Україна-Японія:

"Японські новини" в культурному просторі України.

А також "українські новини" в культурному просторі Японії

     
     
 

На головну Нагору Напишіть нам! Мапа сайту Пошук Лінки Гостьова

Розділ ІІ

Розділ  І Розділ ІІ Розділ ІІІ Розділ ІV Розділ V Розділ VІ Розділ VІІ Розділ VІІІ Розділ ІX Розділ X Розділ XІ

 

Нацуме Сосекі

ВАШ ПОКІРНИЙ СЛУГА КІТ

Перекладено за виданням:

Natsume Sōseki. Wagahai wa neko de aru

Tokyo: Shinchosha, 1970

Переклав з японської

Іван Дзюб

 

 

© І.П. Дзюб, переклад українською, 1973

Free downloading only for individual use

Японський оригінал можна знайти на веб-сайті: www.aozora.gr.jp

Розділ ІІ

 На початку цього року   я  зажив слави. Яка  ж то радість, що я, звичайнісінький кіт,  можу тепер хоч трохи задерти носа!

     Вранці нового року господар одержав  листівку з новорічним привітанням від давнього приятеля – художника. Зверху листівка була червона, знизу - темно-зелена, а посередині пастеллю було вималювано  якусь зіщулену істоту.

Господар зачинився в кабінеті й довгенько крутив-вертів ту листівку - то збоку  гляне, то переверне. Нарешті вимовив: «Які неповторні барви!». «Час кінчати, доки можна захоплюватися!» - не встиг я подумати, як господар знову взявся розглядати листівку. Вигинаючись усім тілом, він то витягував руку й поглядав на листівку здалека, точнісінько як старі люди дивляться у ворожильні книги, то обертався до вікна й підносив її до самого носа. «Скільки ж можна роздивлятися?» - сидячи на тремтячих господаревих колінах, я побоювався впасти. Нарешті, коли ноги в господаря трохи заспокоїлися, він тихо промовив: «А що, власне, тут намальовано?»  Від кольорів листівки господар був у захваті, а от що зображено на ній, ніяк не міг второпати, і тепер, здається, сушив над цим голову. «Невже це так незрозуміло?» - подумав я і ледь розплющив заспані очі. Далебі, та це ж мій портрет! Видно, людина, що малювала його, не наслідувала Андреа дель Сарто, як мій господар, а була справжнім художником, бо все тут було правильне - і обриси тіла, й барви. Кожен погодиться, що це кіт. А якщо в тої людини хоч трошки досвідчене око, то вона неодмінно побачить, що чудово  намальовано не якогось кота, а саме мене. Сушити собі голову над такою очевидною річчю - тільки за це можна людину пожаліти. Якби ж то я  міг сказати господареві, що на листівці зображено мене! Принаймні хоч би здогадався, що це кіт, якщо вже не впізнає мого портрета! Але люди такі тварюки, над якими небо не зласкавилося й не навчило розуміти нашу, котячу, мову. То що ж я можу вдіяти?

    Хочу звернути увагу читачів на те, що, на превеликий жаль, у людей споконвіку повелося з будь-якого приводу без усякого сорому говорити про мене зневажливо: «Кіт, кіт». Приміром, серед учителів, які, не помічаючи свого неуцтва, ставляться до всіх зарозуміло, вкоренилася думка, нібито з покидьків, що. залишилися після виплоду людей, витворено корів і коней, а вже з коров'ячого й конячого лайна зліплено котів. Всяк скаже - це бридня! Адже навіть кота просто так не зробиш. Подивитися збоку, то може здатися, що всі коти, без винятку, не мають відмінностей, але досить приглянутися до котячого світу, як одразу розкривається вся його неповторність і різноманітність. З цілковитою підставою і сюди можна прикласти людську приказку: «Що голова. - то розум». Коти відрізняються один від одного і виразом очей, і формою носа, і кольором шерсті, й ходою. У котів і вуса ростуть по-різному, і вуха стирчать неоднаково, не кажучи вже про хвости. Про все у котів - красу й потворність, симпатії й антипатії, вишуканість і несмак - з повним правом можна сказати: «Безмежне розмаїття». А проте, незважаючи на таку разючу відміну між котами, люди, на жаль, не розрізняють нас навіть за зовнішніми прикметами. А про пізнання характеру й нічого казати! Зрештою, це й не дивно. Адже люди тільки те й роблять, що теревенять про поступ, зростання, Їхні очі завжди звернуті лише до неба. Здавна ходить по світу приказка: «Свій свояка вгадає здалека». Тому продавець моті[1] - це продавець моті, кіт - це кіт, і, коли йдеться про котячі справи, то ніхто, крім котів, нічого в них не втямить. І ніякий поступ людям тут не зарадить.Правду казати, люди не здатні зрозуміти котів ще й тому, що вони не такі розумні, як їм здається. А про таких, як мій господар, глухих до чужого лиха, шкода й мови. Адже він навіть не усвідомив, що взаємність найперша передумова кохання. Зашився як устриця у кабінеті, на світ божий носа не потикає, словом ні :t ким не перемовиться. Аж смішно, коли бачиш, як піп удає, ніби немає мудрішого за нього. Насправді ж до цього йому далеко. Бо чого ж не збагнув, що па листівці мій портрет, а лиш промимрив безглузду фразу: «Тут, певне, намальовано ведмедя, бо пішов другий рік війни з Росією»?

     Отак міркував я собі, дрімаючи на господаревих колінах. Коли це несподівано служниця. принесла ще одну листівку. На ній чотири кішки заморської породи сиділи з олівцями перед розгорнутими книжками й виконували домашнє завдання. П'ята витанцьовувала на краю столика європейський різновид котячого танцю «Ти кажеш, що я кішка». 3вepxу  чорнів напис японською тушшю: «Я - кіт», а праворуч було навіть написано хайку:

 

          О, перший день весни,

          Коли коти читають книги

          Й танцюють досхочу.

 

 

Цю листівку прислав колишній учень господаря. І хоч  її зміст кожен зрозумів би відразу, мій невдатний господар нічого не добрав, а лиш хитав головою, примовляючи: «Що таке? Невже це рік Кота?» Видно, йому невтямки, що це я так уславився.

Тим часом служниця принесла третю листівку, цього разу без картинки., На ній було записано: «Вітаю з Новим роком.., а збоку можна було прочитати: «Коли ваша ласка, передайте вітання і вашому котові». Так усе розжовано, що навіть недогадливому господареві можна б зрозуміти. Нарешті, здається, він таки утямив що до чого, бо здивовано витріщився на мене. Вираз його очей був незвичним - в них наче зблиснула іскорка поваги. «Це ж цілком природно, - подумав я, адже тільки завдяки мені мій нікому не відомий господар несподівано запобіг такої честі».

Саме тоді на ґанку задзеленчав дзвоник: «Дзень, дзень, дзелень». Напевне, прийшов хтось з гостей. Їх завжди зустрічає служниця. Я взяв за звичку вибігати тільки тоді, коли приходить Уметотомо з рибної крамнички. Тому я і далі спокійно сидів на господаревих колінах. А той прикипів стривоженим поглядом до дверей, наче потерпав, що от-от увірветься лихвар. Скидалося на те, ніби йому страх як не хочеться приймати гостя й попивати з ним саке. Ясна річ, нічого ганебного у цьому немає. Тільки б вийшов якомога раніше з дому і все було б гаразд. Але господареві забракло відваги - далася взнаки вдача устриці. Невдовзі ввійшла служниця й сповістила: «Канґецу-сан[2]  завітали». Той Kaнґeцy теж колись учився у господаря, тепер він закінчив університет і, кажуть, устиг засягти пристойнішого становища, ніж його учитель. Незрозуміло тільки, чому він так учащає до господаря. Прийде й почне розводитися, та все про те, чи жінки люблять його чи ні, чи життя цікаве чи нудне. Наговорить цілу купу похмурих сластолюбних фраз і йде додому. Ніяк не втямлю, чого це він заводить ліричні розмови з такою стомленою людиною, як мій господар. Та найбільш потішно бачити, як ця людина-устриця уважно слухає й собі іноді вставляє слово.

- Давненько я не був у вас. Все думав: завітаю, завітаю, але наприкінці року в мене зібралось чимало  справ і у вашій стороні якось не пощастило побувати... - загадково промовив гість, перебираючи пальцями шнурочок  хаорі[3].

- А в якій стороні вам довелось побувати? - поважно спитав господар, посмикуючи рукав чорного хаорі з гербами. Хаорі було з бавовняної тканини, з-під його коротких рукавів на цілих п’ять бу[4] виглядало шовкове кімоно.

   - Хе-хе-хе, трохи в іншій стороні... - Кaнґецу-кун засміявся.

    Ту ж мить я завважив, що сьогодні йому бракує переднього зуба.

- Слухай, а що з твоїм зубом? - господар звернув мову на інше.       

- Ото в одному місці .їв гриби...

-  Що їв?

- Гриби, кажу. Хотів був відкусити шапочку, а зуб  трісь - і зламався.

- Виходить, і грибами можна зламати зуба. От тобі й маєш! Тепер ти як старий дід. Темою для хайку це ще може бути, а от у любовних справах тільки зашкодить, - і господар легенько поплескав мене по голові.

- А оце той самий кіт? Добряче розповнів, тепер навіть перед Куро не поступиться. Симпатичний котяра! - взявся вихваляти мене Канґецу-кун.

- Справді, останнім часом він роз’ївся, - господар знову самовдоволено поплескав мене по голові. Гордощі аж розпирали мене,  правда, голова трохи боліла.

   - Позавчора ввечері ми влаштували невеличкий концерт, - Кангецу-кун повернувся до перерваної розмови.

- Де?

-  Мабуть, вам і нецікаво знати де. В усякому разі було дуже приємно - три скрипки й супровід на піаніно. Коли грають аж три скрипки, то навіть при поганому виконанні слухати все-таки можна. На двох грали жінки, а я втерся між них третій. Мені навіть здалося, що  я  грав добре.

   - А хто ці жінки? - заздрісно спитав господар. Завжди понурий і неговіркий, він, однак, не був байдужий до жінок. Якось в одному європейському романі він читав про чоловіка, який закохувався майже в кожну жінку. А коли господар дочитав до того місця, де автор іронічно зауважує, що герой закохувався загалом трохи менше, ніж у сімдесят відсотків жінок, то вигукнув: «То ж чиста правда!» Ось який мій господар! Отож мені й не зрозуміло, чому така легковажна людина живе наче устриця. Одні кажуть, що виною цьому - нещасна любов, другі - хворий шлунок, а треті - бідність й сором’язлива вдача. Зрештою, не істотно, яка тут причина. Адже йдеться не про людину, яка впливає на перебіг історичних подій в епоху Мейдзі[5]. Важливо те, що господар заздрісно розпитував Канґецу-куна про жінок-музикантів.

Тим часом Канґецу-кун підхопив шматочок камабоко[6]  і вп’явся в нього зубами. Я побоювався, що він зламає собі ще одного зуба, але все обійшлося.

- Ви їх не знаєте,  -  байдуже промовив Канґецу-кун.

   - Ось вон-о-о...  - протягнув  господар і, не доказавши «що», впав у задуму.

   Гість, напевне, вирішив, що саме нагода висловити

свою пропозицію.

- Чудова сьогодні погода... Чи не хотіли б ви трохи прогулятися, якщо, звісно, маєте час. У місті сьогодні велике пожвавлення - Порт-Артур здався.

Якийсь час господар сидів замислений. По обличчю було видно, що його більше цікавлять знайомі Канґецу, ніж капітуляція Порт-Артура. Нарешті, він наважився і рішуче встав.

- Що ж, ходімо.

   Поверх чорного бавовняного хаорі з гербами господар нап’яв поношене кімоно з цумуґі[7]  на ватяній підшивці, одержане, здається, років двадцять тому у спадок від старшого брата. Хоч би якою цупкою була цумуґі, та не можна ж її носити довіку. Подекуди кімоно так протерлося, що аж просвічували дірочки від голки, коли зісподу пришивали латки. Господар одягався однаково і в будень і в свято, і вдома і на людях. Вийшовши з дому, завжди запихав руки за пазуху. Я так і не розумів, чи в нього не було іншої одежі, чи, може, він не любив перевдягатися. У кожному разі, не думаю, що це від нещасного кохання.

    Як тільки господар з гостем вийшли, я трохи порушив етикет і доїв шматочки риби на тарілці Канґецу-куна. Тоді я вважав себе незвичайним котом. Мені здавалося, що я повною мірою обдарований  якостями котів, описаних в оповіданнях Момокави Дзьоена[8] або Греєвого[9]   кота, що хотів поживитися золотими рибками. Таких як Куро я залишаю поза увагою. Навряд чи хто дорікне мені за з’їдений кусник камабоко. Зрештою, звичка їсти потай від інших у непризначений час властива не тільки нам, котам. І служниця частенько, коли господині нема вдома, без усякого сорому наминає моті з бобовим мармеладом. Та чи й одна служниця? Дітлахи мають таку звичку, хоча господиня всім роздзвонила, що її дітки дістають прекрасне виховання. Ось послухайте, що сталося кілька днів тому. Того дня діти прокинулись ще чи не вдосвіта і, поки батьки спали, посідали один навпроти одного за обідній стіл. Звичайно, щоранку вони з'їдають шматок хліба (його полюбляє мій господар), посипаний цукром. Та цього разу перед ними на столі стояла цукорниця, а біля неї лежали ложки. Поряд нікого зі старших не було, хто б, як ведеться, дав їм цукру, тож старша дочка, довго не роздумуючи, зачерпнула повну ложку цукру й висипала собі на тарілку. Молодша теж не відстала і насипала собі стільки ж цукру. Хвилину вони позирали одна на одну, а потім старша насипала собі ще одну ложку. Молодша не поступилась старшій - собі взяла стільки ж. Старша знову потяглася до цукорниці, молодша за нею. І так безперестанку. Тільки-но старша тяглася до цукру, молодша бралася за ложку й собі. Але незабаром, коли вже цукорниця спорожніла, протираючи очі, зі спальні вийшов господар й пересипав цукор знову в цукорницю. Стежачи за цим видовищем, я подумав: "Щодо уявлення про рівність, основану на егоїзмі, то люди, мабуть, перевершують котів, а от розумом, навпаки, відстають. Замість накладати цукор на тарілку, краще було б з'їсти якнайшвидше, і край». Але ж люди не розуміють того, що я кажу. Мені залишалось тільки сидіти мовчки на охаті[10] й з жалем споглядати цю сцену.

Цікаво, куди подався господар тоді, коли вийшов з Канґецу-куном на прогулянку? Додому він повернувся вже поночі, а вранці сів до сніданку аж о дев’ятій годині. Я сидів на охаті й дивився, як господар мовчки наминає дзоні[11] . Одна чашка дзоні заміняла другу. Хоч шматки моті й невеликі, та тільки, з’ївши шість чи сім штук, господар відклав хасі[12]: «Ну, досить». Він нізащо б не дозволив, аби хтось інший залишив страву в чашці, не доївши. Як справжній володар цього дому господар сидів за столом і згорда поглядав, як у каламутній підливі плавають підгорілі рештки моті. Коли господиня вийняла зі стінної шафки й поставила на стіл діастазу Така, він промовив:

- Не вживатиму, все одно не помагає.

- Але ж, кажуть, вона добре впливає на організм,

коли споживаєш їжу, багату на крохмаль. Може б, ви все-таки випили? - наполягала господиня.

    - Чи є там крохмаль чи нема - все одно не помагає, - не здавався господар.

    - Які ж ви непостійні, - наче сама до себе проказала господиня.

    - Як це «непостійний»? Просто ці ліки мені не помагають.

    - Але ж недавно ви  казали: «Помагають, ще й як помагають» - і вживали щодня.

    - То раніше, а тепер не помагають, - була коротка відповідь.

- Коли отак, як ви, день пити, а день - ні, то ніякі ліки не допоможуть. Наберіться терпцю, інакше шлунок вам не вилікувати. То ж не абияка хвороба, - і господиня зиркнула на служницю, що стояла поряд з тацею в руках.

- Свята правда. Спробуйте ще хоч трохи вживати, бо як же дізнаєтеся, добрі це ліки чи погані, - підтримала служниця господиню.

- Годі! Сказав не буду - значить, не буду. Ну що ви, жінота, в цьому тямите? Помовчіть краще!

- Гаразд, нехай ми - жінота, - господиня підсунула діастазу чоловікові, видно, хотіла, щоб було по її. Господар мовчки підвівся і зник у кабінеті. Господиня й служниця перезирнулися й засміялись. Щоб не опинитися на слизькому, в таких випадках я не наважувався йти слідком за господарем до кабінету і моститися йому на коліна. .Я обійшов будинок, видряпався на веранду і крізь шпаринку в сьодзі зазирнув до кабінету - господар сидів перед розгорнутою книжкою. Здається, Епіктет[13]. Якщо він зрозумів прочитане, то він і справді видатна людина. Через яких п'ять хвилин він шпурнув книжку на стіл. Я не переставав стежити. Господар вийняв щоденник і записав таке:

«Прогулявся з Канґецу в Недзу, Уено, по Ікенохата і в околиці Канда. Перед чайним будиночком на Ікенохата гейша в новорічному кімоно з красивими візерунками грала в волан. Ошатно зодягнена, але з виду негарна, вона чимось скидалася на мого кота».

Можна було б, і не називати мене як взірець страшидла. Бо ж якби я зайшов у перукарню «Kiтадоко» та поголився, то, напевне, не дуже відрізнявся б від людини. Отак щодня зазнаю наруги від самовпевненого людського роду.

«Звернувши за ріг крамниці «Хотан», ми натрапили на ще одну гейшу. Струнка, з опуклими плечима, у скромному блідо-ліловому кімоно вона мала вигляд елегантної жінки. Усміхаючись разками своїх білосніжних зубів, гейша промовила: «Ґен-тян[14], я вчора була зайнята й тому...» Голос її охрип, як у ворони. В цю ж мить я відчув, що її врода втратила всю принаду. Я вже не мав охоти озиратися, щоб побачити, що ж це за Ґен-тян, і, не виймаючи рук з-за пазухи, вийшов на Онаріміті. Здавалося, Канґецу-кун нервувався».

Ніщо так не важко збагнути, як людську психологію. Хіба вгадаєш, сердиться господар, чи радіє, а чи шукає розради у творах філософа? Ніяк не второпаю, бере господар на глум цей світ, чи сам хоче знайти в ньому своє місце, роздратований недоладністю людського життя чи взагалі зрікся усього земного. У цьому розумінні коти куди простіші. Закортить попоїсти - їдять, на сон хилить - сплять, якщо вже сердяться, то всіма фібрами душі, а якщо плачуть - то відчайдушно. А головне, коти не носяться з таким непотребом як щоденник. Навіщо вів їм здався? Може, таким дволичним, як мій господар, вів і потрібен, щоб потай звіритися в тому, чого не можна виставити ва світ божий. Що ж до нас, то я гадаю, не варто підтримувати свою репутацію ціною таких зусиль, адже все наше життя - як ми ходимо, сидимо чи спимо, врешті, як випорожнюємося - справжній щоденник. Краще вже спати на веранді, ніж ото писати його.

«У Канда ми зайшли повечеряти в невеличкий ресторан. Після довгої перерви я випив кілька чашечок саке, і сьогодні вранці зовсім не відчував болю у шлунку. По-моєму, хворому шлунку найкраще помагає чарка саке під час вечері. Діастаза, ясна річ, нікуди не годиться. Що б не казали, а її я не вживатиму. Коли раніше не помогла, то вже не поможе».

    Занадто настроївся мій господар проти діастази. Наче сам з собою свариться. Ще й досі дається взнаки вранішнє роздратування. Можливо, в цьому й суть людського щоденника.

«Недавно N сказав, що шлунок поправиться, якщо я перестану снідати. Я спробував кілька днів не снідати. І що ж? Тільки бурчало в животі, а користі ніякої. F порадив відмовитися від маринованих овочів. За його теорією саме вони причина всіх шлункових захворювань. Він висунув таку тезу: «Тільки-но перестанеш їсти мариновані овочі, як зачахне джерело хвороби, і ти одужаєш». Цілий тиждень я навіть не торкався маринованих овочів, але здоров'я не прибуло, тож я знову почав їх уживати. Коли я звернувся за порадою до R, той сказав: «Найпевніший засіб - масаж живота. Тільки не простий собі масаж. Треба, щоб тебе двічі або тричі масажували стародавнім способом «Мінаґава». Ясуї Соккену[15]  теж подобався цей вид масажу. Навіть такий герой, як Сакамото Рюма[16] , іноді вдавався до нього. Я негайно поспішив на Камінеґісі. Масажували мене там  жорстоко, та ще й примовляли: «Кісток не перем’яти - не поправишся, нутрощів не перевернути - не   одужаєш». Після такого масажу тіло стало як вата і  я ніби поринув у летаргічний сон. З першого ж разу таке лікування мене пригнітило, і я його закинув. А-кун сказав: «Ні в якому разі не вживай грубих харчів». Я спробував день прожити на молоці. Цілу піч після того не міг заснути - в животі булькотіло, ніби повідь розпочалася. В-кун сказав: «Якщо глибоким диханням поворушити нутрощі, то, природно, шлунок запрацює краще. Спробуй». Я більш-менш випробував і цей метод, але набрався тільки клопоту. Іноді я похоплювався й заходжувався  ревно дихати, та не минало й п’яти хвилин, як я забував про лікування. Щоб  увесь час пам’ятати про нього, я всією увагою прикипав до діафрагми, а тому не міг ні читати, ні писати. Мистецтвознавець Мейтей, застукавши мене за таким заняттям, глузливо зауважив: «Що за диво? Невже це мужчина в родових потугах? Слухай, перестань» І я перестав. С-сенсей[17] порадив мені їсти гречану локшину. Я негайно послухався - поїдав її багато і в різному вигляді, але даремно, лише нажив проносу. Яких тільки способів я не перебрав, щоб позбутися своєї задавненої шлункової хвороби! -і все марно. І тільки три чашки caке, що я хильнув учора з Канґецу, виявилися корисними. Віднині щовечора випиватиму по кілька чашок саке».

    Але хтозна, чи довго триватиме й це. Адже господарів настрій, як колір моїх очей, безперестанку змінюється. 3а що б не взявся, надовго його не вистачає. Така вже в нього вдача. Найдивніше, однак, що ,ва сторінках щоденника він турбується про свій шлунок, а при людях зі шкури пнеться вдати здорового. Нещодавно завітав один приятель, учений. У нього своєрідні погляди. Він, наприклад, стверджував, що всі хвороби – це розплата за наші й наших предків гріхи. Добряче видно, попрацював - його теорія не позбавлена певної логіки й переконливості. Шкода тільки, що господареві бракує і глузду, і знань, щоб її спростувати. Однак, як жертва шлункової хвороби, він, очевидно, надумав будь-що виправдатися й зберегги репутацію. «Твоя теорія цікава, але ж і Карлейль[18] слабував на шлунок»,- недоречно зауважив господар так, наче вірив, що нетравлення шлунка в Карлейля дає йому підставу пишатися. «Карлейль Карлейлем. Це ж не означає, що кожен хворий на шлунок може стати Карлейлем»,- допік до живого гість, і господар замовк. Аж смішно: такий марнославний, а, видно, зрозумів, що краще позбутися нетравлення шлунка, і від сьогоднішнього вечора взявся до чарки. Якщо вдуматися, то вранці господар з’їв силу-силенну дзоні тому, що ввечері вихилив з Канґецу кілька чашок caкe. Раптом мені теж закортіло посмакувати дзоні.

     Хоч я і кіт, але в їжі не перебірливий. У мене немає, як у Куро стільки енергії, щоб учиняти набіги на рибну крамничку в завулку. Не скажу, що розкошую, як Міке в учительки гри на двострунному кото[19]. Може, й дивно, але я нічим не гидую. Підбираю хлібні крихти, що падають на підлогу, люблю вилизувати солодку квасолеву начинку для  моті. Мариновані овочі дуже несмачні, але, щоб і про них мати свою думку, я недавно з’їв два шматки маринованої редьки. Дивно, але виходить, що я майже все можу їсти. «І це не хочу, і те не люблю» - так вередують лише тоді, коли живуть у розкошах, а в домі вчителя про це забудь. Якщо вірити господареві, у Франції жив романіст Бальзак, дуже вибаглива, перебірлива людина... тільки не до їжі, а до своїх творів - адже він був письменником. Якось йому треба було придумати ім’я для персонажа свого нового роману. Хоч скільки імен він перебрав, жодне йому не сподобалося. Того дня до нього завітав приятель. Бальзак запропонував йому прогулятися, бо сподівався заразом нагледіти собі врешті-решт ім’я, над яким довго сушив голову. Нічого не підозрюючи, гість погодився. Пошуки по вулицях Парижа тривали від ранку до вечора. Тільки вертаючись додому, Бальзак раптом угледів вивіску на кравецькій майстерні. На ній було написано: «Mapкус». Бальзак заплескав у долоні: «Ось воно - те, що мені треба! Хіба не чудове ім’я Маркус? Поставлю перед ним ініціал З. і все буде гаразд. А от без 3. нікуди  не годиться. 3. Маркус! Прекрасно. Коли сам вигадуєш ім’я, відчувається якась штучність, хоч би як воно тобі подобалося. Нарешті я надибав потрібне ім’я», - радів Бальзак, не помічаючи товаришевої  розгубленості. Ой, яка то морока давати ім’я персонажам роману - цілісінький день треба ходити вулицями Парижа! Щоправда, нічого поганого немає в такій от вибагливості. Але хіба можна вередувати, коли тобі випало жити в домі людини-устриці? Мабуть, і те, що я не гребую першою-ліпшою стравою, зумовлене моїм становищем. І дзоні я вирішив поласувати не тому, що так мені заманулося. Ні. Виходячи з того, що треба наїдатися про запас, я подумав: «А чи не лишилося на кухні трохи дзоні, що не доїв господар?» І майнув у кухню.

      Як і вранці, у чашці я угледів прилиплі шматки моті. Признаюсь, досі мені ще не доводилося скуштувати моті. Бачу - наче й смачне, але брати лячно. Передньою лапою відсунув набік листок городини. До кігтів причепилася скоринка моті. Нюхаю. Так пахне тоді, коли варений рис перекладають з казана в охаті. «Їсти чи не їсти?» - подумав я і озирнувся навколо. На щастя, чи, може, на нещастя, поряд не було нікого. Служниця - вигляд її показував, що їй байдуже, чи сьогодні Новий рік чи ні - грала у волан. Діти виспівували у вітальні: «Що ти кажеш, любий зайчику?»  Якщо вже їсти, то негайно! Як проґавлю цю нагоду, тоді цілий рік і не знатиму, що воно за штука оте моті. В ту мить я, простий кіт, збагнув одну істину: «Як нагода трапиться, то й тварина хоч-не-хоч квапиться». Власне, мені й не дуже хотілося дзоні. До того ж, чим довше я вдивлявся у чашку, тим моторошніше ставало на душі - аж їсти перехотілося. Якби на порозі з'явилася служниця або я почув близько тупіт дитячих ніг, то без усякого жалю відвернувся  б від чашки й, напевне, ще цілий рік не згадував про дзоні. Але хоч скільки я вагався, ніхто не прийшов. «Ну ж, чого баришся!» - квапив мене якийсь внутрішній голос. А я заглядав у чашку і думав: «Хутчій би хто зайшов!» Але ніхто не з'являвся. Що ж, доведеться з'їсти дзоні. Усім тілом кинувшись до чашки, я вп'явся зубами у моті з таким запалом, що будь-що міг би перекусити. Та ба! Зуби зав'язли. .Спробую ще раз, може перекушу», - вирішив я, але навіть не міг ворухнути щелепами. .«У моті вселилася нечиста сила»,- здогадався я, але було вже пізно. Наче людина, що попала в трясовину, і, видобуваючись нагору, загрузає щораз глибше, я відчував, що після кожної спроби позбутися моті, дедалі важче розтуляти рот. Моті було таке тверде, що я не міг з ним упоратися. Колись мистецтвознавець Мейтей-сенсей казап моєму господареві: «Тебе важко розкусити». Сказано - як  зав’язано. Це моті, як і господаря, важко розкусити. Я щосили стискав щелепи, і мені видавалося, що поки віку мого; стражданням, як діленню десяти на три, не буде кінця-краю. У тих муках мені сяйнула друга істина: «Тварини інтуїтивно відчувають, що їм корисно, а що шкідливо». Мені вдалося відкрити аж дві істини, але через кляте моті, що в’язнуло в роті, я не зазнав жодної втіхи. Зуби боліли так, наче їх хто вириває. Треба якнайшвидше кінчати з моті й тікати, поки не прийшла служниця. Спів теж, здається, ущух, тепер діти, напевне, прибіжать на кухню. Коли страждання досягли апогею, я шалено закрутив хвостом - марно, заворушив вухами, - то настовбурчу, то прищулю, - не помагає. Згодом я зрозумів - вуха й хвіст не мають жодного відношення до моті. Одне слово, я збагнув: марно крутити хвостом, насторочувати й прищулювати вуха, - і кинув це заняття. Нарешті я зметикував, що спекатися моті можна за допомогою передніх лап. Передусім я підняв праву лапу й обвів нею навколо рота. Цього було замало - моті не відірвалося. Тоді я простяг ліву лапу й різко окреслив коло з центром на роті. Але такої замови нечиста сила не злякалася. «За терпіння дасть бог спасіння»,- подумав я і заходився махати, навпереміну то лівою, то правою лапою, але марно зуби й далі в’язнули в моті. «Ну й морока!» -  і я почав орудувати відразу двома лапами. В ту ж мить сталося диво - я відчув, що можу стояти на задніх лапах. Наче я вже й не кіт. «Та хіба важливо в таку хвилину, кіт я чи ні? Перш за все треба прогнати нечисту силу». Я шалено, у нестямі, взявся дряпати собі морду. Мої лапи так навіжено крутилися, що раз по раз я втрачав рівновагу й мало не падав. Аби не покотитися на землю, довелося безперестану переступати з ноги на ногу. Через те я не міг устояти на місці, а гасав туди-сюди по кухні. «Хто б повірив, що я можу так вправно стояти на задніх лапах?» - подумав я. Раптом у голові виразно постала третя істина: «У хвилину небезпеки зробиш неможливе. Це називають Божою ласкою». Поки я, запобігши Божої ласки, змагався з нечистим, що засів у моті, почувся тупіт - напевне, хтось простував до кухні. «Який жах, коли мене тут заскочать!» - подумав я і ще несамовитіше забігав по кухні. Людська хода чулася зовсім близько. Який жаль, що не вистачило ще трохи Божої ласки! От уже й діти мене запримітили. «Гляньте-но! Кіт їсть дзоні й танцює!» - закричали вони. Служниця почула їхній вереск. Кинувши на землю волан і ракетку, з криком «О, харцизяка!» метнулася у будинок через задвіркові двері. З’явилася господиня в крепдешиновому кімоно з гербом і промовила: «От капосний котисько!» Навіть господар вийшов і сказав: «О, сто чортів!» Лише діти кричали: «Як цікаво! Як цікаво!» А тоді, наче змовившись, усі почали реготатися. Від гніву й досади, я геть знесилів, але вже не міг спинитися і далі витанцьовував з моті. Нарешті, коди сміх потроху вщухав, п’ятирічна дочка вигукнула: «Матусю, а кіт і справді наче здурів!» - і нова хвиля реготу прокотилася на кухні. Не раз мені доводилося бути свідком людської безсердечності, але я ще ніколи так не злостився на людей, як у цю мить. Кінець кінцем Божа ласка кудись здиміла, я став на свої звичні чотири і, загнаний у куток, жалюгідно закотив очі. Господар, видно, не хотів кинути мене напризволяще, бо наказав служниці: «Відбери-но в нього моті!» Та глянула на господиню - мовляв, може, нехай ще потанцює? Господиня і рада б додивитися танець, але, побоюючись, що спричиниться до моєї смерті, змовчала. «Відбери в нього моті, бо здохне. Мерщій, кажу!» - господар ще раз зиркнув на служницю. 3 невдоволеним виглядом наче їй перебили чарівний сон саме тоді, як вона заходилась коло ласощів - служниця схопила мене за морду і висмикнула моті. Хоч я і не Канґецу,  але мені видалося, що я позбувся всіх зубів. Чи боліло, чи ні - і питати годі, адже разом з моті служниця немилосердно сіпнула й зуби. «3a насолоду треба платити мукою»,- спізнав я на власній шкурі четверту істину й роззирнувся довкола. Поблизу вже нікого не було, усі повернулися до вітальні.

     Натерпівшись такого сорому, я вже не міг лишатися вдома й відчувати на собі зловорожі погляди служниці. «3авітаю краще до Мікеко, що живе у завулку, в учительки гри на кото, і трохи розважуся»,- вирішив  я. і подався па задвірок. Мікеко - відома в нашій околиці красуня. Хоч я і кіт, але дещо в почуттях тямлю. Коли, надивившись на квасну фізіономію мого господаря й скуштувавши стусанів від служниці, я занепадаю духом, то неодмінно навідуюсь до цього товариша іншої статі погомоніти про всяку всячину. Непомітно на .душі тоді легшає, забуваються життєві знегоди, неначе знову народжуюся на світ. А таки величезний вплив має на нас жіноча стать! «Чи вдома вона?» Я заглянув крізь щілину в живоплоті з криптомерій. Мікеко поважно сиділа на веранді, з нагоди свята її шию прикрашав новий бант. Годі передати словами, яким чарівним був вигин її спини. Взірець краси, що її взагалі може мати крива лінія! Неможливо знайти порівняння, щоб описати, як вона плавно зігнула хвоста, як підібгала лапки, як інколи лінькувато поводила вухами. Зігріта сонячним теплом, вона мала благородний і статечний вигляд, її  гладенька, як оксамит, шкурка, відбиваючи весняні промені, мінилася барвами - здавалося, навіть такої тихої погоди її шерсть злегка колишеться. Зачудований її красою, я деякий час мовчки милувався нею. Тоді схаменувся і, помахуючи передньою лапою, тихенько покликав: «Мікеко-сан, Мікеко-сан». - «О, сенсей!» - озвалася Мікеко і спустилася з веранди. «Дзень, дзень»,- зателенькав бубонець, прив'язаний до її червоного банта. Поки я захоплено думав: «.Диви, на Новий рік навіть бубонець прив’язали, чудово видзвонює». Мікеко підійшла до мене й, повівши хвостом наліво, привіталася: «З Новим роком, сенсей!». У котячому племені заведено, вітаючись, підіймати хвіст угору, а потім крутити ліворуч. У нашому кварталі тільки Мікеко називає мене «сенсей». Хоч, як згадувалось раніше, я ще без імені, Мікеко поважає мене і називає сенсеєм, бо я мешкаю в сім’ї учителя. Я ж не заперечую, коли мені так кажуть й охоче відгукуюсь.

    - Вітаю і вас, - відповів я. - О, як ви причепурилися!

- Це мені пані вчителька купила перед Новим роком. Непогана штучка, еге ж? - і вона дзенькнула бубонцем.

- Справді, чудово дзвенить! Такого я ще зроду не чув.

- Та що ви! Такі бубонці тепер носять усі. - «Дзень, дзень»,- знову дзеленькнув бубонець. - Приємний звук, я задоволена. - «Дзень, дзень, дзень», - безперестанку дзенькала Мікеко бубонцем.

- Видно, господиня вас дуже любить, - охоплений водночас почуттям радості й заздрощів, мовив я, порівнюючи життя Мікеко зі своїм.

- Так, пані вчителька любить мене, як рідну дитину, - відповіла наївна Мікеко й простодушно засміялася.

Навіть коти вміють сміятися. Люди помиляються, вважаючи, що тільки вони це вмііють робити. Коли я сміюся, ніздрі набирають форми трикутника, борлак сіпається як навіжений. Та хіба людям зрозуміти такий  сміх?

- А хто, власне кажучи, ваша господиня?

- Хто господиня? Дивно. Вона пані вчителька. Вчителька гри на кото.

    - Я це знаю. Мене цікавить, з якої вона родини. Певно, колись вона посідала високе становище в суспільстві.

    - Звичайно!

    «Поки тебе я ждала, низька сосна...» - по той бік сьодзі[20] пані вчителька заграла на кото.

-         Гарний голос, - похвалила Мікеко.

-         Начебто й непоганий, але я не дуже тямлю у співі. До речі, що це вона грає?

- Це? Питаєте, що це таке? Сама не знаю. В усякому разі, пані вчителька дуже любить цей твір... Між іншим, пані вчительці вже шістдесят два. Але її здоров’ю можна позаздрити, правда?

Ясна річ, здоров’я у неї непогане, якщо дожила до такого віку. Я тільки вимовив: «Еге ж»,- і замовк. Нічого не вдієш, коли на щось розумніше не спроможний.

    - Все-таки вона з родовитої сім’ї. І завжди про це згадує.

    - 3 якої?

    - Здається, вона дочка небожа матері чоловіка  молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама[21] ...

    - Що, що?

    - Чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама... 

    - Ага. Постривайте-но. Особистого секретаря молодшої сестри Тенсьоін-сама...

    - Та ні! Молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.

- Гаразд, зрозумів. Отже, Тенсьоін-сама?

- Так.

- Особистого секретаря?

- Еге ж.

- З яким побралася...

- Молодша сестра якого побралася...

-Так, так, я помилився. Чоловіка молодшої сестри...

- Материного небожа донька!

- Материного небожа донька?

- Нарешті, здається, зрозуміли?

- Та де там! Усе переплуталось, ніяк не доберу до пуття. То ким вона доводиться Тенсьоін-сама?

- О господи, який ви недогадливий!  Я ж вам відразу ясно розтлумачила - вона донька небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.

- Я це зрозумів...

- І добре, що зрозуміли.

- Атож, атож.

Мені лишалось тільки здатися. Іноді, залежно від обставин, доводиться безсоромно брехати.

    Раптом двострунне кото за сьодзі вмовкло й почувся голос учительки: «Міке!Міке! Йди обідати!»

    - Пані вчителька кличе. Треба йти, правда? - радісно стрепенулася Мікеко.

    Що я мав відповісти? Все одно нічого не змінилося б.

- Заходьте ще, - видзвонюючи бубонцем, Мікеко побігла через двір, але тут же вернулась і  стурбовано запитала: - Чого ви так змарніли? Що сталося?

     - Нічого особливого. Просто від різних думок  голова розболілася. От і вирішив: піду погомоню з Мікеко-сан, може, полегшає.

Хіба я міг признатися, як танцював з моті?

- Пильнуйтеся, бережіть здоров’я. До побачення.

   Їй, здається, було жаль мене покидати; тому вперше після пригоди з дзоні я відчув полегшення. Настрій відразу покращав, і я надумав вернутися додому через знайомий садок з чайними кущами. По землі, що взялася голками трохи розталого інею, я добрався до огорожі, як навколо храму Кенніндзі. Крізь діру в ній я побачив. як Куро, вигнувши спину, сидить на кущику засохлої хризантеми й позіхає. Тепер я вже був не той, що раніше. 3агледівши Куро, я не тремтів зі страху, але, не бажаючи морочити себе розмовою, вирішив пройти мимо, наче його вперше у житті бачу. Але Куро не з тих, що змовчать, помітивши, як їх нехтують.

- Гей, ти, злидню безіменний! Чи не занадто ти останнім часом запишався? Думаєш, якщо на вчительських харчах, то можна так бундючно задирати пику. Я тобі не дурень.

Видно, Куро ще не знав, як я вславився. Я хотів було розповісти йому про це, але, зваживши, що він однаково не втямить, вирішив спершу привітатися, а потім чимшвидше позбутися його товариства.

- А, це ти, Куро-кун? Вітаю з Новим роком. Ти, бачу, бадьорий як завжди, - сказав я і, піднявши хвоста, крутнув ним уліво. Куро тільки підняв хвоста, але крутити ним убік і не збирався.

    - Що?! Дурень? Якщо і дурень, то лиш на Новий рік, а такі, як ти, на цілий рік[22] . Гей, ти, мармизо - ковальський міху, начувайся!...      

«Мармиза - ковальський міх» - здається, лайка, та я не був цього певен, тому й сказав:

- Пробач, а  що таке «мармиза - ковальський міх»?

- Отакої! Тебе лають, а ти ще питаєш, що воно до чого. Сказано - дурень новорічний.

«Новорічний дурень»... Наче й поетично, однак ще незрозуміліше, ніж якась там «мармиза - ковальський міх». Хотів було спитати й про це (може, знадобиться в житті), але, згадавши, що все одно, скільки б не розпитував, чіткої відповіді не дістану, вирішив змовчати. Я стовбичив ні в сих ні в тих перед Куро, поки його господиня не заверещала: «Ой лишенько, а де ж це лососина, що я клала на полицю? Знову той гаспидський Куро поцупив. Чи хто бачив такого шкідника! Я йому вже покажу, де раки зимують! Хай тільки прийде!» Той крик брутально розітнув мирну атмосферу погідного весняного дня, порушив тишу «найяснішого царювання, коли жоден листочок на дереві ані шелесне»[23]. Значуще скрививши презирливу міну, - мовляв, хочеш лаятися, то й лайся, скільки влізе! - Куро випнув квадратне підборіддя, мов кажучи: чи чув, що вона сказала? Приголомшений, я тільки тепер запримітив біля його лап брудний огризок лососини, що коштувала яких два сени й три ріни[24].

- А ти все не кидаєш свого ремесла! - захоплено вихопилось у мене. Я навіть забув про недавнє непорозуміння. Але й після цього настрій у Куро не покращав.

- Ти, паршивцю, яке ремесло? З'їв шматок лососини, а ти вже «ремесло, ремесло!» Чого. ображаєш? Не забувай, що я Куро рикші, - і він узявся шкрябати проти шерсті праву лапу аж до плеча - так люди закасують рукави.

- Я давно знаю, що ти Куро-кун.

   - Чого ж тоді пнешся зі своїм «ремеслом»? Чого, питаю, - доскіпувався Куро. Якби ми були людьми, він ухопив би мене за барки й задав би мені добрячого прочухана. Я трохи злякався і подумав: «От і вскочив у халепу»,- коли це, порушуючи навколишню тишу, знову пролунав голос господині Куро: «Постривай, Нісікава-сан! Нісікава-сан. Маю до тебе прохання! Мерщій неси кін[25] яловичини! Зрозумів? Кін яловичини, чув? Тільки не твердої».

- Тьху на тебе! Замовляє яловичину раз на рік, а верещить як недорізане порося. Хоче, бач, похвалитися перед сусідами, що купує аж цілий кін м'яса. Що ти зробиш з такою бабою? - глузував Куро, пружинячи лапи. Я не знав, що й казати, а тому стояв мовчки.

 - Ну що таке кін яловичини? Сміх, та й годі. Та що вдієш? З’їм хоч це, нехай тільки принесуть, - промовив Куро так, наче м’ясо те замовили для нього.

- О, тепер вийде справжній обід. Чудово, - мовив я, сподіваючись якнайшвидше звідси забратися.

- Що ти в цьому тямиш? Помовчи  краще. Обридло! - і Куро раптом узявся задніми лапами шпурляти на мене грудками мерзлої землі. Поки я, зляканий, обтрушувався, Куро проліз крізь огорожу і зник. Мабуть, подався підстерігати, коли Нісікава принесе м’ясо.

Коли я повернувся додому, у вітальні панувала незвична, по-весняному радісна атмосфера, навіть чувся веселий сміх господаря. «Що за диво?» - подумав я, забираючись усередину через відсунуті сьодзі. Наблизившись до господаря, я вздрів незнайомого гостя. З акуратним проділом на голові, у бавовняному хаорі з гербами, у хакама[26] з кокури[27] незнайомець мав вигляд старанного учня. На ріжку грілки для рук поряд з лакованою цигарницею я помітив візитну картку: «Дозвольте рекомендувати вам Оті Тофу-куна. Ваш Мідзусіма Канґецу». Тепер я знав ім'я гостя і те, що він приятель Канґецу-куна. Я застав господаря і гостя уже за  розмовою, а тому не відразу збагнув що до чого. В усякому разі, я здогадався, що, напевно, йдеться про мистецтвознавця Мейтея, про якого я вже згадував.

    - Отож він і каже: «У мене є цікава пропозиція, підемо туди разом»,- спокійно розповідав гість.

   - Яка пропозиція? Пообідати в європейському ресторані? - господар налив чаю і підсунув гостеві.

   - Я спершу й не второпав, що воно за пропозиція. Але подумав: «Коли вже він так говорить, то, напевне, буде цікаво»...

- І ви пішли? Що ж далі?

- Але трапилось несподіване.

«А я що казав!» - мало не вигукнув господар, поплескуючи мене рукою по голові, мені було трохи боляче.

- Мабуть, він знову встругнув якусь дурницю. То в його дусі, - господар умить пригадав історію з Андреа дель Сарто.

      - Ось  послухайте. Він спитав: «Ти б не хотів поласувати чимось особливим?

     - І що ж ви їли?

     - Насамперед ми переглянули меню й поговорили  про різні страви.

- Ще перед тим, як замовили? .

- Так.

- А потім?

- Потім він трохи задумався і, позирнувши на кельнера, сказав: «У вас, певно, не знайдеться нічого особливого». На що той заперечив: «Качиного філе або відбивної з телятинки не бажаєте?»  Сенсей відповів: «Невже ми прийшли сюди, щоб їсти таку банальність». Кельнер, видно, не зрозумів, що таке «банальність», бо мовчав .і спантеличено кліпав очима.

- Ще б пак.

      - Потім сенсей повернувся до мене й запально промовив: «От якби ти поїхав у Францію чи Англію! Наївся б донесхочу і в стилі Теммей, і в стилі Манйосю[28]. А от у Японії усюди однаково. Навіть не хочеться заходити у європейські ресторани». А взагалі, сенсей бував за кордоном?

- За кордоном? Він будь-коли може туди поїхати: час має і грошей йому не бракує. Чого ще треба? Аби лиш заманулося. Мабуть, він збирався тоді у подорож. Отож і вирішив пожартувати: видав майбутнє за минуле, - господар, мабуть, вважаючи, що спромігся на дотеп, засміявся так, наче хотів розвеселити гостя. Але той не виявляв анінайменшого захоплення.

- Невже? А я, бачте, подумав, що він бував за кордоном, і сприйняв його слова за чисту правду. Він же так образно розказував про юшку з равликів і про тушкованих жаб, наче їх бачив на власні очі!

    - Певно, хтось йому розповідав. Він мастак брехати, - в цьому його ніхто не переважить.

    - Еге ж, ви, здається, маєте рацію, - трохи засмучений, гість поглядав на букетик нарцисів у вазоні.

- Оце й уся ідея? - допитувався господар.

- Ні, тільки початок, найголовніше було згодом.

- Ого! - зацікавлено вигукнув господар.

    - Потім він сказав: «Коли вже не можемо поласувати ні равликами, ні жабами, то чи не зупинитись нам на тотімембо? Як ти гадаєш?» - «Гаразд»,- відповів я, нічого не підозрюючи.

- Тотімембо... .якась дивна страва.

   - Ваша правда, аж надто дивна. Але сенсей поводився так поважно, що в мене не виникло жодних сумнівів.

   Здавалося, гість вибачається за свою необережність.

   - А що ж потім? - холодно спитав той. Гостеві докори сумління не викликали в нього жодного співчуття.

- Потім він гукнув: «Ген, кельнере, принеси-но дві порції тотімембо!». - «Ментібо?»[29]  - перепитав кельнер, але сенсей ще поважніше поправив: «Не ментібо, а тотімембо».

- Оце так! Та хіба є така страва «тотімембо»?

- І мені ця назва здалася дивною. Aле ж сенсей великий знавець Європи (тоді я вірив, що він і за кордоном бував), був незворушний. Тому-то я і заходився втовкмачувати кельнерові: «Тотімембо, тотімембо».

- А кельнер?

   - Кельнер, - як згадаю, не можу стримати сміху, трохи подумав, а потім мовив: «Дуже жаль, але сьогодні тотімембо немає. От якби ви побажали ментібо, відразу приніс би дві порції». Сенсей засмучено сказав: «От тобі й маєш! Даремно йшли в такий далекий світ. 3начить, ти для нас не роздобудеш тотімембо?» - і дав кельнерові двадцятисенову монету. «Пораджуся з кухарем, може, щось придумаємо», - сказав кельнер і побіг на кухню.

- Видно, Мейтею страшенно кортіло поласувати тотімембо.

- Незабаром вернувся кельнер і сказав: «Якщо замовите, можна приготувати, але доведеться трохи почекати». Мейтей-сенсей заспокоївся. «Чого б і не почекати, сьогодні Новий рік, часу маємо вдосталь»,- проказав він, закурюючи сигару. Мені теж нічого було робити. Я вийняв з-за пазухи газету «Hiхон» і почав читати. Тим часом кельнер знову пішов радитися з кухарем.

- Ну й мороки ви йому завдали! - господар був такий уважний, наче читав зведення про події на фронті, аж уперед нахилився.

   - Невдовзі з’явився кельнер і сказав: «Останнім часом сутужно на продукти для тотімембо. Ніде не можна купити: ні в Токіо, ні в Йокогамі. Мені дуже жаль, але нічим не можу зарадити». Позираючи на мене, сенсей кілька разів повторив: «Шкода. Виходить, ми даремно йшли сюди»... Далі відмовчуватись не годилося і я додав: «От прикро!»

- Правду кажеш, - погодився господар. Але я так і не второпав, що за «правду» мав на увазі господар.

- Кельнерові, видно, теж було неприємно. «Як тільки найближчим часом роздобудемо продукти, - сказав він, - ласкаво просимо, заходьте». - «З чого ви готуєте тотімембо?» - запитав сенсей. Кельнер   нічого не відповів, тільки захихотів. «Напевне з «Hiхонxa»?»[30] - не вгамовувався сенсей. «Так, саме так. Дуже жаль, але останнім часом навіть в .Йокогамі не можна знайти».

- Ха-ха-ха! Це вже кінець? Потішно, - ще голосніше розсміявся господар. Його коліна тряслися так, що я мало не впав. Але господареві було не до мене - він знай сміявся. Здавалося, він радів, дізнавшись, що не

тільки він жертва Андреа дель Сарто.

- Коли  ми вийшли на вулицю, сенсей гордо промовив: «Ну як, добре вийшло? Мабуть, потішна була ота балачка про Тоті Мембо?» - «Я в захваті»,- відповів я, і ми розпрощалися. Уже час було обідати, я виголоднів і почувався препогано.

- Ще б пак. Це вже нікуди не годиться, - вперше поспівчував господар. Проти цих слів я  теж не заперечував. На якийсь час розмова урвалася, було чути лише моє муркотіння.

     ТоФу-кун одним ковтком випив прохололий чай, а тоді офіційним тоном провадив далі:

     - Власне, я оце зайшов до вас з невеличким проханням.

-         У якійсь справі? - господар споважнів.

   - Як ви самі знаєте, я кохаюся в літературі й мистецтві, а тому...

   - Це ж чудово! - підбадьорив господар.

   - Нещодавно з друзями я організував гурток декламації. Ми вирішили збиратися раз на місяць і вести дослідження в цій галузі. Наприкінці минулого року ми вже збиралися на одне засідання.

- Пробачте, але як розуміти вашу «декламацію»?

- Ви читаєте вірші в супроводі мелодії?  І взагалі, як ви влаштовуєте свої заняття?

   - Маємо намір почати з класичних творів, а згодом перейти і до власних.

   - 3 класиків ви, мабуть, виберете «Лютню» Бай Летяня?[31]

   - Ні.

   - То, може, щось схоже на Бусонову[32]  «Сюмпубатейкьоку» ?

   - Ні, ні.

   - Що ж тоді?

   - Недавно ми читали одну з трагедій Тікамацу[33]  про самогубство закоханих.

   - Якого Тікамацу? Того, що писав п’єси для театру ляльок?

   «Не було ж на світі двох Тікамацу. Коли заходить мова про Тікамацу, то саме про Тікамацу-драматурга. Ну й тупий у мене господар, коли навіть про таке перепитує!» - подумав я. Нічого не підозрюючи, господар ніжно гладив мене по голові. «Не велика біда, що помилився. І не таке трапляється. Бувають люди, готові вихвалятися тим, що в них закохався кривоокий», - виправдував  я  господаря і дозволив йому й далі гладити себе.

    - Так, саме того, - підтвердив Тофу-кун, дивлячись на мого господаря.

   - А як ви це робите? Хтось один читає, чи розподіляєте текст за ролями?

- Ми спробували розподілити ролі й читати, як діалог. Наша мета - перейнятися почуттями героїв твору, розкрити їхній характер. У цьому нам помагають міміка й жести. Найголовніше в декламації якомога виразніше зобразити людей тої епохи, щоб персонажі, чи то панночка, чи хлопець на побігеньках, були як живі.

- То я бачу, у вас, як у справжньому театрі.

- Може. Бракує тільки костюмів та декорацій.

- Вибачте, і добре виходить?

- Як на перший раз, гадаю, вдало.

- А що це за трагедія, про яку ви щойно говорили?

   - Ми читали те місце, де мовиться, як човняр везе гостя в квартал  розваг  Йосівара.

   - Ого, важка сцена! -  як і личить учителеві, господар злегка нахилив голову. Випущена з носа хмарка тютюнового диму, торкнувшись вуха, попливла над головою.

- Не така вже й важка,  -  спокійно заперечив Тофу-кун. -  Адже в ній виступають лише гість, човняр, повія, накаї, яріте і кембан.

Почувши про повію, господар трохи скривився.  Про  «накаї», «яріте» «кембан»  він, мабуть, не мав жодного уявлення, тому насамперед запитав:

- Накаї - це служниця в будинку розваг?

   - Ми ще не досліджували цього питання, але мені здається, що накаї - служниця в чайному будиночку, а яріте - радниця в жіночих справах у будинку розваг.

Хоч Тофу-кун кілька хвилин тому й казав: «Ми намагаємось наслідувати акторів, щоб персонажі були як живі»,- але, видно, не з'ясував собі, хто такі накаї та яріте.

- Отже, накаї прислужує у чайному будиночку, а яріте проживає в будинку розваг? Гаразд, А кембан? Це людина чи якийсь заклад? І якщо людина, то чоловік чи жінка?

- Гадаю, все-таки чоловік.

- Чим він зайнятий?

- Таких подробиць ми ще не з’ясували. Найближчим часом візьмемося до цього діла.

«Певно, безглузді ті ваші діалоги»,- подумав я і зиркнув на господаря. На превеликий подив, він мав поважний вигляд.

   - Хто, крім вас, бере участь у декламації?

- Чимало людей. Роль повії виконував К-кун, юрист. У нього пишні вуса, а говорити йому доводиться солодким голосом. Тому виходить трохи кумедно. До того ж в одному місці повія має битися в конвульсії...

   - Невже без конвульсії не обійтися? – поцікавився господар.

- Ні. Що не кажіть, а найголовніше - емоціональна виразність:- Тофу ніколи не забував виявити свої знання з літератури.

   - Ну, й добре він бився у конвульсіях? – спромігся на дотеп господар.

   - За першим разом це йому не зовсім вдалося. Що не кажи, а таки хвороба, - пожартував і Тофу-кун.

- До речі, яка роль випала тобі?

- Роль човняра.

   - Човняра? - промовив господар, наче хотів сказати: «Якщо ти граєш човняра, то я впораюсь навіть з роллю кембана». - А потім ущипливо додав: - І важко було грати?

Тофу, здається, зовсім не розсердився.

- Через того човняра довгожданий вечір декламації зійшов нанівець, - спокійно розповідав він. - Річ у тому, що поряд з будинком, де збирається наш гурток, у пансіоні мешкають студентки. Звідкись вони довідалися, - сам не знаю, як їм це вдалося, - що збирається наш гурток, підкралися під вікна й слухали. Я виконував роль човняра як справдешній актор. «Коли так і далі піде, то я на коні»,- тільки подумав я, коли це... Певно, я занадто жестикулював, і студентки, що досі стримувалися, раптом пирснули зо сміху. Зайве казати, як я розгубився, зніяковів. Мені відразу наче заціпило. Довелось нам усім розійтися.

Яким по-їхньому має бути провал, якщо вони вважають, ніби цього разу все обійшлося щасливо? Я не міг утриматися від сміху й замуркотів. Господар усе ніжніше гладив мене по голові. Приємно сміятися з людей, коли вони ж обдаровують тебе ласкою. Але трохи й моторошно.

- Як прикро, що так сталося, - промовив господар. Новий рік, а він, бачте, взявся висловлювати співчуття.

- Наступного разу ми докладемо всіх зусиль, щоб репетиція пройшла успішніше. Задля цього я й навідався до вас. Річ у тому, що ми просимо вас стати членом нашого гуртка.

- Але ж я не зумію битися в конвульсії, - почав відмовлятися  мій флегматичний господар.

- Можна й без неї. Ось список осіб, що нас підтримують, - Тофу-кун обережно розв'язав фіолетову хустку й вийняв невеличкий зошит завбільшки з листок ханаґамі[34].

- Поставте, будь ласка, над своїм прізвищем печатку, - Тофу-кун розгорнув зошит і поклав перед господарем. Я побачив імена відомих бакалаврів і докторів літератури, вписаних у зошит з дотриманням усіх правил етикету.

- Я не проти того, щоб стати протектором, але скажіть, до чого це мене зобов’язує? -  устриця-сенсей чогось побоювався.

- Досить і того, що ви своїм підписом засвідчите нам свою підтримку.

- Якщо так, то будь ласка, - погодився господар, почувши, що це не накладає на нього жодних обов’язків: «Якби знаття, що не вскочу в халепу, я став би  навіть членом антиурядової змови», - промовляло його обличчя. До того ж оце вперше в житті йому випала честь побачити своє ім’я поряд з іменами знаменитих учених. Тож не дивно, що господар недовго вагався.

     - Вибачте, - господар підвівся і пішов у кабінет по печатку.

Я плюснувся на татамі. Тофу-кун узяв з тарілки печиво, запхав у рот і почав квапливо жувати. Я пригадав вранішній випадок з дзоні. Коли господар повернувся, печиво вже досягло Тофувого шлунка. Господар, здається, не помітив, що на тарілці, бракує одного печива. А якби й помітив, то подумав би, що це моя робота.

     Тофу-кун пішов, а господар повернувся в кабінет і на столі раптом побачив лист від  Мейтея.

     «Прийміть, коли ласка Ваша, вітання з днем Нового року...»

     «Щось дуже серйозний початок», - подумав господар. Звичайно ж у листах Мейтея не було майже нічого поважного. Останнім часом, наприклад, надходили такі листи: «Віднедавна мені нікого кохати, любовних листів теж не отримую, - загалом, живу щасливо, тож  ласкаво прошу не турбуватися моєю персоною». А от сьогоднішній вітальний лист, на відміну від інших, вміщав багато подробиць.

    «Хотів на хвилину завітати до Вас, але на противагу Вашій пасивності я дотримуюсь активного курсу, а тому з нагоди цього незвичного Нового року не маю перепочинку ні вдень ні вночі. Уявіть собі, працюю так, аж голова паморочиться...»

    «Справді, хто-хто, а він, напевне, заморився від новорічної біганини», - подумав господар.

«Вчора знайшов вільну часинку і вирішив почастувати Тофу-куна тотімембо. Але на превеликий жаль, через брак продуктів, мій задум не здійснився...»

    «Ну от, кінчив тим же, що й завжди»,- всміхнувся господар.

«На завтра мене запрошено до одного барона на карти, післязавтра на новорічний бенкет «Товариства естетики», а ще через день - на вечір на честь професора Торібе, а наступного дня...»

- От нудота, -  і господар пропустив кілька рядків.

    «Як уже мовилось вище, за короткий час я брав участь у засіданнях «Товариства прихильників театру «Но», «Товариства аматорів хайку», «Товариства аматорів танка»[35], «Товариства прихильників сінтайсі»[36], а тому змушений привітати Вас листом замість того, щоб відвідати особисто. 3а що щиро прошу у Вас, добродію, вибачення...»

- Тебе ще тут не вистачало, - не втримався господар.

    «Наступного разу при нагоді я хотів би з Вами повечеряти. І хоча взимку важко розжитися на делікатеси, я вже зараз думаю, як би Вас почастувати тотімембо»...

«Носиться зі своїм тотімембо, як кіт з оселедцем. От нечема!» - господар починав дратуватися.

«Однак останнім часом бракує продуктів для тотімембо, ніхто не може напевно сказати, коли приготують цю страву, а тому про всяк випадок я насмілюсь запропонувати Вашому витонченому смаку павині язички...»

«Ач який! Хоче, щоб я ганявся за двома зайцями»,:зметикував господар і захотів узнати, що ж буде далі.

«Як Вам  відомо, м’яса на павиному язиці на півмізинця, а тому для наповнення такого ненаситного

шлунка,  як Ваш...»

- Брехун! - зневажливо кинув господар.

 «...доведеться роздобути штук двадцять-тридцять. Мене тільки турбує, що їх можна надибати .лиш у зоологічному саду або в парку Асакуси, а в звичайній крамниці, де продають биту птицю, їх зі свічкою вдень не знайдеш...»

- Ти ж задля власної примхи морочиш собі голову, - в голосі господаря не вчувалося й крихти вдячності.

«B епоху найбуйнішого розквіту Стародавнього Риму павині язички були у великій моді, вважалися вершиною шляхетних розкошів, тому Ви можете собі уявити, яке жагуче бажання поласувати ними вкоренилося в моїй душі...»

- Ото дурень! Що там уявляти? - байдуже проказав господар.

«Пізніше, в шістнадцятому-сімнадцятому століттях, повсюдно у Європі без цього делікатесу не обходився жодний бенкет. Пригадую, граф Лейсістер, запросивши королеву Єлизавету в Кенілверс, пригощав її павиним м’ясом. А картини славетного Рембрандта... Скільки пав з розпущеними хвостами ви побачите на пишно заставлених наїдками столах!...»

 - Якщо маєш  час описувати історію страв з павиного м’яса, то, видно, ти не дуже зайнятий, - пробурмотів господар.

  «В кожному разі, я, як і ви, захворію на шлунок, якщо й надалі їстиму стільки, як тепер».

  - «Як і ви»  зовсім недоречно. Нічого з мене робити якесь мірило хвороби, - мимрив господар.

«Історики пишуть, що римляни двічі-тричі на день влаштовували бенкети. А якщо сідати за стіл так часто, то можна зіпсувати шлунок навіть здорової людини, не кажучи вже про таких,  як Ви...»

- От нахаба! Знову «як ви»!

«Завдяки клопітким дослідженням дійшовши висновку, що не можна сумістити ненажерливості  з гігієною, римляни винайшли оригінальний спосіб поглинати силу-силенну розмаїтих наїдків і водночас підтримувати            органи травлення в нормальному стані».

- Оце так! - господар повеселів.

«Після трапези вони неодмінно купалися у ванні, а тоді вибльовували все, що перед тим спожили. Після такого очищення знову сідали до столу й по саму зав’язку наїдалися різних ласощів, а порозкошувавши, знову верталися в купальню. Так вони досхочу смакували улюбленими стравами без жодної шкоди внутрішнім органам. Я особисто вважаю - римляни одним пострілом убивали двох зайців...»

- Таки правда, одним пострілом двох зайців. - На обличчі господаря проглядала заздрість.

«Що й казати - в нашому двадцятому столітті завдяки бурхливому розвитку засобів сполучення збільшилося число бенкетів. Я глибоко переконаний, що тепер, у критичному другому році російсько-японської війни, для нашого звитяжного народу настала потреба наслідувати стародавніх римлян й опановувати мистецтво гарячих ванн і випорожнення шлунків.  У мене серце болить, як подумаю, що коли до цього не вдатися, то в недалекому майбутньому наша нація, як і Ви, слабуватиме на шлунок...»

«Знову «як ви»! - подумав господар. - От набрида!»

   «Якщо за таких обставин ми, люди, добре обізнані із Заходом, вивчимо стародавню історію, легенди, відродимо занедбані істини, зробимо їх надбанням суспільства, то, так би мовити, викорінимо зло в самому зародку. Цією доброчинністю ми віддячимо державі за те, що день у день можемо розкошувати й насолоджуватися, скільки душа забажає...»

- Щось дивне він пише, - похитав головою господар.

«Тому-то останнім часом я кинувся на пошуки творів Гіббона, Момзена і Сміта[37]. Та, на превеликий жаль, я ще не міг добрати ключа до відкриття великої істини. Але, як ви самі знаєте, я належу до людей твердої волі і задумане будь-що доводжу до кінця. Тож сподіваюсь незабаром відродити безцінний давній звичай випорожнювати шлунок. Будьте певні, про вищезгадане відкриття я неодмінно повідомлю Вас. А вже тоді мені хотілося б почастувати Вас згадуваними  тотімембо або павиними язичками. Гадаю, моя праця виявиться корисною і для мене особисто, і для вас, уже хворого на нетравлення шлунка. 3 щирою повагою Ваш Мейтей..

«А чи не хоче він ошукати мене?» - засумнівався господар. Та оскільки лист був написаний вельми серйозно, він спокійно дочитав його до кінця. Потім, засміявшись, промовив:

- Ну й ледащо! Навіть на Новий рік не обійдеться без витівок.

Наступні кілька днів минули без особливих подій. Мені обридло жити без пригод, спостерігати лише, як у білому порцеляновому глечику поступово в’януть нарциси, а натомість на гілці розпускається сливовий цвіт. Тож я двічі пробував зустрітися з Мікеко, але так  і не побачив її. Перший раз  я подумав, що її нема вдома, а коли завітав удруге, то дізнався, що вона захворіла. Сховавшись за аспідистрою, що росла в глечику для умивання, я почув за сьодзі розмову вчительки і служниці.

- Міке поснідала?

- Ні, від самого ранку й ріски не мали в роті. Я поклала їх на котацу, нехай погріються.

Здавалося, наче мова йде не про кішку. Піклуються про неї, як про людину. Порівнюючи її становище зі своїм, я і заздрив, і радів: мені було приємно, що моя кохана зігріта такою ласкою.

    - Що ж його робити? Якщо вона нічого не їстиме, то зовсім ослабне.

    - Правда ваша, пані. На що вже ми - і то, як день поголодуємо, назавтра не можемо працювати.

Виходило, що служниця вважає кішку благороднішою за себе. Таки справді в цьому домі кішку високо цінують.

   - А до лікаря ти її носила?

- Звичайно. Трапився якийсь дивний лікар. Заходжу я з Мікеко на руках до кабінету, а він питає: «Що, застудилася?» - і норовить помацати мій пульс. «Ні, - кажу, - не я захворіла, а вона», - і показую на Міке. Лікар засміявся і каже: «Я не розуміюся на котячих хворобах. Плюнь ти на неї і вона вмить одужає. От побачиш». Ви бачили такого нелюда? Я розгнівалась. «Не хочете оглянути - не треба, але мені вона дорожча над усе в світі». Поклала Міке за пазуху й повернулася додому.

- Ти мала рацію.

    «Навіть у нас таке слово як «рація» рідко почуєш. Напевне, його вживають лише ті, хто кимсь доводиться Тенсьоін-самі. Яке вишукане слово!» - захоплено подумав я.

- Здається, вона ніби на  щocь скаржиться, хлипає.

    - 3астудилися й тепер їй болить горло. Тут будь-хто закашляє.

Служниця говорила надзвичайно шанобливо, - недарма ж вона працювала в особи, що кимсь доводилася Теньсоїн-самі.

    - А тут останнім часом ще якась недуга, - туберкульоз, чи що, - вкинулася...

    - Справді, тепер мало не щодень нова хвороба: як не туберкульоз, то чума. Треба берегтися.

- Колись, за сьогунату[38], про таку напасть і не чули. Ти теж пильнуйся.

- Авжеж, авжеж.

Служниця розчулилася.

- Як же це вона застудилася, коли ніби й надвір не виходить...

- Та, знаєте, у неї останнім часом поганий приятель знайшовся, - змовницьки, немов виказуючи державну таємницю, промовила служниця.

   - Поганий приятель?

   - Отой бруднющий кіт, що живе в учителя на головній вулиці.

   - Отого, що вранці репетує не своїм голосом?

   - Саме в того, що ґелґоче, як гусак, коли вмивається.

Образно сказано: «Ґелґоче, як гусак». Коли господар вранці полоще у ванні рот, то має звичку постукувати зубною щіткою по горлянці й видавати якісь дивні звуки. В поганому настрої він на всі заставки ґелґоче, а в доброму й зовсім надсаджується. Одно слово, і в доброму і в поганому настрої безперестанку ґелґоче. Якщо вірити господині, то раніше, - до того, як вони тут оселилися, - у нього не було такої звички, та якось він несподівано заґелґотав і відтоді й дня не обходиться без цього. Годі й казати, звичка кепська, і вам, котам, невтямки, чого вона йому так далася. Зрештою, річ навіть не в тому. Надто допекли мене слова «труднющий кіт». Я нашорошив вуха.

- Цікава б я знати, що це за замову він вигукує. До Реставрації Мейдзі навіть слуги знали, що таке етикет, ніхто тоді так у садибах не вмивався.

- Ваша правда, пані.

Служниця аж умлівала від захоплення і надміру часто підтакувала.

   - Тож і не дивно, що в такого господаря і кіт волоцюга. Ти його почастуй палицею, як іще прийде.

   - Неодмінно почастую. Це ж, напевне, через нього наша Міке захворіла. Я йому цього не прощу.

«.Яке несправедливе звинувачення!  Віднині я не зможу й підступити до їхньої садиби», - подумав я і повернувся додому, так і не побачивши Мікеко.

Господар сидів у кабінеті й щось зосереджено писав. Якби я розповів йому, якої про нього думки в домі вчительки, він, напевне, розгнівався б, але, як кажуть, блаженний той, хто не відає, - щось бурмочучи собі під ніс, він силкувався вдати святого поета.

Несподівано заявився Мейтей-кун, той самий, який у листі сповіщав, що через надмірну зайнятість не може особисто навідатися й привітати з Новим роком.

   - Що, сінтайсі пишеш? Покажи-но, коли щось цікаве, - сказав гість.

   - Та так, - знехотя відповів господар. – Трапилося гарне оповідання. Дай, думаю, перекладу.

- Оповідання? Чиє?

- Не знаю.

   - Невідомого автора? Зрештою, й у невідомих авторів трапляються цікаві речі, не треба і їх цуратися. А де ж ти його запопав?

   - У другому томі шкільної хрестоматії, - незворушно відповів господар.

   - У другому томі хрестоматії? Як це у хрестоматії?

   - А ось так: те, що  перекладаю, входить у другий том хрестоматії.

   - Не жартуй! Хочеш, помститися за павині язички?

   - Я не такий базікало, як ти, - крутнув вусом  господар без найменшого збентеження.

- Подейкують, що в давнину якийсь чоловік спитав Сан’йо[39]: «Чи останнім часом вам траплявся видатний твір?» А той витягнув записку конюха з вимогою віддати борг і сказав: «3 найвидатніших творів,  написаних недавно, на перше місце я ставлю оцей». Хто знає, може, і в тебе зненацька пробудився тонкий естетичний смак. Прочитай-но, я спробую його оцінити, - промовив Мейтей-кун тоном неабиякого знавця літератури.

    Голосом ченця із секти Дзен[40], що читає заповіти великого Дайто Кокусі[41], господар почав:

- Велетень Тяжіння.

- Що?

- Велетень Тяжіння. - це заголовок.

- Дивний заголовок. Ніяк не второпаю, що він означає.

Очевидно, йдеться про велетня, на ім’я Тяжіння.

   - Не зовсім певен, але це ж тільки заголовок. Облишимо це і підемо далі. Читай якомога швидше, у тебе приємний голос, я охоче послухаю.

- Тільки не перебивай, - попередив господар і читав далі: «Кет виглядає з вікна надвір. Там діти граються м’ячем. Вони підкидають його вгору. М’яч летить усе вище і вище. А за мить падає. Діти знову підкидають його вгору. І так багато разів підряд. І щоразу м’яч падає на землю. «Чому він не летить усе вище і вище?» - запитує Кет. «Бо в землі живе велетень, відповідає мати. - Це Велетень Тяжіння. Він, дуже сильний. Усе на світі притягує до себе. Притягує будинки до землі. Якби він їх не притягував, вони полетіли б. І діти полетіли б. Ти, напевне, бачила, як опадає листя. Це їх кличе до себе Велетень Тяжіння. Тобі з рук, напевне, падала книжка. Це Велетень Тяжіння кликав її: «Іди сюди». М’яч піднімається в небо, але тут його кличе Велетень Тяжіння, і він падає на землю».

- Це все?

- Правда ж, гарне оповіданнячко?

- Атож, я просто зворушений. Так несподівано дістав віддяку за тотімембо.

    - Ніяка це не віддяка. Просто оповідання мені сподобалося і я вирішив його перекласти. Невже ти не згоден зі мною? - господар, намагався заглянути за окуляри в золотій оправі.

- Оце так диво! І не сподівався, що ти на таке здатний. І я попався на гачок. 3даюсь, здаюсь, - признав Мейтей-кун свою поразку, та господар нічого не второпав.

-Я й на думці не мав робити цього. Просто оповідання мене зацікавило. І  я вирішив його перекласти. Оце й усе.

    - Ну й потішно вийшло! Не вистачало тільки твоїх пояснень. Вражаюче! Я в захваті!

    - Нема чим захоплюватися. Недавно я кинув малювати акварелями й узявся до письменницької роботи.

    - Та хіба порівняєш твої картини без перспективи, без гармонії барв з перекладом. Тут я схиляю голову!

    - Якщо ти вже мене так розхвалюєш, я ще ревніше візьмусь до літературної творчості, - господар ніяк не хотів збагнути гостевої мови.

    Тим часом у кімнату зайшов Канґецу-кун.

    - Радий тебе бачити. Я щойно прослухав один пречудовий твір і відчув, що дух тотімембо нас покинув, - загадково натякнув Мейтей-сенсей.

    - Невже? - здивувався Канґецу. Тільки господар нічого не второпав і був незворушний.

- Недавно до мене заходив чоловік на ім’я Оті Тофу з твоєю рекомендацією, - звернувся господар до Канґецу-куна.

- Таки заходив? Цей Оті Тофу - чесний хлопець, але не без химер. Тому я побоювався, що він завдасть тобі клопоту. Але ж він так благав познайомити...

     -  Особливого клопоту я з ним не мав...

     - А він нічого не розповідав тобі про своє ім’я?

- Ні, про це, здається, не було мови.

- Та невже? Він же має звичку кожному новому знайомому пояснювати своє ім’я.

- Як це пояснювати своє ім’я? - втрутився Мейтей-кун, що давно чекав слушної нагоди приєднатися до розмови.

   - Він страшенно ображається, коли його ім’я  «Kоті» читають за оном[42]  як  «Тофу».

- Чого б це? - поцікавився Мейтей-сенсей і вийняв із шкіряного капшука, гаптованого золотом, пучку тютюну «кумої».

   - Він завжди попереджує: «Moє ім’я не Оті Тофу, а Оті Коті!»

   - Дивно, - вимовив Мейтей, глибоко затягнувшись.

   - Причина в його захопленні літературою. Він пишається тим, що його ім’я та прізвище римуються, а як прочитати «Oтi Коті», то вийде ціла фраза  «тут і там». Отож, коли хтось читає «Коті» за оном як «Тофу», він скаржиться: «Скільки їм не тлумач, усе марно».

- Це вже справжнє дивацтво, - промовив Мейтей і спробував пустити дим носом, але раптом, стиснувши в руці люльку, закашлявся - дим, не дійшовши до ніздрів, потрапив у дихальне горло.

- Минулого разу вів розповів мені, як на репетиції декламаторського гуртка він грав човняра та як з нього  поглузували студентки, - всміхаючись, заговорив господар.

  - От, от, - Мейтей заходився вибивати люльку об коліно. І я злякано відступив убік. - Отой гурток! Про нього мовилось, коли я частував Тофу тотімембо. «На другу репетицію, - сказав він, - ми вирішили запросити видатних літераторів. Просимо й вас ощасливити нас своєю присутністю». - «I знову, - питаю, - читатимете побутову п’єсу Тікамацу?» - «Hi,  ми вибрали собі сучасну річ, от хоча б «Золотого демона»[43]. - «Яка тобі, - питаю, - роль випала?» - «Я буду Омія». Цікаве видовище: Тофу в ролі Омія! Неодмінно треба побувати на репетиції й улаштувати йому бурхливу овацію.

- Так, це буде цікаве видовище, - Kaнґецу-кун якось дивно всміхнувся.

- А все ж він порядна людина, дуже щира і серйозна. Мейтей йому не рівня, - господар одним заходом віддячив Мейтею і за Андреа дель Сарто, і за павині язички.

    Однак той пропустив його слова повз вуха і тільки     посміхнувся :

    - Зрештою, чим я не кухонна дoшкa з Ґьотоку?[44].

    - Що ж, може, й так, - відповів господар. По правді, він не второпав виразу «кухонна дошка з Ґьотоку », Але на те і вчитель, недарма ціле, життя брехав. Як-не-як, а вчительський досвід у такі хвилини помагає.

    - А що таке «кухонна дошка з Ґьотоку »? - простосердо запитав Kaнґeцy.

    - Оцей нарцис я купив перед Новим роком, повертаючись з лазні. Правда ж, непогано зберігся? - позираючи на квіти в токонома[45], господар перевів розмову на інше.

- Твої слова нагадали мені дивовижну пригоду, що сталася зі мною наприкінці року, - Мейтей, наче штукар, крутив люльку кінчиками пальців.

   - Яку пригоду? Кажи мерщій! – радий, що з «кухонною дошкою з Ґьотоку» покінчено, господар полегшено зітхнув.

І Мейтей розповів таке:

  - Пам'’ятаю, це було двадцять сьомого грудня. Від уже згаданого Тофу я одержав записку: «Хочу завітати до Вас і поговорити про літературу. Уклінно прошу нікуди не йти». Від самого ранку я нетерпляче ждав гостя, але сенсей не з'явився. Після обіду я сів біля котацу почитати гумористичні оповідання Бері Пейна[46], коли це несподівано прийшов лист із Сідзуоки від моєї матінки. Вона вже старенька і я для неї завжди мала дитина. Тому вона й прислала мені чимало порад, от хоч би: «Серед зими не виходь увечері з дому», «Холодний душ - річ корисна, але ж не забувай натопити в печі, інакше застудишся». На що вже я легковажний і то розчулився: «Велике щастя - батьки! Хто ще про тебе потурбується, як не вони?». І тої ж миті мені сяйнула думка: «Годі ледарювати! Треба написати якусь велику книгу й тим прославити нашу родину. Нехай ще за життя матері світ дізнається, яке високе місце посів Мейтей у літературі епохи Мейдзі». Читаю далі: «Ти справді народився щасливим. Тепер, коли через війну з Росією молоді доводиться переживати страшні злигодні, віддавати всі сили на благо Вітчизни, ти щодень розважаєшся, у тебе цілий рік свято». Не так уже весело мені живеться, як  думає матінка. Потім вона перелічила моїх шкільних друзів, які загинули або ж були поранені на війні. Перечитуючи одне по одному їхні імена, я відчув смуток: чому так низько цінується людське життя? Наприкінці матінка писала: «Я вже стара й, мабуть, востаннє скуштувала новорічного дзоні...» У цих словах була така безнадія, що я зовсім занепав духом. «Хоч би Тофу навідався., - подумав я, але сенсей не приходив. Тим часом настала пора вечеряти. Після вечері я взявся писати матері відповідь. Лист вийшов коротенький, якихось дванадцять рядків. Матінка прислала мені лист завдовжки десь з шість сяку[47], я ж спромігся заледве на десять рядків - на більше не вистачало хисту. Я цілісінький день нерухомо просидів удома, що надвечір аж в животі заболіло. «Забіжить Тофу, попросіть його зачекати», - сказав я домашнім і вийшов прогулятися, а заразом і відіслати листа. Замість іти, як завжди, до кварталу Фудзімі, я мимоволі попростував до кварталу Дотесамбан. Вечір був холоднючий, подекуди небо вкривалося хмарами, з-за Охорі дув різкий вітер. Від Каґурадзака долинув гудок, і незабаром підніжжям насипу промчав поїзд. Мене охопило страшне відчуття самотності. Думки про вбитих на війні, старечі немощі, про минущість долі й швидкоплинність людського життя вихорилися в голові. «Саме в таку хвилину і прокидається в людей бажання повіситися»,- подумав я і поглянув на верх насипу. О диво! - я стояв якраз під тією сосною.

      - Під тією сосною? Якою сосною? - схвильовано запитав господар.

      - Під сосною повішених, - відповів Мейтей і запнув вилоги свого кімоно.

      - Вона ж росте на пагорбі Конодай, - втрутився Канґецу.

      - То сосна, на якій вішають дзвони, а на тій, що в кварталі Дотесамбан, вішаються люди. З давніх-давен ходять перекази, що кожного, хто пройде під тою сосною, пориває вішатися. Вздовж насипу росте з десяток сосен, але знайте: якщо хтось вкоротить собі життя, то тільки на цій. І таке трапляється кілька разів на рік. Дивно, але чомусь інші дерева не навіюють думок про смерть. Я поглянув на сосну. Її гілля хилилося над дорогою. «Яка краса! - подумав я. - Навіть жаль її покидати. Може, хтось надійде й захоче повіситися». Я роззирнувся, але не побачив і живої душі. «Доведеться, мабуть, самому вішатися, - міркував я. - Е ні, стривай, це ж небезпечно, так і життя можна загубити!»  Кажуть, у давнину греки розважалися на бенкетах тим, що імітували повішання. Ось як це робилося: людина піднімається на підставку й стромляє голову в зашморг. У мить, коли з-під її ніг вибивають підставку, вона пускає мотузку й зістрибує на землю. Коли так, то чому б і мені не проробити таку процедуру. Я вхопився за гілляку й вона, граціозно вигнувшись,  нахилилася додолу. Я уявив, як плавно вона гойдатиметься під вагою мого тіла, і відчув шалений захват. «Обов’язково повішусь, - вирішив було я, але, згадавши про Тофу, завагався: А що, як Тофу прийде і йому доведеться довго чекати? Краще вже спершу зустрінуся з ним, порозмовляю, як пообіцяв, а тоді вернуся сюди». І я подався додому.

-         Оце й усе? - спитав господар.

-          Цікаво, - посміхнувся Канґецу.

      -  Приходжу додому - Тофу нема. Натомість лежить листівка: «Сьогодні в мене багато пильних справ і не можу навідатися, але сподіваюся, що найближчим часом неодмінно з вами побачуся».  Я заспокоївся й подумав: «Тепер без клопоту можу вішатися». Нашвидку взувши ґета[48], я мерщій подався на те саме місце...» - Мейтей поглянув на господаря, на Канґецу й замовк.

-         Ну, прибіг, і що ж? - не витримав господар.

 -   Отут і починається найцікавіше, - промовив Канґецу, перебираючи руками мотузочок хаорі.

      -  Дивлюся, аж мене хтось випередив, - вже висить. Як прикро! Спізнився на хвильку і от маєш!... Як подумаю тепер, то наче сам бог смерті розпорядився моєю долею. Якби спитали Джеймса[49], то він пояснив би, що, мовляв, завдяки особливим законам причинності потойбічний світ нашої підсвідомості й реальний, в якому ми живемо, вплинули один на одного. Ну, хіба не дивовижа зі мною трапилася? - закінчив Мейтей.

Господар, зміркувавши, видно, що з нього кепкують, не прохопився жодним словом, а лише жував куямоті[50]. Канґецу, старанно підгортаючи попіл у хібаті, підвів гoлову й посміхався. Згoдом він незворушно зaговорив:

    - Відразу в таке годі повірити, - надто чудернацька історія. Але я особисто в ній анітрохи не сумніваюся, щось схоже пережив недавно і я.

- Невже і тобі кортіло повіситися?

   - Ні, я не вішався. Але випадок, що про нього я хочу розповісти, стався наприкінці року і, найдивніше, того ж дня, і майже о тій годині.

- О, цікаво, - Мейтей теж напхав у рот куямоті.

   - Того дня ми зібралися в одного мого знайомого в Мукодзіма, щоб провести старий рік. Мав відбутися концерт, і я прихопив  скрипку. Зібралося десь з п’ятнадцять панночок і паній, і все вийшло дуже весело. Так усе гарно влaштyвaли, що я подумав: «Давно я не зазнавав такої насолоди!»  Скінчилася вечеря, незабаром минув і концерт, про все вже переговорили, та й година була пізня.  Я збирався додому, коли це підходить до мене дружина одного професора й тихо питає: «Ви знаєте, N тяжко захворіла?»  Кілька днів тому я стрічав її, як завжди, цілком здоровою, а тому здивувався і попросив розповісти докладніше про її стан. Від дружини професора я дізнався, що ввечері того дня, коли ми бачилися, в дівчини раптом з’явилася гарячка, марення. Це ще нічого!  А то ж вона безперестанку повторювала моє ім’я.

   Не тільки господар,  але й Мейтей-сенсей утримався від натяків на зразок: « А може, він теє...»  Вони мовчали й пильно слухали.

    - Потім професорова дружина розповіла, як покликали лікаря, і як той не міг встановити хвороби. «Ясно одне: в дівчини гарячка, тому їй і затьмарило розум, - сказав він. - Якщо снодійне не поможе, справи кепські». Від таких слів мені стало моторошно, важко, наче в кошмарному сні. Здавалося, навколишнє повітря затужавіло й звідусіль тисне на мене. Вертаючись додому, я тільки й думав що про панночку. О, ця вродлива, жвава й спритна панночка!

- Постривай, ти кілька разів сказав «панночка». Якщо це не таємниця, то чи не міг би назвати  її м’я?

Мейтей глянув на господаря. Той і собі промимрив «ага».

   - Ні, краще не треба. Гадаю, їй буде неприємно, - відказав Канґецу.

   - Отже, ти хочеш сховати кінці у воду?

   - Не глузуйте! Я ж вам серйозно кажу... Тільки-но я довідався, що дівчина захворіла, як душу опосіла туга - перед очима зринув образ зів’ялих квітів й опалого листя, в одну мить я відчув у тілі знемогу й занепав духом. Непевною ходою я несамохіть добрів до мосту Адзумабасі й зіперся на поруччя. Я не міг зрозуміти, була пора припливу чи відпливу, я тільки  бачив, як внизу густим потоком мчить чорна вода. Від Ханакавадо на міст вбіг рикша. Я супроводжував очима вогник ліхтарика, поки він все меншав і нарешті не зник за броварнею. Я знову втупився у воду. Несподівано з верхів’я річки долинув голос, що гукав моє ім’я. «Що за диво? Хто може кликати мене в таку пору?» - Я пильно глянув уздовж річки, але в темряві нічого не побачив. «Напевне, вчулося. Треба вертатися додому»,- вирішив я. Але щойно я ступив кілька кроків, як знову хтось погукав мене. Я застиг на місці, прислухався. Коли покликали втретє,  я вхопився за поруччя і затрусився. Хто зна, звідки линув той голос - здалека чи з-під води, - але, нaпевне, це був голос панночки. .«Я тут!» - мимохіть  вигукнув я. Злякавшись власного голосу, що луною прокотився  над рікою,  я  озирнувся навколо. Ні душі. Навіть місяць заховався. У голові раптом виникло бажання: пірнути в густу пітьму чорної, як ніч, ріки, віддатися в її обійми. Знову почувся жалібний, сповнений муки крик панночки, що наче благала порятунку. «Вже йду», - відповів я і, перехилившись через поруччя, глянув на чорну воду. Мені здалося, той голос насилу вибивається з-під товщі води.«Вона там, під водою, - подумав я і виліз на поруччя .- Ще раз покличе, стрибну». Я рішуче вдивлявся у потік. Знову в повітрі тонкою ниткою повис жалібний поклик. «Час » Напружившись, я стрибнув уперед на цілий тан[51] і каменем безстрашно полетів униз.

- Таки стрибнув? - закліпав очима господар.

- А я не сподівався, що до цього дійде, - і  Мейтей  вхопив себе за кінчик носа.

      - Я стрибнув і знепритомнів. А коли прийшов  до тями, то відчув, що дуже змерз, хоч був сухий-сухісінький. Що за мара? Адже я стрибав у воду. «Дивно», -  і я роззирнувся. Я тепер ще більше здивувався. Виходить, я збирався стрибати у воду, але помилився й стрибнув на середину моста. Який жаль! Тільки через те, що я переплутав напрями, мені не вдалося попасти туди, куди мене кликала панночка.

    Канґецу посміхався і крутив мотузочком хаорі так, наче хотів його відірвати.

    - Ха-ха-ха! Цікаво! Ця пригода своєрідна тим, що схожа на мою.  І вона вдячний матеріал для професора Джеймса. Ото можна було б шокувати літературний світ, якби на фактичних даних написати книжку про людську індукцію!... До речі, що сталося з панночкою? - поцікавився Мейтей.

      - Кілька днів тому я ходив вітати її з Новим роком. Перед ворітьми вона грала зі служницею у волан і була цілком здорова.

      Господар, що вже давно над чимось зосереджено думав, аж тепер розтулив рота.

            - Зі мною теж була пригода, - сказав він, наче давав зрозуміти, що, мовляв, і він не ликом шитий.

   - Яка пригода? - запитав Мейтей. Від кого-кого, а від господаря він, звісно, такого почути не сподівався.

   - І теж наприкінці року.

   - Дивний збіг. У всіх наприкінці року щось трапилося, - посміхнувся Kaнґeцy. На місці викришеного зуба у нього стирчав шматок куямоті.

   - А чи не того ж дня і о тій же годині? - втрутився Мейтей..

   - Ні, приблизно двадцятого числа. «Замість новорічного подарунка, - сказала мені дружина того дня, - краще поведи мене послухати Сетцу Дайдзьо»[52]. - «Чому б і не повести, - відповідаю. - А яка сьогодні вистава?» Дружина заглянула в газету: «Унаґідані». - «Мені вона не подобається, краще сходимо в театр іншим разом». Того дня ми так нікуди і не пішли. Наступного дня дружина знову розгорнула газету: «Сьогодні «Хорікава». Може, підемо?» - «У ній надто багато грають на сямісені[53]. Шуму багато, а змісту ніякого. Краще згодом». Дружина невдоволена вийшла з кімнати. Третього дня вона рішуче заявила: «Сьогодні показують «Сандзюсанґендо». Я будь-що хочу послухати Сетцу Дайдзьо в «Сандзюсанґендо». Не знаю, може, й ця п’єса вам не до вподоби, але прошу  вас піти заради мене». - «Якщо вже ти так хочеш, можна й піти, але це найкраща вистава і, напевне, там не протовпишся. Тож сумніваюся, чи потрапимо ми в театр. Адже здавна повелося, що потрібні місця наперед замовляють у чайному будиночку при театрі. Не годиться порушувати узвичаєні правила. На жаль, і сьогодні не варто морочитися». Майже  крізь  сльози дружина проказала: «Я - жінка і тому не знала, що все так складно, але ж і мати Охара, і дружина Судзукі, Кімійо-сан, ходять у театр, поминаючи всякі формальності. Нехай ви і вчитель! Хіба ви не можете обійтися без зайвого клопоту? Нестерпна ви людина!»- «Гаразд, - здався я,- підемо, хоч я певен, що марно. Повечеряємо і підемо на трамвай». Настрій у дружини відразу покращав. «Якщо їхати, то треба встигнути туди до четвертої години. Нема чого гаятися». - «Навіщо до четвертої?» - питаю я, а дружина відповідає, що, як пояснила їй Кімійо-сан, треба заздалегідь зайняти місця. «Отже, після четвертої вже пізно?» - ще раз перепитав я. «Так, пізно», - відповіла дружина. І раптом - хочете вірте, хочете ні, - мене почало морозити.

- І дружину теж? - запитав Канґецу.

    - Де там! Тільки мене. Я чомусь відразу зм’як, наче аеростат, в якому прокололи оболонку. Голова пішла обертом, руки й ноги скувала млість.

- Раптова хвороба, - прокоментував Мейтей.

    - Яка досада! Я так хотів виконати жінчине прохання, хоч раз за цілий рік! Я весь час тільки те й робив, що сварив її, примушував тяжко працювати, доглядати дітей і за все це ні разу їй не віддячив добром. Як на те, тоді й вільний час був, і в кишені подзенькувало кілька монет. Можна б і поїхати. Але якби ж не кляті дрижаки! Хіба піднімусь я в трамвай, коли в очах потемніло і я не годен переступити через поріг? «Який жаль!» - подумав я, і мене почало морозити ще дужче,ще дужче потемніло в очах. «Якщо негайно вжити заходів і показатися лікареві, то до четвертої ще цілком можна одужати»,- вирішив я і, порадившись з дружиною, послав по лікаря Амакі, але, на лихо, той з учорашнього вечора чергував в інститутській клініці і ще не повернувся. «Він буде вдома о другій і відразу навідається», - сказали нашій служниці. От халепа! Якби я випив абрикосової води, до четвертої я був би здоровісінький. Нема щастя, та й годі. Видно, не судилося мені побачити  радісного обличчя дружини. «Отже, - питала вона докірливо, - ви не зможете піти?» - «Чому ж ні? Обов'язково підемо, - відповів я.- Заспокойся, я до четвертої видужаю. Піди хутчій вмийся, перевдягнися й чекай». У ці слова я намагався вкласти всі свої почуття. Але мене чимраз дужче проймало морозом, дедалі більше паморочилася голова. «Хто знає, що накоїть ця нерозважна дружина, якщо не одужаю до четвертої і не дотримаю своєї обіцянки? Ну й халепа! Що ж робити?» І тут  я вирішив, що мій найперший обов’язок завчасно нагадати дружині про марність людського життя і неминучість смерті й тим самим підготувати її до найгіршого. Я негайно закликав дружину в кабінет. «Хоч ти й жінка, - здалеку почав я, - але, мабуть, розумієш, що означає європейська приказка mаnу а slip 'twixt the сир and  the lір[54]?» - «Хто його збагне, це європейське письмо! По-вашому, якщо я не розумію англійської, то вже й можна насміхатися? Якщо та англійщина вам так до вподоби, то чого б вам не оженитися з випускницею християнської школи? Такої жорстокосердої, як  ви, людини ще світ не бачив», - накинулась на мене дружина. Старанно продуманий план умить провалився. Запевняю вас, я без злого наміру заговорив по-англійському. Ви дуже засмутите мене, якщо витлумачите той вчинок так, як і дружина. Насправді мою поведінку тоді визначала тільки щира любов. Як на те, все трапилось саме тоді, коли мене пройняв мороз, голова паморочилась, навіть мозок трохи потьмарився. Тому-то я так поквапно заговорив про марність людського життя і неминучість смерті і ні сіло ні впало перейшов на англійську мову, цілковито забувши, що дружина її не розуміє. Безперечно, я припустився помилки. Через неї мене ще дужче затрусило, перед очима ще прудкіше  поплив навколишній світ. Як я і звелів, дружина подалася у ванну, роздяглася до пояса і заходилась  чепуритися. Потім вийняла з шафи кімоно, перевдяглася і сіла, мовляв, я готова йти хоч зараз. А я не знав, на яку ступити. «Хоч би скоріше йшов Амакі-кун»,- подумав я і глянув на годинник. Була третя. До четвертої лишалась тільки година. «Може, помалу підемо?» - крізь прочинені двері спитала дружина. Мабуть, воно й негодиться  вихваляти свою дружину, але тоді я подумав, що вона ще не була такою гарною. Її шкіра, старанно вимита, виблискувала і на тлі хаорі з чорного крепдешину здавалась ще білішою. Її обличчя світилося з двох прнчин: першої, матеріальної, пов’язаної з тим, що дружина вимилася з милом, а другої, духовної - сподівання побачити Сетцу Дайдзьо. І тут я вирішив будь-що виправдати її надію. «3беру всі сили та встану»,- подумав я і закурив. Нарешті прийшов Амакі-сенсей. Він таки виконав моє прохання. Розпитав, що болить, оглянув язика, помацав пульс, обстукав груди, погладив по спині, вивернув повіки, потер череп, а тоді задумався. «Щось серйозне?» - спитав  я, а лікар спокійно відповів: «Навряд». - «Мабуть, і надвір можна вийти?» - запитала дружина. «Авжеж, - сказав Амакі-сенсей і знову задумався, а потім додав: - Якщо тільки їм не погано». - «Я себе недобре почуваю», - втрутився я. - «В кожному разі треба вам прописати порошків і мікстуру». - «Як це так? Невже мені щось загрожує?» - «Хвилюватися нема підстави. Не треба даремно нервувати»,- заспокоїв мене лікар і пішов. Було пів на четверту. Служниця побігла по ліки. Дружина суворо наказала їй бігти до аптеки. 3а п’ятнадцять четверта. 3алишилося ще чверть години. Раптом мене занудило. До цього я нічого подібного не відчував. Дружина налила в чашку мікстури, поставила переді мною. Тільки я підніс чашку до рота, як з глибини живота вирвався немов бойовий клич: «Ге-е!» Довелося відставити мікстуру. «Пийте швидше, полегшає», - квапила дружина. «Я не виконаю свого обов’язку, якщо негайно не вип’ю і ми не підемо до театру», - вирішив  я і пригубив чашку. Та знову оте «гe-e!» стало на перешкоді. Поки я то намагався випити мікстуру, то ставив чашку назад, годинник у їдальні вибив четверту. «Вже четверта, ніколи зволікати», - твердо вирішив я, підняв чашку і - о диво! справжнісіньке диво! - з четвертим ударом годинника я відчув, що мене вже не нудить і я  можу без зусиль випити ліки. О десять на п’яту  впевнився, що Амакі-сенсей таки великий лікар: як рукою зняло запаморочення голови, перестало морозити.  Моїм радощам не було меж - адже я видужав. А ще недавно й на ногах  не міг устояти.

- Потім ви з дружиною пішли до театру «Кабукі»? - спитав Мейтей з таким виразом, наче він не зрозумів суті пригоди.

- Хотів, але було запізно. Дружина вважала, що тепер ми вже не купимо квитків. Не було ради, довелося відкласти театр. Якби Амакі-сенсей прийшов на десять хвилин раніше, я  виконав би свій обов’язок перед дружиною і вона була б задоволена. І все через якихось там десять хвилин! От досада! Як подумаю, то й зараз мені здається, що тоді наді мною тяжіло якесь прокляття.

3араз господар  мав вигляд людини, якій нарешті вдалося довести до кінця відповідальну справу. Цим він, мабуть, сподівався утвердити свою репутацію перед співрозмовниками.

Посміхаючись беззубим ротом, Канґецу мовив:

   - Справді, яка прикрість!

Наче сам до себе Мейтей наївно докинув:

    - Щаслива  та жінка,  в якої такий чуйний, як ти, чоловік.

3а сьодзі почувся кашель господині.

Я уважно вислухав усі три розповіді і не завважив у них нічого веселого, ані cумного. Я дійшов висновку, що люди нудяться і, щоб згаяти час, патякають язиками. Вони настільки обмежені, що регочуть з несмішного і захоплюються нецікавим. Я вже давно помітив, що мій господар свавільний і вередливий, та оскільки він не з балакучих, я не розумів його до кінця. І ця таємничість трохи мене лякала. А от після сьогоднішньої розмови мені захотілося його зневажати. Слухав би собі мовчки тих двох! Чого він доcяг, коли погнався за іншими й собі взявся плести несусвітенні дурниці? Невже Епіктет навчав кого так робити? Одне слово, і гoсподар, і Кaнґецу, і Мейтей - сумирні відлюдники, але хоч вони і вдають із себе святих та божих, байдужих до суєти людей, насправді їм не чужі ні марнославство, ні зажерливість, ні інші земні бажання. Щодня у їхніх балачках проблискує саме суперництво - от би перегнати, обійти ближнього! Koли хтось виривається уперед, вони ладні перегризти йому горло, як хижі звірі, що потрапили в одну клітку. Як це жалюгідно! Тільки одна в них чеснота і то мізерна: їхні слова і поведінка позбавлені нудної одноманітності, властивої звичайним дилетантам.

Такі думки зовсім відохотили мене слухати їхню розмову. «Піду-но краще довідаюсь, як там Miкеко»,- вирішив я і подався до двору вчительки. На брамі я вже не побачив святкових прикрас зі cоснового гілля і солом’яних гірлянд - як-не-як після Hового року минуло десять днів, але яскраве проміння весняного сонця лилося на землю з бездонногo неба без жодної хмаринки і невеличкий, з десять цубо, сад був чарівніший, ніж на Новий рік. На веранді лежав дзабутон[55], ніде ні  живої душі, сьодзі  щільно засунуті - мабуть, учителька музики пішла до лазні. А втім, мені було байдуже, дома вона чи ні. Мене турбувало інше: чи одужала Мікеко. Довкола панувала тиша. Я видряпався на веранду і з брудними лапами розлігся на подушечці. Виявилося, що лежати тут приємно. Koли я, забувши про Мікеко, непомітно закуняв, з-за сьодзі  долинули людські голоси.

- Щиро дякую. Вже готове?

Значить,  учителька була вдома.

- Пробачте, я трохи спізнилася. Коли прийшла до майстра, він саме закінчував.

   - А покажи-но. Чудова робота! Тепер Мікеко може спокійно спочивати. Позолота не облетить?

- Я про це запитувала. Він сказав, що вибрав найкращу, триматиметься довше,  ніж на іхаї[56]   для людей... А ще він написав ієрогліф «й» в посмертнім імені Мьойосінньо скорописом, бо так, мовляв, гарніше.

   - Неси-но мерщій у божник, запалимо кадильні палички.

   «Що з Мікеко? Щось дивне тут коїться»,- подумав я  і підвівся на лапи.

   «Дзень», -  дзенъкнув дзвіночок і вчителька заголосила:

- Хай світиться ім’я твоє Мьойосінньо, хай святиться ім’я твоє будда Аміда[57]. І  ти помолись за упокій її душі, - звернулась вона до служниці.

   «Дзень»,- і та й собі почала:

   - Хай святиться ім’я твоє Мьойосінньо, хай святиться ім’я твоє будда Аміда.

У мене защемiло серце. Я завмер на дзабутоні, як вирізьблена з дерева фігурка, навіть перестав кліпати очима.

   - О, яке лихо! Ой,  яке нещастя! А все ж почалося з простої застуди.

   - Якби Амакі-сан приписав якісь ліки, може, усе б і обійшлося.         .

   - Немилосердна людина цей Амакі-сан, що так жорстоко повівся з нашою Міке.

-         Не треба погано говорити про людей. Так вже їй судилося.

Отже, й Мікеко лікувалася в Aмaкi-сенсея.

-  А я гадаю, в усьому винен учителів кіт-волоцюга. Це він її виманював надвір.

- Авжеж, це він, тварюка, довів Мікеко до могили.

Мені так хотілось  якось виправдатися! Але мусив терпіти і, ковтаючи слину, слухати. Розмова раз по раз уривалася.

- Скільки несправедливості на цьому світі! Передчасно вмирає красуня  Міке, а ця бродяча потвора здорова і далі бешкетує...

- Ваша правда, пані. Іншої такої милої людини, як Міке, і серед дня зі свічкою не знайдеш, - погодилася служниця.

Замість «іншої кішки» вона сказала «іншої людини». Видно, служниця вважає; що коти людям рівня. Що правда, то не гріх: обличчя у  служниці таки справді котяче.

- Якби замість Міке...

- Здох той вчителів волоцюга. Чого кращого ще бажати?

Буде мені непереливки, якщо їм заманеться виконати своє бажання. Мені ще не доводилось відчувати навласній шкурі, що таке смерть, а тому не певен, чи вона мені сподобається . Недавно я змерз і вирішив залізти у гасильницю з рештками жарин. Служниця й не підозрювала, що я там, і накрила мене покришкою. Страшно й згадати, якого страху я набрався. Сіро-кун мені пояснила, ще трохи і я, напевне, сконав би. Я прийняв би смерть замість Міке, але за будь-кого вмирати не хочеться, якщо це пов’язане з такими стражданнями.

    - Її нічого жаліти, адже над нею, кішкою, і сутру[58] монах прочитав та й ім’я  посмертне їй дали.

  - Так, так, правду кажете, вона щасливиця. Тільки шкода, що він невиразно прохарамаркав ту сутру.

- Молитва була таки трохи закоротка. Коли я сказала Ґеккейдзі-сану: «Надто швидко ви скінчили», він відповів: «Я прочитав найсуттєвіше, а цього досить, щоб кішка потрапила в рай».

- Он воно що! А якби той  волоцюга?...

    Я не раз застерігав, що в мене немає імені, але служниця все одно називає мене волоцюгою. От нечема!

   - Його провина неспокутна. Навіть найблагочестивішою сутрою не вимолити йому спасіння.

Не знаю, скільки ще після того вони повторювали слово «волоцюга». Я вже не міг слухати цю розмову, сповз із дзабутона і стрибнув на землю. Вісімдесят вісім тисяч вісімсот вісімдесят моїх волосків стали сторч, весь я тремтів. Відтоді вчительчин дім я обходив десятою дорогою. Тепер, напевне, Ґеккейдзі-сан нерозбірливо читає заупокійні молитви над нею самою.

Останнім часом я не наважуюсь виходити з дому. Світ видається мені похмурим і непривітним. Я зледащів не менше за господаря. Тепер я можу повірити, що причина господаревого відлюдництва  - нещаслива любов.

Я все ще не брався ловити пацюків, і якось служниця навіть запропонувала мене вигнати, але господар, знаючи, що я не простий собі кіт, не дозволив цього. Без жодного вагання я складаю щиру подяку господареві, що й далі живу, лиха не знаючи, в його домі, і захоплююсь його проникливістю. Мене навіть не дратує, що служниця не визнає мене й поводиться зі мною жорстоко. Якби зараз з’явився Хідарі Дзінґоро[59] і взявся вирізьблювати на стовпі брами мій образ, а японський Стейнлен[60] заходився малювати на полотні мій портрет, ці тупі голови почервоніли б за свою сліпоту.

 

[1] Моті – рисовий колобок.

[2] Сан –  звертання до старшого  або рівного.

[3] Хаорі – коротке верхнє кімоно.

[4] Бу – міра довжини, 3,03 мм.

[5] Епоха Мейдзі – період новітньої  японської історії (1868-1911).

[6] Камабоко – страва з тушкованої перетертої риби.

[7] Цумуґі – шовкова тканина типу чесучі.

[8] Момокава Дзьоен (1832-1898) – відомий японський оповідач, який зібрав понад сорок оповідань про котів.

[9] Томас Ґрей (1716-1771) – англійський поет, представник сентименталізму, в 1747 р. написав  «Оду на смерть улюбленого кота, що втопився  в акваріумі з золотими рибками».

[10] Охаті – діжечка для вареного рису.

[11] Дзоні – новорічна страва з рису й городини.

[12] Хасі – палички для їди.

[13] Епіктет (приблизно 50-138 рр.) – грецький філософ, представник  пізнього стоїцизму.

[14] Тян – пестливий  суфікс.

[15] Ясуї Соккен (1799-1876) – конфуціанський  вчений.

[16] Сакамото Рюма (1835-1867) – один з організаторів союзу князівств Сацума й Тьосю під час боротьби за реставрацію імператорської влади  в Японії.

[17] Сенсей (буквально: вчитель) – шанобливе звертання до вчителя, вченого, лікаря тощо.

[18] Томас Карлейль (1795-1881) – англійський  філософ, автор таких творів, як  «Про героїв», «Французька революція» і  «Сартор   Резартус».

[19] Традиційно в кото, японського щипкового інструмента,  тринадцять струн.

[20] Сьодзі – розсувні частини  стіни японського будинку.

[21] Тенсьоін-сама – дружина  Токуґави  Іесади, тринадцятого сьоґуна (військового диктатора) з  роду Токуґави; сама -   найшанобливіше звертання до старшого або вищого за станом.

[22] В японському тексті каламбур: слово  «вітати»   означає  також  «недоумкуватий».

[23] Рядок із п’єси театру «Но».

[24] Рін – дрібна грошова одиниця, одна тисячна  єни.

[25] Кін – міра ваги, шістсот грамів.

[26] Хакама – шаровари.

[27] Кокура – бавовняна тканина.

[28] Теммей – період японської історії (1781-1789); Ман’йосю – антологія  стародавньої японської поезії, складена  у  VIII ст.

[29] Ментібо  - спотворена англійська назва м’ясної страви – mince  ball.

[30] «Ніхонха» - угруповання поетів, прихильників класичного жанру  «хайку»Яке  заснував  1892  року поет   Масаока  Сікі. Тоті  Мембо  - один з членів  «Ніхонха».

[31] Бай  Летян  (інакше - Бо Цзюйі)(772-846)  – видатний китайський поет, популярний в Японії з давніх-давен.

[32] Йоса  Бусон (1716-1783) – відомий японський поет у жанрі  «хайку». «Сюмпубатейкьоку» («Мелодії весняного леготу на Кінській греблі» -  його збірка віршів, видана 1777 року.

[33] Тікамацу  Мондзаемон (1653-1724) – знаменитий японський драматург, автор п’єс для театру ляльок, зокрема про самогубство закоханих. Його називають японським Шекспіром.

[34] Ханаґамі – листок м’якого паперу, що вживається замість носовичка.

[35] Танка – традиційний японський вірш розміром  5-7-5-7-7 складів.

[36] Сінтайсі -  вірші, що виникли в Японії наприкінці  ХІХ ст.. під впливом європейської поезії.

[37] Момзен Теодор (1817-1903) – видатний німецький історик, фахівець з римської історії. Сміт  Ґолдвін (1823-1910) – англійський критик  й історик.

[38] Сьогунат – система феодального військово-диктаторського правління, що проіснувало в Японії до буржуазної революції 1867 р., відомої в історії під назвою «Реставрації Мейдзі».

[39] Рай Сан’йо (1780-1832) – конфуціанський філософ та історик.

[40] Секта Дзен – одна з буддійських сект.

[41] Дайто Кокусі (1282-1337) – посмертне ім’я  Сюхо Мьотьо, ченця буддійської секти Ріндзай, яка вважається відгалуженням секти Дзен.

[42] Он – китайське читання ієрогліфа.

[43] «Золотий демон» - роман японського письменника Одзакі Койо (1867-1903).  Омія – героїня  цього роману.

[44] «Кухонна дошка з Ґьотоку»  - вираз, що означає неотесану людину.

[45] Токонома – ніша у стіні з поличками, куди ставлять букети квітів, вішають японську картину або ієрогліфічний напис.

[46] Бері Пейн (1864-1928) – англійський письменник-гуморист.

[47] Сяку – міра довжини, 30,3 см.

[48] Ґета – японське дерев’яне взуття  на  підставках.

[49] Вільям Джеймс (1842-1910) – англійський психолог і філософ.

[50] Куямоті – японські солодощі у вигляді кульок, зроблених з клейкого рису.

[51] Тан – міра довжини, 10,6 м.

[52] Сетцу  Дайдзьо (1836-1917) –  славнозвісний актор театру  «Кабукі». «Кабукі», як і  «Но» - різновид японського класичного театру.

[53] Сямісен – японський триструнний  музичний інструмент.

[54] Коло носа в’ється, а в руки не дається (англ.).

[55] Дзабутон – подушечка для сидіння.

[56] Іхаї – дерев’яна табличка з посмертним іменем покіного, зберігається в божнику.

[57] Аміда (по-санскритському  Амітабга) – буддійське божество.

[58] Сутра – буддійське священне писання.

[59] Хідарі Дзінґоро – напівлегендарний  японський скульптор. Йому приписують створення скульптури сплячого кота, що міститься в усипальниці першого сьогуна Токуґава Іеясу в містечку Нікко.

[60] Стейнлен Теофіль (1859-1923) -  видатний французький художник , відомий картинами жанрових сцен Парижа.

 

Повернутись на початок сторінки


     

На головну ] Нагору ]

 


Интернет реклама УБС
  Аніме та манґа українською Лучшие проекты о Японии.    

Забороняється відтворення будь-якої інформації з цього сайту, текстової чи графічної!

Запитання та зауваження з питань оформлення та змісту сайту надсилати на адресу: japan4you@ukr.net.

Copyright © 2005-2019 Фонд "Мрії здійснюються". No reproduction or republication without written permission.

 

  Останнє оновлення: 27.03.2019