, з одної осно­ви, ви щоразу бачите перед собою інший наслідок. Як подумаю, що з такого простого матеріалу витворено стільки різноманітних облич, не можу стримати захоплення майстерністю творця. Треба мати небуденну  твор­чу уяву, щоб виліпити таке розмаїття облич. Якщо взя­ти до уваги, що навіть найвизначніші художники сві­ту, вкладаючи всю енергію в улюблену працю, не змог­ли створити більше, ніж дванадцять-тринадцять типів облич, то мимоволі здивуєтеся винахідливості Бога, який узявся одним махом ліпити людей. Це така небу­вала, неможлива у людському суспільстві майстерність, що її можна назвати всемогутньою. Саме тому люди схиляються перед Богом. Ясна річ, з людського погляду таке схиляння цілком виправдане. Однак, якщо вихо­дити з котячих позицій, то цей же факт можна розгля­дати як свідчення Божого безсилля. Гадаю, Бога можна вважати якщо не зовсім безсильним, то в кожному разі не сильнішим за людину. Кажуть, що Бог створив стіль­ки облич, скільки й людей, однак незрозуміло, чи це розмаїття наслідок заздалегідь продуманого плану чи, може, він задумав виліпити кота й ополоник на один копил, але зазнав невдачі і довів справу до такого без­ладу. Різноманітність людських облич можна вважати пам’яткою про успіх, досягнутий Богом, але водночас вона, мабуть, свідчення Божого краху. Певна річ, тут можна розводитись про всемогутність, але ніщо не за­важає назвати це безсиллям. Шкода, що очі в людей лежать в одній площині і не можуть дивитися одночасно вліво і вправо, а тому в Їхньому полі зору тільки половина предметів. Але на запаморочених, збитих з пантелику Богом людей не сходить прозріння; вони не хочуть помічати навіть очевидних фактів, доступних спостереженню в будь-яку пору дня і ночі, якщо тільки глянути під іншим кутом зору! .як важко при виготов­ленні чогось добитися різноманітності, так само нелегко досягти цілковитого повторення. Рафаель, напевне, роз­губився б, якби йому замовили два однакових портре­ти Богородиці або ж вимагали намалювати двох зовсім схожих Мадонни. Ні, мабуть, таки важче намалювати дві однакові речі. Можливо, краще було б просити Кобо Дайсі[1] змінити манеру письма, ніж написати ієро­гліфи «небо» і «море» так само, як учора. Що ж до навчання людської мови, то воно цілком опирається на принципи наслідування. Коли від своїх матерів, няньок діти засвоюють потрібні в житті слова, у них одна че­столюбна мета - якнайточніше відтворити почуте. Як тільки можуть наслідують дорослих. На протязі десяти­-двадцяти років у мові, що складена на основі насліду­вання, природно, виникають фонетичні зміни, які за­свідчують, що люди не здатні до абсолютного копію­вання. Що ж, справжнє наслідування - річ непроста. Так от, Бог справді довів би свою всемогутність, якби натворив людей з однаковими обличчями, як машкари, випалені одним тавром; а те, що він пустив по світу людей з найдивовижнішими, - яке хочеш, таке й ма­єш, - обличчями, поробив людей до запаморочення різ­ними, тільки зроджує думку про його безсилля.

Я вже геть забув, з якої це причини я пустився у такі розумування. Якщо навіть люди мають звичку за­бувати, про що вже мовилось, то на таку котячу ваду й поготів можна дивитися крізь пальці. В усякому разі, коли я зиркнув на святого відлюдника-злодія:, що роз­сунув сьодзі і постав на порозі, на мене наринули вище згадувані почуття. Чому наринули?... Питаєте, чому? Стривайте, треба ще раз подумати... Ага, ось чому. .Як тільки я вздрів обличчя святого відлюдника,  що ставперед мої очі, воно... Хоч я завжди сумнівався у все­могутності Божій, але це обличчя вирізнялося однією особливістю, достатньою умить розвіяти мої сумніви. Ось у чому вона полягала: злодій напрочуд скидався на любого мені красеня Мідзусіма Кaнґецу-куна. Звіс­но, я  не спілкуюся зі злодіями, але, наслухавшись про їхні безчинства, не раз силкувався намалювати в уяві образ злодія. .Я чомусь вирішив, що і нього неодмінно муснть бути короткий, плескатий ніс, очі завбільшки з мідяк, а волосся на голові їжакувате. Та на уяву покладатися не можна - те, що я побачив, відрізнялося від мого уявлення про злодія, як небо від землі. Той святий від­людник був витончений, елегантний злодій - стрункий, з прямими, як шнурочок, бровами. Йому можна було дати років двадцять шість - двадцять сім, навіть у цьому він повторював Канґецу-куна. Якщо Бог зумів створити хоч два таких подібних обличчя, то вже не годиться вважати його безсилим. По правді я навіть по­думав, що Канґецу-кун  зсунувся з глузду, а тому при­мчав до нас серед темної ночі. І тільки тому, що в заблуди під носом не чорніли вуса, я зметикував, що маю справу з цілком іншою людиною. У Канґецу-куна вродливе строге обличчя, виліплене так старанно, що воно змогло причарувати панночку Томіко з дому Канеди, ту саму, якій Мейтей дав прізвисько «ходяча марка». Однак і цей святий відлюдник не поступиться перед Канґецу-куном своєю фізіономією, коли йдеться про вплив на цю жінку. Якщо Канедова донька вклепалася в Канґе­цу-куна з першого погляду, то не закохатися до нестями в цього пана злодія - просто злочин. І не лише зло­чин, але й суперечить логіці. Така здібна, тямовита, здатна хапати на льоту, вона б це напевне зрозуміла і сама: якби замість Канґецу-куна їй запропонували цього злодія, вона б полюбила його усім серцем і жи­ла б з ним у мирі й цілковитій злагоді. Поки живий і здоровий оцей злодій, панночці нічого журитися, що, крий Боже, Канґецу-кун  підпаде  під намову таких як Мейтей і таке вдале одруження зійде нанівець. Визна­чивши уявою май:бутнє Томіко, я облишив про неї тур­буватися. Поки на світі існує пан злодій, щастя Томіко в безпеці.

Святий відлюдник під пахвою щось тримав. Ба, та це ж стара ковдра, яку недавно господар закинув у ка­бінет. Щойно відлюдник у куртці, оперезаній сірувато­-голубим поясом, з голими до колін блідими ногами сту­пив на мату, господар, якому снилося, наче його вку­сила червона книжечка, перевернувся на другий бік і голосно промовив: «Канґецу». Святий відлюдник пу­стив з рук ковдру і сахнувся назад. На тлі сьодзі я на­віть помітив, як тряслися жижки його дебелих ніг. Гос­подар, щось мурмочучи, відшпурнув червону книжку  й заходився несамовито, як коростявий, чухати нігтями брудну руку. Невдовзі його голова скотилася з подуш­ки, і він заспокоївся. Видно, господар проказав «Канґе­цу» підсвідомо, уві сні. Хвилину святий відлюдник по­стояв, дослухаючись~ що відбувається у спальні, а пере­свідчившись, що господарі безтурботно сплять, зновуступив одиією ногою на мату. Цього разу господар непромовив K«аигецу», і святий відлюдник обома нога­ми ступив у спальню. Тінь його навпіл ділила кімнату завбільшки шість татамі[2], щедро освічену новорічним ліхтарем. Половина стіни, під якою стояв кошик і си­дів я, була зовсім чорна. Я оглянувся і побачив, що не­виразна тінь голови відлюдника пливе на висоті двох третин стіни. Якщо судити з силуету, то навіть у кра­сеня чудернацький вигляд - ніби перевертень з голо­вою одуда. Святий відлюдник глянув на сонну госпо­диню і чомусь усміхнувся. На мій подив, усмішка була точнісінько, як у Канґецу.

    У головах господині, наче яка  скарбничка, стояла невелика, збита цвяхами коробка. Це був батат, який привіз і подарував господарям Татара Сампей-кун, вернувшись нещодавно з рідного містечка Карацу в провінції Хід­зен. Незвичайна річ - прикрашати свою постіль бата­том, але господиня така убога на розум, що навіть ра­фінований цукор, призначений для готування присмак, кладе в комод. Тож ніхто не подивується, якщо вона нанесе у спальню не тільки батату, але й квашеної редьки. Та святий відлюдник не Бог і не знає, що вона за жінка, отже, цілком слушно зміркував: якщо вони поставили коробку якнайближче до себе, значить, там зберігають коштовності. Відлюдник підняв коробку й одразу ж зрадів: коробка й справді виявилася досить таки важкою. «Невже поцупить батат? Такий красень, а краде батат?»- подумав я і мало не розсміявся. Але стримався, адже подавати голос зараз було небезпечно.

Незабаром святий відлюдник узявся обережно загор­тати коробку з бататом у ковдру. «Чим би його перев’я­зати?» - подумав й оглянувся навколо. На щастя, неподалік лежав крепдешиновий пояс, який господар зняв, лягаючи спати. Святий відлюдник обв’язав ним коробку і легко завдав собі на плечі. У такому вигляді він, напевне, не сподобався б жінкам. Тоді взяв дві ди­тячі безрукавки, запхав їх у трикотажні штанці гос­подаря, так що холоші стали схожими на полоза, що проковтнув жабу... можливо, краще було б їх порівняти з вужем на останніх днях вагітності. В кожному разі,  вони мали чудернацький вигляд. Якщо не вірите, спро­буйте самі так зробити. Святий відлюдник повісив штани на шию. «Цікаво, що ж буде далі?» - тільки поду­мав я, як злодій розстелив господарів піджак з цумуґі й поскладав на нього пояс господині, хаорі господаря, спіднє кімоно та ще багато дечого. Я був у захваті від його спритності й майстерності. Нарешті він узяв стріч­ку й пояс від спіднього кімоно господині, поскладав усе докупи і зав’язав вузлом. «.Може б, іще щось прихо­пити?» - подумав і озирнувся довкола. Поруч господаря запримітив пачку цигарок «Асахі» - устромив у кишеню. Одну цигарку прикурив від лампи. Глибоко, з насолодою, затягнувся і випустив клубок диму. Ще хмарка, огорнувши лампове скло молочного кольору, не розвіялася, як хода святого відлюдника вже доносилася з веранди, а незабаром і зовсім стихла. Господарі все ще міцно спали. Всупереч моїм сподіванням, і люди бувають безтурботні. Мені треба трохи відпочити. Від довгої балачки і захворіти можна. Я поринув у сон, а коли протер очі, на березневому ясному небі сяяло сонце, господар і господиня стояли під дверима на за­двірку і розмовляли з поліцейським.

   - Так от, він зайшов сюди, а потім попрямував до спальні. Ви спали й нічого не помітили.

   - Ага, - трохи збентежено погодився господар.

- То коли ж сталася крадіжка? - задав поліцейський безглузде питання. Якби ж вони знали коли, то­ді б їх не обікрали. Однак навіть нічого не знаючи, вони все-таки намагалися дати відповідь.

- О котрій годині це було?

   - Дайте подумати, - міркувала господиня. Видно, вона вважала, що досить поміркувати, як усе з'ясує­ться.

    - Коли вчора ви лягли спати? - спитала вона чоловіка.

- Після тебе.

- Так, я лягла раніше.

- А коли прокинулась?

- Здається, о пів на восьму.

- О котрій же тоді вліз злодій?

- Мабуть, уночі.

- Ясно, що вночі, але я питаю, о котрій.

- Щоб точно сказати, треба добре подумати, - знову взялася міркувати господиня.

Поліцейський задавав питання тільки для годиться, йому було начхати, коли той  злодій вліз у дім. «Ка­жіть, що вам заманеться, навіть брехню»,- думав він, але подружжя не припиняло свого безглуздого діалогу, і поліцейський, здавалось, почав дратуватися:

- Отже, ви не знаєте.

   - Та начебто… - своїм звичаєм невпевнено відповів господар.

    Поліцейський навіть не всміхнувся.

    - Тоді подайте таку скаргу: «Такого-то й такого дня, такого-то й такого місяця тридцять восьмого року Мейдзі, коли ми замкнули двері й полягали спати, злодій там-то і там відчинив віконниці, забрався туди-то й туди, украв такі-то й такі речі, про що й подаю цю скаргу». Не заяву, а скаргу. Адреси можете не вказувати.

- Речі перелічувати?

   - Так. Складіть таку табличку: стільки-то й стільки хаорі, ціна – така-то й така... Ні, ні, мені нема чого захо­дити в хату після крадіжки, - заявив поліцейський і пішов.

   Господар поставив посеред вітальні туш з пензликом, покликав дружину й сварливим голосом проказав:

   - Я зараз писатиму скаргу про пограбування, пере­раховуй по порядку украдені речі. Ну, давай.

- Як грубо! Що значить «давай»? Хто ж таким то­ном говорить? - Господиня, не попускаючи  вузького обі[3] на кімоно, присіла на мату.

   - Що в тебе за вигляд? Як у найпослідущої потіпахи з заїзду. Не можеш вдягти пристойного обі?

   - Цей поганий, то купіть інший. А обзивати нема

чого. Хіба я винна, що вкрали обі.

   - Навіть обі вкрав? От паршивець! Тоді почнемо з обі. Котрий?

   - Ще й питаєте, котрий? Ніби в мене їх без ліку? 3 чорного оксамиту на крепдешиновій підшивці.

- Так... «Подвійний обі з чорного оксамиту з креп­дешиновою підшивкою, один.... Скільки приблизно коштує?

    - Єн  шість, мабуть.

    - Це ж зухвальство носити такий дорогий обі. Від­нині будеш купувати не дорожчий за півтори єни.

- А хіба продаються такі. Я вам кажу, ви жорсто­кий. Вам байдуже, що дружина ходитиме неохайна, аби вам було добре.

   - Гаразд, гаразд. Далі?

   - Шовкове хаорі. Подарувала на згадку тітка Коно. Такого шовку тепер не знайдеш.

- Залиш при собі свої коментарі. Ціна?

- П’ятнадцять єн.

- Ми не такі багачі, щоб купувати хаорі за п’ятнадцять єн.

- А вам не однаково? Здається, не ви ж купували.

 - Ще що?

- Чорні табі[4], одна пара.

- Твої?

- Ваші. Ціна - двадцять сім сен.

- Далі?

- Коробка батату.

- Навіть батат забрав? Що він з ним робитиме: зварнть і з’їсть, чи натре й приготує підливу?

   - Не знаю, що він там робитиме. Підіть до нього й спитайте.

- Скільки коштує?

- Ціни на батат не знаю.

- Впишемо дванадцять з половиною єн.

   - Ви що, з глузду зсунулись? Де ви бачили, щоб батат стільки коштував? Навіть якщо його привезли з Карацу.

- А чи не ти казала, що не знаєш ціни?

- Я. Так, не знаю, але дванадцять з половиною єн - такого бути не може.

    - Ну, що це таке: «Не знаю, але дванадцять з по­ловиною єн - такого бути не може»? Ніякої логіки. Ти як той Костянтин Палеолог[5].

- Що?

- Ти як Костянтин Палеолог.

- Що це таке - Костянтин Палеолог?

- Не має значення. Що далі? 3 моєї одежі ти щось нічого не назвала.

   - Не має значення, що далі. Розкажіть, що означає Костянтин Палеолог.

   - А що воно може означати?

- Невже важко пояснити? Стільки морочите мені го­лову, навмисне говорите всілякі неподобні слова, знаю­чи, що я не розумію по-англійському.

   - Не кажи дурниць. Перераховуй далі. Спізнимося зі скаргою - речей не повернуть.

   - Тепер уже однаково не встигнемо. Краще поясніть, що таке Костянтин Палеолог.

   - Яка ти надокучлива! Я ж сказав, що нічого не означає.

   - Он як? Тоді я теж мовчатиму.

   - Вперта дурепа! Роби, як знаєш, та скарги про по­грабування   писати не буду.

   - А я не скажу, які речі вкрадено. Ви самі захотіли писати скаргу. Невелика біда, як не будете.

- Ну й не буду,- своїм звичаєм господар пішов і зачинився у кабінеті. Господиня перейшла до їдальні і сіла перед скринькою для рукоділля. Обоє протягом десяти хвилин сиділи мовчки, кидаючи злісні погляди на сьодзі.

Враз двері відчинились і до кімнати енергійно за­йшов Татара Сампей-кун, той самий, що подарував ба­тат. Татара Сампей-кун колись був сьосеєм у цьому домі, а тепер закінчив юридичний факультет, влашту­вався на роботу у відділі рудних копалень однієї компа­нії. Зерно діляцтва теж проросло в ньому, і він став послідовником Судзукі Тодзюро-куна. На знак давньої дружби Сампей-кун час від часу навідувався в халупу до свого колишнього вчителя і проводив тут святкові дні; у цій родині він почував себе легко й невимушено.

- Гарна сьогодні погода, господине,- промовив він з акцентом, схожим на карацуський, і сів на маті, схре­стивши ноги й піднявши одне коліно.

- О, Татара-сан!

- Сенсей кудись пішов?

- Ні, він у кабінеті.

- Господине, так працювати, як сенсей, шкідливо для здоров’я. Та ще в неділю.

   - Мені нема чого казати, ліпше йому нагадайте.

   - Авжеж... - почав було Сампей-кун, а потім, обвів­ши поглядом вітальню, звернувся невідомо до кого:­ - Сьогодні й дівчаток не видно.

   Не встиг він договорити, як із суміжної кімнати ви­бігли Тонко і Сунко.

- Татара-сан, ви нам сусі[6] принесли? -  вимогливо спитала старша, згадавши про недавню обіцянку Сам­пей-куна.

- У тебе добра пам’ять. Наступного разу обов’язково принесу. Сьогодні забув,- Татара-кун зніяковіло почу­хав потилицю.

   - Ху-у,- невдоволено вимовила старша. Молодша, наслідуючи старшу, теж проказала: «Ху-у».

   Настрій у господині покращав, на обличчі з’явилася усмішка.

   - Сусі я вам зараз не дам, а от батат я приносив. Ви його їли?

   - А що таке батат? - запитала старша, молодша й собі не відстала від сестриці: - А що це?

   - Ще не куштyвали? Попросіть, нехай мама скоріше зварить. У Карацу батат не такий, як у Токіо, кра­щий,- сказав Сампей-кун, гордий за свою батьківщину.

    - Спасибі вам, Татара-сан, ви такі любязні. Стільки батату привезли,- похопилася господиня.

    - Ну, то як? Куштували? Щоб не побився,  я його щільно вклав у спеціально замовлену коробку. Мабуть, добре зберігся?                     

 -Ви так старалися, а його минулої ночі вкрав злодій.

    - Злодій? От йолоп! Невже йому подобається ба­тат? - захоплено промовив Сампей-кун.

- Мамо, вчора у нас був злодій? - запитала Сунко.

- Так,- коротко відповіла господиня.

- Злодій був... і що... Який він? - допитувалася вже молодша.

Не знаючи, що відповісти, господиня сказала:

- Страшний,- і глянула на Татара-куна.

- Страшний? Як Татара-кун? - з дитячою безпосередністю спитала Тонко.

    - Що? Хіба можна таке казати?       

   - Ха-ха-ха, невже я такий страшний? Ти ба,­ - і Татара-кун знову почухав потилицю, де видніла лиси­на діаметром в один сун. Вона з’явилася місяць тому, і Татара-кун звертався до лікаря, але, як видно, ліку­вання ще не дало бажаних наслідків.Першою запри­мітила лисину Тонко.

- Ой, голова в Татара-сана виблискує, як у мами.

- Я кому сказала: мовчи.

- Мамо, а в учорашнього злодія голова теж блища­ла? - спитала молодша. Господиня і Татара-кун мимо­волі пирснули, але діти заважали розмовляти, а тому мати випровадила їх:

    - Йдіть надвір, пограйтеся. А мама вам дасть ласощів.

    Коли діти вийшли, господиня серйозно запитала:

    - Татара-сан, що з вашою головою?

    - Лускатий лишай сточив. Ніяк не можу вилікува­тися. У вас теж?

   - Фе! Який там лишай! Жінки трохи лисіють там, де волосся збирають у вузол.

- Усі лисини через бактерії.

- Тільки не в мене.

- Просто вам так здається.

- Що завгодно, тільки не бактерії. До речі, як по-англійському лисина?

- Лисина - «боулд».

- Ні, не може бути. Напевне є довга назва.

- Не вірите, спитайте у сенсея.

- Сенсей нізащо не пояснить, тому-то я вас питаю.

- Крім «боулд», іншого слова я не знаю. Кажете - ­ довше... Хто його зна?..

   - Ага, он що: Костянтин Палеолог. Костянтин­ - лиса, Палеолог - голова.

- Що ж, можливо. Я зараз піду до сенсея у кабінет і загляну у Вебстера. До речі, сенсей теж дивна людииа. Така погідна днина, а він сиднем сидить удома... Так він не вилікує свого нетравлення. Порадьте йому хоч прогулятися в парку Уено, помилуватися квітами.

- Поведіть його самі. То такий, що жінки не послу­хає.

- Він і досі їсть варення?

    - Атож.

   - Недавно сенсей нарікав: «Лихо, та  й годі,- ка­же, - дружина лається за варення. А скільки я там його з’їдаю». Мабуть, ви  з доньками теж полюбляєте варення, га?

- Татара-сан, як вам не соромно?

- На вашому обличчі написано, що таки любите.

- Як це може бути написано?

- Та так... То ви анітрохи не їсте?

- Ну, трошки. Хіба не можна? Не чуже ж їм - своє.

  - Ха-ха-ха, я так і думав... Справді-таки велике лихо, що вас обікрали. Тільки батат поцупили?

    - Якби ж то тільки батат! Усю одежу вкрали.

    - Шкода, мабуть, досить відчутна. Доведеться знову в борги залазити? Жаль, що цей кіт не собака... Госпо­дине, обов’язково заведіть собі здоровенного пса... Користі від кота, як з цапа молока. А мишей він хоч ловить?

   - Ще жодної не впіймав. Він таки справді ледачий, безсоромний кіт.

   - Справді, куди ж це годиться? Виженіть його мерщій. Може, я заберу його з собою, зварю та  з’їм?

- Ой,  Татара-сан, невже ви і котів їсте?

- Чом би й ні.  Вони дуже смачні.

- Тоді ви герой.

    Я давно чув, що серед сьосеїв трапляються дикуни, ладні їсти котів, але  й сном-духом не відав, що й Тата­ра-кун, завжди такий  ласкавий зі мною, належить доних. Це тим більш прикро, що Татара-кун уже не сьо­сей, а відомий юрист, хоч недавно скінчив навчання,  й обіймає не останню посаду в компанії Муцуї[7]. Що й ка­зати, я не на жарт перелякався. Канґецу Другий своїм учинком зайвий раз підтвердив, що «У кожній людині сидить злодій», а от істину «В кожній людині сидить пожирач котів» я вперше засвоїв завдяки Татара-кунові. Кажуть: живеш - учися; навчишся - радій, але як тут радіти, коли тебе день у день підстерігають небез­пеки, коли день у день треба пильнуватись. І те, що доводиться захищатися подвійним панциром хитрощів і підлості, теж наслідок життєвого досвіду, який при­ходить з роками. «Тим-то поміж старих важко знайти порядну людину. Можливо, для мене зараз було б най­краще опинитися в товаристві цибулі в баняку Татара­-куна»,- подумав я, забившись у куток, саме тоді, як в їдальню після недавньої сварки на голос Татара-куна вернувся господар.

      - Сенсей, кажуть, ніби вас обікрав злодій. Що за прикра історія,- відразу напосівся Татара-кун.

    - Дурень  той, хто до нас заліз,- глибокодумно ви­голосив господар.

    - Воно то так, але не дуже розумний і той, до кого залізли.

- Такі, як Татара-сан, у яких нічого поцупити, ма­буть, найрозумніші,- сказала господиня, ставши цього разу на бік  чоловіка.

- Та найдурніший - оцей кіт. І нема йому виправ­дання. Мишей не ловить, а об’являється злодій, вдає, наче й не помічає його. Сенсей, ви б не віддали цього кота мені? Він же вам ні до чого.

- Можна б віддати, але навіщо він тобі?

-  3варю і з’їм.

Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Госпо­дар нічого певного не сказав і  тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.

Тут господар звернув розмову на інше.

- Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.

Господар був пригнічений. Напевне, таки справді  змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки со­рочка з короткими рукавами й авасе[8]; до того ж гос­подар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у но­гах і руках.

- Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту... Може, те­пер ви передумаєте і станете комерсантом?

- І не згадуйте йому про комерсантів, він  їх ненави­дить,- докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.

    - Скільки років минуло, як сенсей закінчив універ­ситет?

    - Цього року пішов дев’ятий,- і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.

- Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла»,- продекламував Татара­-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня ні­чого не второпала, а тому теж промовчала.

- 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків.- Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.

- Бо сенсей усіх ненавидить...

- Сенсей, певно, любить тільки господиню?- спитав нездалий на жарти Татара-кун.

- Не терплю,- почулася виразна відповідь.

    Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:

- Вам, мабуть, і життя остогидло.

- Скорше навпаки,- байдуже відповів господар. Ну, що ти  з  таким удієш?

- Сенсей, якщо не будете частіше гуляти, збавите собі здоров’я... І комерсантом не завадило б вам стати. Нема нічого легшого, як збирати гроші.

    - Ото ти й назбирав.

    - .Яще й року не служу в компанії. А проте нако­пичив куди більше.

    - Скільки ж ви накопичили? - запально спитала господиня.

- Єн п’ятдесят.

 - Яка, власне, ваша платня?- не вгавала господиня.

    - Тридцять єн. 3 них п’ять щомісяця здаю в компа­нію на зберігання,- будь-коли можу вибрати їх на­зад... Господине, може б, за свої кишенькові гроші ви придбали хоч кілька акцій столичної кільцевої трам­вайної лінії? Не мине й трьох-чотирьох місяців, як  у вас удвічі побільшає грошей. Важливо почати, навіть з незначної суми, а там гроші ростимуть, як на дріж­джах.

- Якби нам такі гроші, крадіжка нас не злякала б.

   - От чому найкраще стати комерсантом. Жаль, що й сенсей не вивчився на юриста. Працював би собі у компанії або в банку, заробляв би тепер щомісяця три­ста-чотириста  єн... Сенсей, ви знаєте Судзукі Тодзюро, інженера?

- Еге ж, він  учора сюди заходив.

   - Невже? Якось я здибався з ним на  одному бенкеті і зайшла мова про вас. «Невже,- каже,- ти був сьосеєм у Кусямі-куна? Я теж,- каже,- колись, як ще жили при храмі Коісікава, їв  з Кусямі-куном з одного баняка. Будеш у нього, передай від  мене вітання, я та­кож незабаром заскочу».

- Кажуть, він  недавно перебрався в Токіо.

   - Правда  ваша. Колись він  працював на шахтах Кюсю, а тепер його перевели в Токіо. Чудова людина. Навіть з такими,  як я, наче з друзями розмовляє... Як ви думаєте, сенсей, скільки він одержує?

- Хто його зна.

   - Щомісяця дістає двісті п’ятдесят єн, на свято Бон[9] і під Новий рік йому виплачують дивіденди, отож пересічно набігає чотириста-п’ятсот єн. Якась ні­сенітниця: той чоловік загрібає таку купу грошей, а сенсей, знавець англійської мови, мусить десять років одягати той самий лисячий кожух[10].

- Атож, явна нісенітниця.

     Навіть такий чоловік, як мій господар, - життєвий принцип якого стояти над усім, - і той дивиться на гроші, як і решта людей. Ні, він, мабуть, такий жадіб­ний до них тому, що з біди не вилазить. Татара-кун так розхвалив вигоди, які мають комерсанти, що розмова зайшла в глухий кут. А тому він звернувся до госпо­дині:

- Господине, до вас навідується  чоловік на ім’я Мід­зусіма Канґецу?

- Авжеж, і досить часто.

- Що він  за людина?

- Кажуть, надзвичайно вдатний до науки.

- Красень?

- Хо-хо-хо, мабуть, такий же, як Татара-сан.

- Невже? Такий, як я?

- Звідки ви  дізналися про Канґецу? - спитав господар.

- Цими днями один чоловік   попросив узнати про Канґецу-куна. Невже він  вартий того, щоб про нього розпитували? - Ще нічого не почувши про Канґецу, Татара-кун поставився до нього упереджено.

- Набагато мудріший за тебе.

- Он як! Кажеш, розумніший? - Неможливо було встановити, господар радів чи сердився.

- Він  скоро стане доктором наук?

- Кажуть, пише дисертацію.

- От йолоп! Узявся писати дисертацію! А я  думав, він людина тямуща.

    - А от ви, як завжди, самовпевнені,- засміялась господиня.

    - «Коли Канґецу-кун стане доктором наук, то чи ожениться з донькою декого чи  ні?» - спитав мене той чоловік. «Де ви ще бачили такого дурня, щоб ставав доктором заради одруження? Куди краще віддати її за мене, ніж за такого»,- відповів я.

- Кому?

- Тому, хто попросив вивідати про Мідзусіму.

      - Чи   не Судзукі?

- Е, ні, такій людині я б так не сказав. Той чоловік  - велика голова.

      - Татара-сан таки хвалько. Перед нами кирпу гне,    а перед такими, як Судзукі-сан,  тихий і смиренний.

      - Аякже! 3 ними інакше ризиковано.

      - Татара-кун, прогуляємось? - несподівано запропонував господар. Йому було холодно  одному авасе і він уже давно розмірковував, чи не вийти на прогулянку й трохи розігрітися; наслідком тих роздумів була його безпрецедентна пропозиція. Ясна  річ, готовий на все Та­тара-кун не вагався.

     - Ходімо, ходімо. В Уено? Чи, може, на коржики в Імодзака? Сенсей, ви коли-небудь їли тамтешні коржи­ки? Господине, хоч раз сходіть туди й покуштуйте. Такі ніжні,  й дешеві до того ж. Саке теж можна дістати.

     Поки гість, як завжди, теревенив, господар устиг нап’ясти на голову шапку і вийти в передпокій.

 Мені треба ще трохи перепочити. Що робили госпо­дар і Татара-кув у парку Уено, скільки порцїй коржи­ків з’їли в Імодзака - не знаю, зрештою, висліджувати  їх не маю бажання, ані відваги. Тому скорочу розпо­відь, а вільний час використаю для перепочинку. Все на світі має право вимагати від неба належного відпочинку. Всі мешканці землі, яким велено жити й труди­тися, повинні мати можливість і відпочити. Якби Господь сказав:  «Ти народився для того, щоб працювати, а не для того, щоб спати», - я  відповів би: «Ваша правда, я народився, щоб працювати, а тому прошу відпочинку, щоб працювати». Адже навіть така бездушна колода, як мій господар, невгамовний бурчун, і то іноді дозволяє собі спочити в будень. Природно, що мені­ - хоч я всього-на-всього кіт,- треба відпочивати більше, ніж господареві, адже за цілу добу моїй вразливій на­турі доводиться пережити багато злигоднів і розчару­вань. Тільки от прикрість: Татара-кун мене ославив, сказав, що з мене жодної користі, бо я, мовляв, умію лише спати. Як мені обридли люди з куцим розумом, які підпали під владу речей: вони живуть, підкоряю­чись тільки своїм найпростішим бажанням і навіть про інших судять із зовнішнього вигляду. Якщо ти не зака­сав рукави, не обливаєшся потом, то для них ти ледар. Розповідають, начебто святий Дгарма так довго сидів в медитаційвій позі, що аж ноги йому загнили, і яхби навіть крізь щілину в мурі проліз дикий виноград і за­тулив святому отцеві очі й рота, він однаково не ворух­нувся б. То був стан, якого не назвеш ні сном, нісмертю. Його голова напружено працювала: він шукав доказів того, що основні засади дзен-буддизму стосую­ться однаковою мірою і святого, і мирського. Кажуть, начебто і конфуціанці відкрили для  себе безперечну користь нерухомого сидіння в роздумах. Це не озна­чає, що вони наслідують безногого каліку, який цілі дні сидить безвилазно в кімнаті. Їхній мозок тоді працює інтенсивніше, ніж звичайно. Оскільки зовні такі люди - втілення спокою і величності, невтаємничені вва­жають тих велетів духу звичайними людьми, що зне­притомніли чи впали у летаргічний сон, і безпідставно ганять їх: ледарi! дармоїди! Зроду всі профани мають дефект зору: помічають тільки форму речей, а суті не бачать... І серед них найперше місце посідають такі, як Татара Сампей-кун. Тож не дивно, що Сампей-кун ди­виться на мене, як на скребачку з засохлим лайном. Та найприкріше, що навіть господар, який хоч трохи читає старовинні й сучасні книжки, до певної міри розумів, що воно й до чого йдеться в світі, так легко погодився з неглибокою думкою Сампей-куна і не виступив проти смаженої котятини. Але коли поміркувати, то їхня зне­вага до мене - небезпідставна. Адже недарма з давніх­ давен живе приказка: «Шляхетні помисли не для голо­ви простака, величну пісню не кожен проспіває». Зму­шувати людину, яка визнає тільки форму, помітити світло власної душі - все одно що силувати гирявого бонзу заплітати волосся або ж казати тунцю виголосити промову, вимагати від трамвая зійти з рейок, господа­реві радити піти на пенсію, або вмовляти Сампей-куна не думати про гроші. Без сумніву, таке бажання - мар­ний замір. Однак навіть ми, коти, суспільні тварини. А коли так, то не істотно, як високо ми цінуємо себе - ­доводиться де в чому підладжуватися до суспільства. Шкода тільки, що і господар, і його дружина, і служ­ниця, і Сампей-кун - усі не вміють скласти мені на­лежної ціни, але тут я нічого не вдію, і якщо вони з доброго дива спустять з мене шкуру і продадуть у май­стерню сямісенів, а м’ясо покришать і віддадуть Тата­ра-кунові на з’їжу, то для мене їхня нерозсудливість матиме фатальні наслідки. Зроду-звіку на світі не було кота, якого небо обдарувало б таким, як у мене, розу­мом. А тому тіло моє набирає особливої вартості. При­слів’я каже: «Береженого й Бог береже», а тому без потреби наражатися на небезпеку, аби лише похизува­тися своєю перевагою - не тільки собі нашкодити, алеі йти всупереч волі неба. І лютий тигр у зоопарку живе поряд з брудною свинею, а гуси та лебеді, потрапивши живцем у руки торговця птицею, вмирають на тій же кухонній дошці, що й курчата, і кури. Коли вже ти опинився в середовищі пересічних людей, то облиш комизитися і стань посереднім котом. А як  уже став ря­довим котом, то доведеться ловити мишей... Отож я ви­рішив ловити мишей.

Кажуть, начебто між Японією і Росією останнім ча­сом точиться війна[11]. Оскільки я кіт японський, то, природно, японофіл. Якби змога, я б організував об’єд­нану котячу бригаду і подався б на фронт дряпати ро­сійських солдатів. Я відчуваю такий приплив енергії, що якби мені вистачило сили волі впіймати мишу-другу, то я б залюбки ловив їх навіть уві сні. В давнину один чоловік спитав превелебного отця: «Як зробити, щоб на мене зійшло прозріння?» - «Зроби так, як кіт, коли по­лює на мишей», - була відповідь. «Як кіт, коли полює на мишей» означає: «Якщо наслідуватимеш кота, не схибиш». Хоч є приказка: «Жінка кмітлива, а корови продати не зуміла»,- ніхто не каже: «Кіт бувалий, а ловити мишей нездалий». Тому не може бути, щоб та­кий розумний кіт, як я, та не впіймав миші. І не про­сто впіймав, а щоб вона не вирвалася з лап. І якщо досі я не вловив жодної, значить не хотів.

 Весняне сонце заходило за обрій. Раз по раз крізь отвір у сьодзі вітер заносив на кухню пелюсткову заметіль; осівши на поверхні води в цебрі, пелюстки невиразно білі ли у тьмяному світлі лампи. Саме цієї ночі я вирішив вразити домашніх своїх подвигом, а тим-то мусив заздалегідь оглянути бойовище і роздивитися ре­льєф місцевості. Звісно, фронт не повинен бути надто широкий. З усієї території завбільшки чотири татамі одну половину татамі займає умивальних, другу - не­величкий з долівкою передпокій: звідси мандрівні тор­говці вином і городиною пропонують господарям свій товар. Пічка, не до пари вбогій кухні, чудова, з вишаруваним до блиску казаном з червоної міді; поза­ду, на відстані якихось два сяку від стіни з дерев’яни­ми панелями - моя мисочка з черепашки морського вушка. Ближче до їдальні - буфет з тацями, чашками, мисками, горщихами; стоячи впритул з полицями, він ще більше захаращує і так вузьху кухню. Внизу стоїть ступка, з неї на мене позирає денце барильця. Поруч висить тертушка, дерев’яний товкачик, а неподалік сум­но примостився гасильник. На схрещенні закіптюжених крокв стирчить дерев’яний кілок, на ньому висить великий широкий кошик. Іноді від повіву вітру він статечно хитається з боку на бік. Вам цікаво знати, навіщо висить той кошик? Коли я прийшов у цей дім, я теж не міг збагнути навіщо, а як довідався, що в ньому ховають їжу від котів, до глибини душі відчув підступну людську вдачу.

А тепер настав час подумати про тактику. Де воюва­ти з мишами? Певна річ, там, де вони ховаютъся. Хоч би яким зручним був рельєф місцевості, та коли сам­-один очікуєш ворога, а він не йде, то яка це в біса війна? Якщо готуєш позицію, передусім слід розвідати, де мишині нори. «.3 якого боку їх сподіватися?» - подумавв я і, ставши посеред кухні, оглянувся. .Япочу­вався не котом, а адміралом Тоґо. Служниця ще не повернулася з лазні. Діти давно поснули. Господар, на­м’явшись коржиків в Імодзака, зачинився у кабінеті. Господиня... Що вона робить, я не знаю. Куняє, напев­не, і бачить уві сні батат. Раз по раз мимо дому проїж­джав рикша; як тільки затихав його тупіт,  душу огор­тав ще більший смуток. У моєму рішенні, у душевному стані, у навколишній мертвій тиші - в усьому вчуває­ться щось трагічне. Себе я уявляв тільки котячим адмі­ралом Тоґо. В такому стані кожна жива істота відчу­ває,  як з-під товщі страху пробивається своєрідна ра­дість. А от  я відкрив, що на дні тієї радості ховається неспокій. Я заздалегідь вирішив, що воюватиму з ми­шами до кінця, тому не турбувався про те, скільки їх набіжить. Мене тривожило інше: я не знав,  звідки їх чекати. Підсумовуючи наслідки ретельного обстеження, можу сказати, що нападу мишиної зграї треба споді­ватися з трьох напрямів. Якщо це будуть не миші, а пацюки, то вони, напевне, проберуться по трубі й від умивальника кинуться до пічки! В такому разі я схо­ваюся за гасильником і перетну їм дорогу до відступу. А може, миші вилізуть з діри, через яку зливають у ри­штак помиї, і, обігнувши ванну, сипонуть у кухню. Тоді я займу позицію на покришці казана і, щойно вони опи­няться внизу, стрибну і виловлю з десяток. «Ще звідки можна їх сподіватися?» - подумав я й озирнувся: управому нижньому кутку дверей буфета прогризено діру, схожу иа півмісяць. «Зручний для мишей вхід і вихід»,- виникла у мене підозра. Я принюхався­ - тхнуло мишами. Якщо вони вибіжать звідси, я, прича­Ївшись за стовпом, пропущу їх, а потім з флангу - ­хап! «А що, як вони спустяться зі стелі?» - я глянув угору: кіптява на стелі аж виблискувала, з моєю сприт­ністю мені не вилізти туди, ані злізти з цього перевер­нутого догори ногами пекла. «Навряд чи вони стриба­тимуть з такої висоти?» - заспокоївся я і вирішив не пильнувати ворога на цьому напрямку. Проте ще зали­шалася небезпека нападу з трьох боків. Якщо миші з’я­вляться з одного боку, самим поглядом я нажену на них страху; якщо з двох - все одно я певен, що дам раду з напасниками. Але якщо миші кинуться з трьох боків, то і я не впораюся з ними, хоча про мене ходить слава, ніби я ловлю їх інстинктивно. Однак просити допомоги в таких, як Куро рикші, - тільки зганьбити себе. Що його робити? Коли отак думаєш, що його ро­бити, і ніщо путнє на думку не спадає, найкращий спо­сіб заспокоїтися - вирішити, що твої побоювання зай­ві. І мені захотілося думати, що нічого несподіваного не станеться. 3рештою, погляньте на людей. Хіба виклю­чено, що наречена, з якою ви вчора побралися, сьогодніне вмре? А проте молодий не виявляє жодної тривоги і тільки знай щасливо промовляє: «Прекрасно зацвіли камелії, клянуся, будем жити разом ми повік». І не журиться він не тому, що не варто журитися. Просто скільки б не журився, а лихові не зарадиш. У моєму випадку теж немає достатніх аргументів стверджувати, що напад не почнеться водночас із трьох напрямків, але таке припущення - зручний спосіб здобути душев­ний спокій. Спокій потрібен усім. Я теж прагну спокою. Тому-то я і вирішив, що нападу не буде з трьох напрям­ків.

Однак тривога мене не покидала. «3 чого б це?»­ - заходився я і враз  збагнув. Мене турбувало те, що я не знаходив відповіді на питання, котрий з трьох планів операції найвдаліший. Я вжив відповідних заходів на той випадок, якщо миші вийдуть з буфета; у мене був план, як зустріти їх коло ванни: я знав, чим почасту­вати їх біля умивальннка, але губився, коли настав час вибору одієї з цих операцій. Розповідають, ніби адмі­рал Тоґо вельми хвилювався, не знаючи, якою дорогою рушить балтійська ескацра - чи пройде через Цусім­ську протоку, чи з’виться у Цугарській протоці, чи по­пливе в обхід через протоку Соя. у теперішньому станія розумію його, бо схожий на його ясновельможність не тільки своїм становищем, але й душевним сум’яттям у цій винятковій обстановці.

Поки я напружував усю свою вииахідливість, діряві сьодзі відсунулися і вигулькнуло лице служниці. Я ска­зав «лице» не тому, що в неї немає рук чи ніг. Просто інші частин тіла не було видно в нічній темряві, і ті­льки лискуче обличчя впало в очі. Червоніша, ніж зви­чайно, після лазні, і, видно, навчена вчорашнім гірким досвідом, служниця мерщій замкнула двері до кухні. 3 кабінету долинув господарів голос: «Поклади мій ки­йок біля подушки». Я не розумію, навіщо прикрашати постіль кийком. Не думаю, щоб господар удавав із себе вбивцю з берегів річки Ішуй[12] або сподівався побачити химерний сон про лютого дракона. Вчора батат, сьогод­ні кийок, а що ж буде завтра?

Ніч тільки заходила, і миші тим часом не з’являлися. Перед великою битвою не завадило б трохи перепочити.

На кухні в господаря немає дахового вікна. Нато­мість у вітальні прорізана так звана фрамуга завширш­ки один сяку, через яку  літом і зимою проникає сві­же повітря. Зляканий поривом вітру, що приніс із со­бою безжально зірвані пелюстки вишні, я розплющив очі: напевне, у вікно соталося тьмаве світло місяця, бо на ляді погреба лежала коса тінь пічки. «Чи не про­спав я часом?» - подумав я і, кілька разів стріпнувши вухами, озирнувся. У домі панувала тиша, тільки, як і вчора, на стіні цокав годинник. Час би мишам вилази­ти. Хотів би  я  знати, звідки вони з’являться.

У буфеті щось дзенькнуло. Видно, миші вже щось пожи­рають, спершись лапами на край тарілочки. «Он звідки вони вискочать!» - зрадів я і принишк біля отвору. Але миші і вусом не вели. Дзенькіт тарілок невдовзі стих. Натомість раз у раз чувся глухий перестук порце­ляни. Ворог нишпорив за дверцятами, перед самим но­сом, на відстані кількох сунів від мене. Іноді дрібна мишача хода наближалася до отвору, але ,миттю відда­лялася і жодна миша не висувалася назовні. Нудна історія: за дверима бешкетує ворог, а ти сиди біля діри і виглядай біля моря погоди! Миші влаштували пиш­ний бал у своєму Порт-Артурі, серед чашок і тарілок. От тупа служниця: могла б прочинити дверцята, щоб я всередину забрався!

Тепер за пічкою задеренчало моє морське вушко.  «Ворог і сюди добрався!» - Я підкрався ближче: з-по­між цебер щось вибігло і, мотнувши хвостиком, зникло під умивальником. Незабаром я почув, як у ванній мід­ниця вдарилось об полоскальницю. «О, та вони зайшли в тил!» - і я обернувся. В ту  мить на віддалі яких п’яти сунів щось здоровенне випустило пакетик із зуб­ним порошком і шугнуло під веранду. «Утече!» Я кинувся навздогін, але за ворогом і слід прохолонув. Вияв­ляється, ловити мишей куди важче, ніж я собі уявляв. А може, я зроду нездалий до полювання.

Заходжу до ванної - ворог вискакує з буфета, пиль­ную буфета - вишмигне з-під умивальника, стану посе­ред кухні, вичікую – зчинить  галас з усіх трьох боків. Хоч як обзивай такого ворога - чи то зухвальцем, чи то боягузом, - а благородним не назвеш. Я оббігав кухню не раз, не два, вкрай заморився, захекався, і все дарма. Прикро, але якщо перед тобою такий нікчемний ворог, то ніщо тобі не поможе, навіть сам адмірал Тоґо[13]. Спочатку мені не бракувало відваги, я відчув жагучу ненависть до ворога і величну красу трагічного, але незабаром, виснажений, змордований, майже сонний, я зрозумів безглуздість мого становища і сів нерухомо посеред кухні. Навіть сидячи нерухомо, лише гнівним поглядом на всі боки можна присадити такого нікчем­ного ворога. Я гадав стати на герць з ворогом, а він несподівано виявився таким жалюгідним! Надія на те, що війна принесе мені славу, розвіялася; лишилася тільки відраза до мишей. Коли щезла відраза, - з’явилася цілковита  байдужість. А як так, то робіть, що хочете, все одно нічого путнього у вас не вийде. Я хотів спати. То був вияв найбільшого презирства. Я спатиму. Відпо­чивати треба навіть в облозі ворога. У розчинене вікно знову війнула пелюсткова заметіль. В ту ж мить з бу­фета вискочила миша, та не встиг я ухилитися, як вона кулею. прорізала повітря і вп’ялася в моє ліве вухо. Вслід за нею  якась чорна тінь непомітно підкралася ззаду і повисла в мене на хвості. Я навіть не мав часу оком змигнути. Без жодної мети я машинально під­стрибнув. Що було сили я спробував труснути потвору. Та, що вп’ялася у вухо, втратила рівновагу і тепер ви­сіла перед мордою. М’який, як гумова трубка, хвіст несподівано опинився у мене в роті. «Відкушу», - подумав я і, затиснувши хвоста в роті, пометляв головою: між передніми зубами остався тільки хвіст, тіло вдари­лося об стіну, обклеєну старими газетами, і відскочило на ляду. Щойно миша піднялася, я притьмом кинувся на неї, але вона, злегка черкнувшись мого носа, відбилась, як м’яч, на край полиці й присіла, підібгавши лапки. Вона дивилась на мене з полиці, а я - на неї знизу. Між нами була віддаль п’ять сяку і смуга мі­сячного світла, схожого на широке обі, пpocтелене в повітрі. Напружившись, я спробував доскочити полиці. Передні лапи вхопилися за її край, а задні зателіпали­ся у повітрі. Чорна потвора, що вчепилася за хвіст, здавалось, готова була радше здохнути, ніж розлучитися з ним. Наді мною нависла небезпека. Я силкувався міцніше вхопитися передніми лапами за полицю, але за кожною спробою миша на хвості стягувала мене щора­зу нижче. Ще хвилина і я впаду на землю. Ой лишень­ко! Я вп’явся пазурами в полицю, що та аж заскрипіла. «Так більше не можна», - і я спробував учепитися міц­ніше лівою лапою, але не зумів і повис на одному кіг­тику правої лапи. Під власним і чужим, що на хвості, тягарем я повільно сповзав униз. Потвора, яка досі мовчки стежила з полиці, тепер вирішила, що настала її черга й, цілячись прямо в лоб, каменем полетіла на мене. Кігтик утратив останню опору. Три тіла, з’єднав­шись докупи, в один клубок, промайнули крізь смугу місячного світла й плюснулись на землю. Наступної миті ступка з барильцем усередині й порожній слоїк з-під варення одною грудкою ринули вниз і, по дорозі підхопивши гасильник, опинилися хто на помості, а хто в глеку з водою. Серед нічної тиші зчинилась така ве­ремія, що мені аж у п’ятах похололо.

- Пробі! - несамовито закричав господар і вискочив зі спальні.В одній  руці він тримав лампу, в другій­ - кийок, в очах наче й не було сну, вони горіли лютим блиском. Я сумирно зіщулився біля черепашки з мор­ського вушка. Обидві потвори зникли в буфеті. Збентежений господар гнівно закричав, хоч і не було до кого: « Який дідько зчинив такий галас?» Місяць стояв при заході, і смуга білого  світла повужчала.


 

[1] Кобо Дайсі – посмертне ім’я  Кукая (774-835), засновника  буддійської секти  Сінґон.

[2] Площу кімнат в Японії міряють кількістю стандартних, завбільшки  1,5 кв.м., татамі -  мати  з рисової соломи.

[3] Обі – широкий пояс для кімоно.

[4] Табі – шкарпетки з цупкої тканини з окремим великим пальцем.

[5] Костянтин Палеолог (приблизно 1403-1453 рр.) – останній візантійський  імператор.

[6] Сусі – рисові колобки з рибою, яйцем, городиною, присмачені оцтом і цукром.

[7] Письменник пародіює назву японської компанії   «Міцуї».

[8] Аваре – кімоно на тонкій підшивці.

[9] Бон – свято поминання  вмерлих у середині серпня.

[10] Автор натякає на одну хроніку, в якій згадується, що міністр Ін Пінчжун за часів китайської династії Ці (479-501 рр.) тридцять років носив той самий кожух з лисячого хутра.

[11] Ідеться про російсько-японську війну 1904-1905  років.

[12] Ідеться про найманого вбивцю Цзін Ке, який за намовою принца Даня мав зарубати мечем китайського імператора Ші Хуаньді з династії Цінь (246-207 рр. до н.е.)

[13] Тоґо Хейхатіро (1847-1934) – японський адмірал, командувач  японського флоту під час  російсько- японської війни 1904-1905 рр.

 

Повернутись на початок сторінки


     

На головну ] Нагору ]

 


Интернет реклама УБС
  Аніме та манґа українською Лучшие проекты о Японии.    

Забороняється відтворення будь-якої інформації з цього сайту, текстової чи графічної!

Запитання та зауваження з питань оформлення та змісту сайту надсилати на адресу: japan4you@ukr.net.

Copyright © 2005-2019 Фонд "Мрії здійснюються". No reproduction or republication without written permission.

 

  Останнє оновлення: 27.03.2019