Україна-Японія:

"Японські новини" в культурному просторі України.

А також "українські новини" в культурному просторі Японії

     
     
 

На головну Нагору Напишіть нам! Мапа сайту Пошук Лінки Гостьова

Розділ X

Розділ  І Розділ ІІ Розділ ІІІ Розділ ІV Розділ V Розділ VІ Розділ VІІ Розділ VІІІ Розділ ІX Розділ X Розділ XІ

 

Нацуме Сосекі

ВАШ ПОКІРНИЙ СЛУГА КІТ

Перекладено за виданням:

Natsume Sōseki. Wagahai wa neko de aru

Tokyo: Shinchosha, 1970

Переклав з японської

Іван Дзюб

 

 

© І.П. Дзюб, переклад українською, 1973

Free downloading only for individual use

Японський оригінал можна знайти на веб-сайті: www.aozora.gr.jp

Розділ X

 

«Вставайте, вже сьома!» - гукнула з-за фусуми гос­подиня. Господар лежав, одвернувшись до стіни, й мо­вчав - хто зна, чи він прокинувся, чи ще спить? Він узяв собі за звичку не озиватися. А коли вже не може відмовчатися, каже «ага». Але й те «aгa» нелегко з нього витягти. У лінощах, що показують його огиду до всього на світі, є свій прихований зміст, але жінки та­ких недбайливих не люблять. Якщо навіть власна дру­жина не вельми-то його цінує, то легко собі уявити, як ставляться до нього інші жінки. Господареві ніколи не запобігти ласки у благородної дами, адже недарма ка­жуть: «Якщо рідня тебе зреклася, то й куртизанка не приголубить»[1]. Не було .б потреби виказувати зараз, що господар анітрохи не популярний серед представників жіночої статі, якби не побоювання, що через непо­розуміння він не скине вини за байдужість дружини на нещасливу зірку. А так мої слова, продиктовані щи­рістю, врятують його від помилки - поставлять на своє місце.

«У призначений час я сповістила, що пора вставати, але він знехтував мої слова і навіть «ага» не промим­рив, тож нехай нарікає на себе - не моя вина, як про­спить»,- вирішила господиня і, схопивши віник і щіт­ку, подалася в кабінет. За хвилину звідти долинув шур­хіт - так завжди починалося прибирання. Власне, для чого прибирають кімнату: щоб повправляти м’язи чи для розваги? Хоча в мої обов’язки не входить приби­рання і я можу не звертати на нього уваги, я все-таки мушу сказати, що з будь-якого погляду господиня взя­лася до беззмістовної роботи. Питаєте, чому? Господи­ня ж бо прибирає заради прибирання: проведе раз щіт­кою по сьодзі, погладить віником мату, і вважає, що роботі кінець. А спитайте її про причину або наслідки роботи, і вона нічого не відповість. От безвідповідальна особа! Тому чисті місця щодня зостаються чистими, за­порошені - запорошеними. Видно, господиня вважає, що таке прибирання краще, ніж ніщо - так в старо­давньому Китаї Конфуцій ставився до звичаю в пер­ший день місяця за місячним календарем приносити в жертву барана: мовляв, це проста формальність, але жаль, якщо вона відімре. Правда, господареві від тако­го прибирання ні холодно ні жарко. А от велич госпо­дині саме в тому, що вона виконує явно непотрібну ро­боту. Хоча господиню єднає з прибиранням багаторіч­на практика, - така, що згадка про одне миттю викликає в пам’яті інше, - його наслідки аніскілечки не покращали - вони залишилися такими ж мізерними, - як і до народження господині або ще раніше, до винайдення віника і щітки. Я думаю, що незалежно від свого змі­сту поняття «господиня» і «прибирання» пов’язані між собою так само нерозривно, як у формальній логіці су­дження з терміном.

На відміну від господаря я звик прокидатися вдосві­та, а тому в такий час відчуваю, як підтягло живота. В моєму котячому становищі не годиться лізти поперед батька в пекло - снідати раніше за господарів, але, ніде гріха діти, тільки-но уявляю собі, як смачно парує юшка в моїй черепашці морського вушка, мені вже не сидиться. Коли наперед знаєш, що твої зусилля будуть марні, найкраще - потішитися надією і нічого не ро­бити, а сидіти склавши руки. Однак цього разу справа повернулася інакше: мені страшно захотілося переві­рити, чи мої задуми справдяться. Навіть якщо напевне при перевірці якогось припущення тебе чекає невдача, важко заспокоїтися, поки розчарування не стане доко­наним фактом. Охоплений нетерплячкою, я пробрався у  кухню. Передусім я заглянув у черепашку під піч­кою - як і сподівався, вилизана ще вчора, вона бли­щала у таємничому світлі ранньої осені, що тихо сота­лося крізь дахове вікно. Служниця пересипала в ба­рильце зварений рис і тепер у казанку на жаровні щось старанно перемішувала. На стінках казанка поприси­хали смужки рисового відвару, подекуди такі тонюсінь­кі, що скидалися на цигарковий папір. «Рис і юшка вже готові, могли б мене нагодувати»,- подумав я. В таку пору соромитися не годиться. Навіть якщо не ви­йде на моє, шкоди ніякої не буде. І я вирішив будь-що домогтися сніданку. Хоч я і нахлібник, але ж голод не тітка! Поміркувавши так, я почав нявкати - влесливо, жалібно й докірливо. А служниці дарма. Відомо кожно­му, що зроду в такої безжалісної пики нема ні крихти милосердя. Але ж майстерність у тому й полягає, щоб розжалобити навіть її. Я ще раз спробував: «Няв, няв!» Повірте, в тому нявканні вчувалося стільки горя, що в будь-якого самотнього подорожанина серце защеміло б з жалю. Та служниці хоч би що. Може, ця жінка глу­ха? Якщо це так, то хто б її узяв на службу? А можливо, вона глуха тільки до котячого голосу. Кажуть, серед людей трапляються так звані дальтоніки, що не розрізняють кольорів. Вони, напевне, вважають себе ціл­ком зрячими, а лікар називає їх  інвалідами. У служниці, видно, голосовий дальтонізм - не розрізняє тембру го­лосу. Ясна річ, людина з такою вадою - інваліда. Інвалід, а, бач, яка самовпевнена! Ще ні разу вночі не від­чинила мені дверей, коли мені було конче треба. А якщо зрідка й відчиняла, то потім не впускала. Але ж нічна роса шкодить навіть улітку! Ви собі не уявляєте, як прикро ждати цілу ніч сходу сонця, тим паче в мороз. Недавно служниця замкнула двері перед самим носом і, треба ж трапитись біді, на мене напав бездомний пес. Тут уже добра не жди. Лише в останню мить я видер­ся на дах повітки і цілісіньку ніч їв дрижаки. Усе че­рез її безсердечність. Хоч би скільки ти плакав, а від такої особи співчуття не діждешся. Але, як то кажуть: «Злидні красти навчать, кохання листа напише, а як тривога - то до Бога».  Отож і я готовий на все. «Няв, няв!» - заголосив я, намагаючись привернути на себе увагу. Я глибоко переконаний, що моє нявкання чарів­ністю не поступається перед симфонією Бетховена, але на служницю воно, здається, не вплинуло. Нараз служ­ниця стала навколішки, відкинула ляду і витягла з ями довгий, з чотири суни, шматок вугілля. Вдарила ним об край жаровні, вугілля розлетілося, обсипавши підлогу чорним порошком. Дещо, либонь, і в юшку попало. Але служниця не з тих, кого турбують такі дрібниці. Вона мерщій зібрала шматки вугілля і кинула в жаровню. До моєї симфонії, видно, й не збиралась прислухатися. Не було ради, і я, зажурений, поплівся до їдальні. Та по дорозі зачув веселий гамір - у ванній милися господа­реві дочки.

      Я сказав «милися». Але яке то було миття, коли тільки двоє старших відвідували дитячий садок, а най­молодша була така малюсінька, що могла ходити, лише вчепившись за поділ старшої сестри! Ясна річ, як слід умитися або нарум’янитися вона не вміла. Найменша витягла з відра ганчірку й старанно терла щоки. Ма­буть, неприємно мити обличчя ганчіркою. Але чи варто дивуватися, якщо мала навіть під час землетрусу вигу­кує: «О, як інтелесно!» Що ж, може, на неї зійшло більше прозріння, ніж на Докусен-куна. Як і треба було сподіватися, найстарша, свідома добровільно взя­тої на себе відповідальності, пожбуривши кухлик, за­кричала: «Мала, що ти робиш?! Це ж ганчірка!»­ - і почала виривати у сестри ганчірку. А малій не бракувало свавілля - вона й слухати не хотіла, а тяг­ла ганчірку до себе, огризаючись: «Не займай, дулепа!» Що таке «дулепа» - невідомо, звідки це слово взялося, теж ніхто не знає. Відомо тільки, що мала його вживає часто, коли вередує. Якийсь час сестри смикали ганчір­ку в різні боки, з неї скапувала брудна вода і немило­сердно забруднила малій ноги. Якби тільки ноги, то півбіди, а то ж вона замазала поділ «ґенроку»[2]. Я не раз чув, що вони казали «ґенроку», але тільки недавно збагнув, що мова йде про плаття з візерунчастої тка­нини. І від кого вони запозичили таке чудернацьке сло­во? «Мала, перестань, замочиш ґенроку!» - наполягала найстарша. Ач, яка освічена! А ще недавно не могла відрізнити «ґeнроку» від  суґороку[3].

Коли вже я згадав про «ґeнроку», то принагідно ска­жу: діти іноді так перекрутять слово, так заморочать тсбі голову, що ніколи не второпаєш, що воно й до чого. «Університет» обернули на «у, паштет!», говорячи про бога Ебісу, мають на увазі кухонну завісу, а як прига­дують слово «пожежа», то назвуть її «полум’яна вежа». Щоразу, коли господар чує таку підміну слів, нишком посміхається, а от у школі за свої, ще грубіші, помилки  йому не соромно перед учнями.

3апримітивши, що «ґенроку» замочилося, мала - во­на каже про себе не «мала», а «мава» - в плач. «Біда, якщо вона застудиться»,- вискочивши з кухні, служ­ниця висмикнула з рук малої ганчірку і заходилась ви­тирати нею плаття малої. Серед тієї колотнечі порівняно спокійною була середульша дочка, Сунко. Розкривши пляшечку білил, що скотилася з полиці, вона заходи­лась чепуритися. Спершу вмочила пальця у білила й на  кінчику носа провела білу смужку - відразу стало яс­но, де її ніс. Потім тим же пальцем залишила пляму на щоці. Саме тоді, як на обличчі з’явилася така при­краса, служниця, витираючи ганчіркою плаття наймен­шій доньці, принагідно стерла й білила на щоці Сунко. Та, здається, була невдоволена.

Крадькома намилувавшись цим видовищем, я .ви­брався з їдальні в господареву спальню позирнути, чи він уже встав. Та дарма - господаря наче лизень зли­зав. Натомість з-під укривала виставала нога з високим підйомом. Напевне, господар вирішив: якщо виставить голову, то доведеться вставати. А він так цього не хо­тів! Черепаха, та й годі. В цю мить, скінчивши приби­рання кабінету, до спальні зайшла господиня з віни­ком і щіткою. Як і перед тим, гукнувши з порога: «Як, ви ще не встали?» - трохи постояла, - видно, поглядом шукала чоло вікової голови. Відповіді не було й цього разу. Тоді господиня за двома енергійними кроками опинилася біля постелі і, стукнувши віником об підло­гу, з надією почути відповідь повторила: «Що з вами, ще спите?» Господар, звісно, вже не спав. Лаштуючись стримати жінчин напад, він заздалегідь сховався з го­ловою під укривалом. Мабуть, гадав, що досить йому ховати голову і його не помітять. Та не так сталось, як гадалось. Поки голос доносився з-за фусуми, щонай­менше з відстані одного кена, господар у душі радів­ - думав, пронесе, але як віник стукнув зовсім близько, за три сяку від постелі, він трохи злякався. До того ж за другим разом жінчин голос був удвічі гучніший, про­никав навіть крізь укривало. Зрозумівши, що далі опи­ратися - марна справа, господар озвався тихеньким «ага».

- Здається, вам на дев’яту до школи. Не баріться, а то запізнитеся.

- Могла б і не казати, вже встаю, - відповів госпо­дар, визираючи через рукав ватяного кімоно, що прави­ло йому за укривало. Ото була дивовижа!

Господиня з досвіду знала: тільки-но вона повірить, що чоловік устав, і заспокоїться, як він знову задрімає. Тож треба бути пильною. І вона напосілася на господа­ря: «Вставайте ж, вставайте!» Неприємно, коли тобі гу­кають «вставайте!», якщо ти сказав, що встаєш. Тим неприємніше було такій впертій людині, як господар. Він не витримав, скинув з голови ватяне кімоно і витрі­щив очі:

- Чого ти галасуєш? Сказав, що встану, - значить, встану!

- Ви вже не раз казали, а не вставали?

- Хто? Коли? Оце вже брешеш.

- Завжди.

- Бреши, та не перебріхуй.

- Ще невідомо, хто бреше.

Стоячи в головах з віником у руці, господиня мала грізний вигляд. Саме тієї миті ні сіло ні впало завере­щав Ят-тян, синок сусіда-рикші. Як тільки господар сердиться, Ят-тян обов’язково плаче - так йому велить жінка рикші. Можливо, вона має з цього якийсь зиск, але ж Ят-тянові як ведеться? 3а такою матір’ю з ранку до вечора тільки й плач. Якби господар зважив на його становище і трохи вгамовував свій гнів, то Ят-тянові жилося б вільготніше. Доводити малюка до плачу, хоч би й на прохання Канеди, - дурість, на яку не здатен навіть Тендо Кохей. Якби ж Ят-тянові доводилося пла­кати лише під час господаревої сварки з жінкою, а то ж він мусить верещати й тоді, коли Канедові най­манці дражнять господаря борсуком з Імадо. Більше того, ще невідомо, чи господар сердитиметься чи ні, як, передчуваючи, що таки буде, Ят-тян заздалегідь бере­ться плакати.  У таких випадках годі зрозуміти, хто є хто: чи Ят-тян - господар, а чи господар - Ят-тян. Дати  ляпасу   господареві - проста справа. Адже для цього досить штурхонути в бік Ят-тяна. Кажуть, давно в Європі був звичай: якщо злочинець утікав за кордон і його не могли осудити, то виготовляли з дерева його статую і привселюдно спалювали. Видно, у Канедовій компанії є генерал, чудово обізнаний з європейською історією. Хитру тактику придумав! Чи то з гімназиста­ми, чи то з матір’ю Ят-тяна бідолашному господареві важко змагатися. А скільки інших бід сиплеться на його голову! Здається - увесь квартал проти нього. А втім, тут не варто про це розводитись, розповім при іншій нагоді.

Зачувши Ят-тянів плач, господареві так зіпсувався настрій, що він одразу підвівся на постелі. Ніщо не до­помогло: ні вдосконалення духу, ні Докусенові наста­нови. Отож господар підвівся і почав чухати голову обома руками так несамовито, що, здавалось, здере епі­дерму. Накопичена за місяць лупа сипонула на поти­лицю і комір сорочки. Неповторне видовище! А вуса? Вони наїжились. Мабуть, вирішили, що не подоба ле­жати спокійно, коли господар шаленіє, отож волосини грізно стриміли, якій куди заманеться. Правда, і в та­кому вигляді вони справляли неабияке враження. Ще вчора вони смиренно наслідували вуса його величності німецького кайзера, та от за одну ніч забули мушт­ру і поквапно вернулися у свій первісний стан - точні­сінько так само, як господар викинув з голови вдосконалення духу й показав своє єство, зрівнянне хіба що з нату­рою дикого кабана. Лише тепер я зрозумів, яка без­межна Японія, якщо такий неотеса працює  вчителем, а не опинився за ворітьми школи. На її просторах і Ка­неду, і його шпигунів мають за людей. Господар певен, що йому нічого побоюватись звільнення, поки Канеду і його нишпорок вважають за людей. У крайньому разі можна послати листівку Тендо Кохеєві у Суґамо й спи­татись у нього поради.

Тепер господар втупив свої каламутні очі, які я описав вам учора, в нішу з ­полицями заввишки один кен. Нижня полиця майже торкалася краю постелі, тож гос­подар міг її оглядати сидячи. Крізь діри у візерунчасто­му папері, що закривав полиці, прозирали чудернацькі нутрощі, одні - друковані, інші - рукописні, котрі­ вивернуті, а котрі перевернуті догори ногами. Як тільки господар побачив ті нутрощі, йому забаглося їх прочи­тати. Може видатися дивним, що господареві, який ще хвилину тому в гніві  ладен був схопити жінку рикші й торохнути її головою об сосну, - тому господареві рап­том закортіло почитати оцей непотріб. Але насправді тут нема нічого дивного: то звична річ для веселих психопатів. Господар скидався на маля, яке досить задобрити вафлею, щоб воно перестало плакати і засміялося. Давно колись господар мешкав у пансіоні одного храму поряд з кімнатою кількох черниць. Взагалі, з-по­між капосних жінок найкапосніші черниці. Так от, чер­ниці, видно, розкусили господареву вдачу, бо, готуючи їжу, наспівували: «То ворон плаче, то вже скаче». Влас­не, відтоді господар і зненавидів черниць. Якщо й не дуже, то, в усякому разі, зненавидів. Господар плаче і сміється, радіє і журиться більше, ніж звичайні люди, але жоден з цих душевних станів не триває довго. М’я­ко кажучи, в господаря непостійний характер, його ба­жання змінюються, як вітер, одне слово, він - нерозум­на, вперта й вередлива дитина. А коли так, то не див­но, що він схопився з постелі й, прикипівши очима до. поличок, узявся перечитувати назви книжок. Спочатку його погляд спинився на перевернутому догори ногами томику Іто Хакубуна. Зверху на книжці було написано: «28-е вересня, 11-й рік Мейдзі». Видно, вже тоді губер­натор Кореї плівся хвостиком за Імператорськими цир­кулярами. Цікаво, чим тоді займався цей генерал? Я насилу прочитав: «Міністр фінансів». Очевидно, ве­лике цабе: стоїть догори ногами, а міністром фінансів усе-таки залишився. Трохи ліворуч - теж міністр фі­нансів, лежить, дрімає після обіду. Розумно. Той не зумів довго встояти на руках. Унизу вирізьблено на  до­щечці дві букви: «Ти». Далі, на жаль, нічого не вид­но. А так кортить прочитати!  У другому рядку написа­но слово «швидко». Ото Й усе. Хочу прочитати, що далі, але нема за що вхопитися. Якби господар був агентом сто­личного управління поліції, я б поцупив ті матеріали, не питаючи дозволу. Відомо, що агенти поліції не ма­ють вищої освіти, а тому готові на все, аби лише назби­рати фактів. І нічого тут не вдієш. Добре, якби вда­лося їх привчити хоч до найпростішої чемності. Цього, приміром, можна було б досягти, якщо не давати їм фактів, поки вони не стануть ввічливіші. Кажуть, що, оплутавши тенетами законів, вони навіть чесних людей можуть безпідставно звинуватити у злочинах. То справжнє божевілля - перетворювати у злочинця влас­ного роботодавця. Потім я глянув на середину полиці - ­книжка про префектуру Ойта робила сальто-мортале. Ну, якщо Іто Хакубун стоїть догори ногами, то чому б префектурі Ойта не робити сальто-мортале? Дочитавши до цього місця, господар підняв угору стиснуті кулаки. Він готувався позіхати.

Господареве позіхання скидалося на віддалений рев кита. Завершивши перший етап вставання, господар не­квапливо переодягнувся і подався у ванну вмиватися. Нарешті господиня дочекалася свого: миттю скрутила матрац, згорнула ватяне кімоно і взялася підмітати. Як і прибирання, господареве миття було чисто умовне: як завжди (про це я недавно розповідав), господар заґел­ґотав  «ґа-ґа, ґе-ґе...». Потім зачесався (не забувши про проділ), перекинув через плече рушник і, зволивши пе­рейти в їдальню, урочисто вмостився коло продовгува­того хібаті. Почувши слово «хібаті», дехто з вас уявить собі, як біля дорогоцінного хібаті з мідним зольником сидить куртизанка з розпущеним після купелі волоссям, а господар витрушує люльку об край хібаті з чор­ного дерева. Але дарма, нічого такого в нашого Куся­мі-сенсея не було. Його хібаті таке древнє і благеньке, що нефахівець ніяк не вгадав би, з чого воно зроблене. Принади хібаті в тому, що, вишаруване, воно яскраво блищить. Що ж до нашого хібаті, то його майже не тор­калася ганчірка, а через це воно таке замурзане, що годі сказати, з чого його виготовили: з дзелькви, вишні чи павлонії? Похмуріше хібаті навряд чи можна знай­ти на білому світі. Ви питаєте, де господар купив таку штуку? Я не пригадую, щоб господар десь її купував. «Значить, йому подарували?» - спитаєте ви. Здається, ніхто йому не дарував. «Виходить, украв?» - скажете ви. А хто його зна? Давно колись родичі попросили гос­подаря наглядати за домом їхнього старого, щойно по­мерлого, голови сім’ї. Згодом господар обзавівся влас­ною оселею і, звільняючи дім старого, без усякого соро­му прихопив з собою і хібаті - він дуже звик до нього. Що й казати, ганебний вчинок. Але   я думаю, що такі речі часто трапляються на світі. Кажуть, що банкіри, маючи справу з чужими грішми, так до них звикають, що вважають їх своїми. Урядовці - слуги народу. Їх наділено повноваженнями виконувати певні обов’язки. Однак, щоденно користуючись наданою їм владою, вони докочуються до того, що дивляться на неї як на свою власність. Що ж до народу, то йому, мовляв, - зась! Поки світ переповнений такими от людьми, не слід че­рез той випадок з хібаті обзивати господаря злодієм. Якщо господар злодій, то всі люди на світі теж злодії.

Коли господар умостився за столом біля хібаті, троє його доньок уже  наминали сніданок - умита ганчір­кою мала, швидка до перекручення слів Тонко і косме­тичка Сунко. Господар, обвів їх поглядом й оцінив по справедливості. Обличчя Тонко скидалося на поцятко­ване руків’я меча із заморської сталі. В обличчі Сунко було щось від старшої сестри, але загалом воно нічим не відрізнялося  від червоної лакованої   таці, що їх виготовляють на островах Рюкю. І тільки найменша виді­лялася своїм продовгуватим обличчям. Нічого дивного, якби вертикально продовгуватим - адже таких облич на світі чимало. Ні, в найменшої було горизонтально сплющене обличчя.  «Хоч би як мінялася мода, а навряд чи горизонтально сплющене обличчя буде популярним,­ - зосереджено думав господар. - Нема ради, хай уже ро­сте такою». А вона не просто росла - гналася вгору як пагіння бамбука в храмі секти Дзен. Щоразу, як госпо­дар ловить себе на думці, що донька так швидко вирос­ла, холодний піт його обливає, наче хто за ним женеть­ся. Хоч який він тугий на голову, а все-таки знає, що його діти - особи жіночої статі. А отже, доведеться їх видавати заміж. Знаючи це, він свідомий того, що в нього нема здібностей до такої справи. Господар не має жодного уявлення, куди діне своїх дітей. Якщо не знаєш, куди діти, то навіщо було родити? На те він і людина. Кращого визначення, що таке людина, не може бути. Досить сказати, що людина - істота, яка створює непотрібні речі собі на муку.            А все-таки діти - чудові створіння. Вони й не підоз­рюють, у якому скрутному становищі опинився їхній батько, а з насолодою поглинають сніданок. Однак най­більшого клопоту завдає мала. Цього року їй сповнює­ться три роки, а тому господиня ставить перед нею  чашку й хасі, що відповідають її віку. Але малу це не влаштовує. Вона неодмінно вихопить чашку й хасі у старшої сестри і через силу орудує цими надто велики­ми інструментами. На світі так уже повелося: нездари з мізерним розумом з усіх сил дряпаються по службо­вій драбині, аби зайняти невідповідну їм посаду. Їхні нахили прокльовуються уже змалечку. Тож не тіште себе надією, що освітою і вихованням удасться їх вилі­кувати - зло надто глибоко вкорінилося.

Захопивши в монопольне володіннл завелику для неї чашку і хасі, мала поводиться як тиран. А як же iнaкше? Вона ж силкується орудувати знаряддям, яке їй не піддається. Спочатку, затиснувши хасі в кулак, мала вганяє їх до самого дна чашки, майже по вінця запов­неної рисом і юшкою. Під. дією прикладеної сили чашка, яка досі сяк-так зберігала рівновагу, враз нахили­лася на тридцять градусів, і юшка невблаганно поли­лася малій на груди. Але мала не з тих, щоб розгуби­тися через таку дрібницю. Вона ж бо справжній тиран. Мала енергійно виймає хасі і водночас прикладає свій маленький писок до краю чашки. Рис набився їй у рот, окремі рисинки, жовті від юшки, прилипли на кінчику носа й на щоках. Декотрі рисинки покотилися на мату. Мала цього не сподівалася. Не дуже розумний спосіб їсти! Мені б хотілося порадити славнозвісному Канеді­-кунові та іншим можновладцям: панове, якщо будете обходитись з людьми, як мала з чашкою і хасі, то вам у рот попаде тільки дрібочка, і то чисто випадково. Сха­меніться, поки не пізно. Адже не личить діловим лю­дям гав ловити.

Старша Тонко, в якої мала вихопила чашку і хасі,  терпеливо мучиться з надто малим для неї знаряддям. Накладе повну чашку рису, але за трьома ковтками його вже нема. Отож її рука частенько тягнеться до барильця. Тонко вже ум’яла чотири порції, а тепер узя­лася до п’ятої. Підняла покришку барильця, взяла чер­пак і завагалася: брати чи не брати? Та нарешті, вид­но, зважилась і зачерпнула на свій смак непідгорілого рису. До цього моменту все йшло гаразд. Але як тільки Тонко спробувала перекинути рис у чашку, він ковзнув мимо й покотився  грудкою на мату. Тонко не розгуби­лась, а кинулась обережно його підбирати. «Що вона з ним зробить?»- тільки подумав я, як Тонко висипала рис назад у барильце. Не скажеш, що вона охайна.

   Саме тоді, як мала, виявивши неабияку заповзятли­вість, виймала хасі з чашки. Тонко вже впоралася із своєю порцією рису. Отож, побачивши заляпане рисом обличчя малої, вона вигукнула: «Ой мала, який жах! Ти ж лице  рисом обляпала!» - і негайно заходилась його витирати. На те вона старша сестра. Спочатку Тон­ко витерла рис на носі малої. Стерла рис - і о, диво! -­ поклала собі в рот. Потім узялася до щік. Там рису було чимало: десь з двадцять рисинок. Тонко одну за  одною зібрала всі рисинки й проковтнула, не зоставив­ши жодної на обличчі малої. Сунко, досі зайнята мари­нованою редькою, раптом вихопила з юшки шматок ба­тату і поквапно запхала в рот. Вам, панове, мабуть, ві­домо, як нестерпно тримати в роті гарячий батат, щойно виловлений з юшки. Навіть дорослі за необережність можуть заплатити опіком. А що ж тоді казати про не­досвідчену в обходженні з бататом Сунко? Вона, звісно, розгубилася і відразу виплюнула його на стіл. Кілька шматочків батату докотилися на близьку відстань до малої. Мала того й чекала - кинулась підбирати їх ру­ками. Адже батат - її улюблена їжа.

Свідок цих подій, господар зосереджено вминав рис, запиваючи юшкою. Ось він уже взявся орудувати зубо­чисткою. Видно, має намір пустити виховання дочок на самоплив. Навіть якби всі троє стали куртизанками, і, запопавши коханців, утекли з дому, то й тоді господар спокійнісінько поглинатиме рис і запиватиме юшкою. Незугарна людина. А зрештою, що значить заповзятли­ва людина? Одурити, заманути в пастку ближнього, підставити ногу приятелеві, шантажувати, спіймати на слові невинних - ось на що вистачає тої заповзятливо­сті. Навіть гімназисти йдуть тією дорогою, бо знають, що інакше не випливуть на поверхню. Через якесь не­порозуміння вони гадають, що за свої вчинки (їх би слід соромитися!) виб’ються скоро в джентльмени. Які ж це заповзятливі люди? Та це ж горлорізи. Я-кіт япон­ський, а отже, патріот Японії. Коли бачу таку заповзят­ливу людину, так і рука свербить затопити їй у пику. Поява кожного такого суб’єкта веде державу до заги­белі. Такі учні - ганьба для школи, такі люди - гань­ба для держави. Страшно й подумати, які вони дармої­ди. На відміну від мене, кота, японцям не вистачає мужності визнати цю гірку правду. Який сором! Треба сказати, що порівняно з цими негідниками мій госпо­дар - людина високого класу. А це означає, що він без­характерний і покірний, що він невдаха.

Так безпорадно закінчивши снідати, господар одягнув європейський костюм і, викликавши рикшу, поїхав у поліцейське управління Ніхондзуцумі. На питання гос­подаря, де це Ніхондзуцумі, рикша загигикав. До того ж господар заходився пояснювати йому, що Ніхондзуцумі міститься в кварталі будинків розпусти Йосівара. Ото сміх!

Всупереч звичаю господар виїхав з дому на рикші, а господиня, нагодувавши дітей, заходилась квапити їх до садка: «Збирайтеся швидше, а то спізнитесь!» А діти й не думали збиратися. «Сьогодні нема занять»,­- відповіли. «Як це так - нема? - сердилася господи­ня. - Хутко збирайтеся!» - «Нам учитель учора сказав, що сьогодні не буде уроків»,- незворушно заявила най­старша. Господиня засумнівалася: «Що за мара?»- і взяла з полиці календар. Перегорнула кілька листків, дивиться - сьогоднішня дата виписана червоною фар­бою, значить - свято. А господар, не знаючи про це, написав директорові школи про причину нез’явлення на роботу, і господиня, здається, вкинула листа в поштову скриньку. Тільки от не зовсім ясно, чи господар справ­ді-таки нічого не знав, чи лише вдав, що не знає? Зди­вована таким відкриттям, господиня веліла дітям не пу­стувати, а сама, як завжди, взялася до шиття.

Десь з півгодини після того в домі панувала тиша, не сталося нічого, гідного моєї уваги. Та несподівано об’я­вилася дивна гостя. То була гімназистка років сімнад­цяти-вісімнадцяти у бузковій спідничці і в черевичках на кривих каблуках. З кучмою волосся, закрученого в кільця, вона без дозволу пробралася в дім через задвір­кові двері. Та панночка з чудовим іменем Юкіе доводи­ться господареві племінницею. Іноді в неділю вона на­відується до нас, щоб добряче пересваритися з дядьком. Правда, обличчя в неї не таке привабливе, як ім’я. Та­ку фізіономію ви зустрінете на вулиці через кожних двісті метрів.

    - Добридень, тітонько, - привіталась Юкіе, зайшовши в їдальню і сівши біля коробки з рукоділлям.

   - Ого, так рано...

   - Сьогодні велике свято, отож я вирішила прийти раніше. Вийшла з дому о пів на дев’яту.

   - Прийшла у якійсь справі?

   - Ні, просто дaвненько вас не бачила, от і заскочила на хвилину.

   - Чого ж це на хвилину? Посидь, незабаром і дядько вернеться.

   - Хіба дядечко кудись подався? Чого б це?

   - Еге ж, сьогодні він поїхав у незвичайне місце. В поліцію. Правда, дивно?            .

   - З якої речі?

   - Кажуть, злодія впіймали. Того, що нас весною обікрав.

   - Значить, дядька викликали посвідчити? От тобі маєш! Не мала баба клопоту...   .

   - Та ні, хочуть віддати крадені речі. Вчора спеціально заходив поліцейський і сказав, щоб забрали.

   - Он у чому справа! Інакше дядечко так рано не пішов би. Звичайно він у такий час ще спить.

- Іншого такого сплюха на світі не знайдеш... Тіль­ки починаєш його будити, як він одразу бурчить і сердиться. От і сьогодні. Казав: обов’язково розбуди о сьомій. Гаразд, розбудила. Принаймні мені так здава­лося. Та незабаром дивлюсь - аж він заліз з головою під укривало й голосу не подає. Знову буджу. А він мені з-під укривала знаєш, що сказав?... Що то за лю­дина?

   - Чого це він так хоче спати? Напевне, в нього неврастенія. .

   - Що?

   - Справді, дядько з будь-якого приводу сердиться. Як це його на роботі ще держать?

   - А він у школі тихий і смиренний.

- То вже зовсім погано. Він просто полохливий вередун.

- Чому?

- Вередун, та й усе. Хіба ні?

   - Він не тільки сердиться. У нього все не так, як у людей. Хтось скаже «біле», він - «чорне», а на чор­не обов’язково скаже «біле». Оце то впертий!

- Він сама впертість. Дядькові вона приносить насолоду. А ви, якщо хочете змусити його щось зробити, кажіть навпаки. Якось недавно дядечко купив мені парасольку. Я навмисне казала: «Не треба, не купуйте». А він мені: «Як це не треба?» - і купив.

- Ти чудово придумала! Я теж буду так робити.

- Тільки так. Ніколи не програєте.

    - Недавно приходив страховий агент, радив застрахуватися. Чого тільки не казав, яких доводів не наво­див, пояснював, яка то велика вигода,- цілісіньку гo­дину втовкмачував. Але чоловік не піддався. Ти ж знаєш, що в нас нема заощаджень, троє дітей на шиї... Якби застрахувався, на душі було б спокійніше. Та йому байдуже.

- Атож, було б спокійніше. А раптом щось станеться, що тоді?... - Незважаючи на свої сімнадцять літ племінниця міркувала по-господарському.

- Дуже цікаво  було слухати, як чоловік веде переговори з агентом. «Я,- каже, - не заперечую потреби страхуватися. Ця потреба, видно, викликала до життя вашу фірму. Але я,- каже, - не збираюсь умирати, тож навіщо мені страхуватися?»  Бач, який впертий!

- Дядько?

     - Еге ж. А тоді агент каже: «Звісно, якщо не збираєтесь умирати, то нема потреби страхуватися. Але ж людське життя лише здається тривким, а насправді воно може будь-коли обірватися. Ніхто не знає,  коли смерть його настигне». А твій дядечко йому: «Я,- каже, - вирішив не помирати». Бач, яку  нісенітницю молов...

    - Вирішив чи  не вирішив, усе одно помреш. От  я вирішила скласти іспит, а провалилася.

- І страховий агент те ж саме казав: «Людина не розпоряджається своїм життям. Якби самим наміром можна було продовжити життя, то ніхто б не вмирав».

   - Він має рацію.

   - Авжеж, має. А от твій дядечко не розуміє, а тільки знай повторює: «Я,- каже, - ніколи не вмру. Кля­нусь, що не вмру!»

   - Дивно, правда?

   - Не просто дивно, а дуже дивно. Каже: ліпше відкладати гроші в банк, ніж платити страхові внески.

   - У вас є заощадження?

   - Звідки? Твоєму дядькові байдуже, що з нами буде, як він умре.

   - От біда! І чого це він такий? Навіть серед його приятелів нема схожих на нього.

- Та й не може бути. Такого із свічкою у білий день не знайдеш. Було б добре, якби вдалося впросити Су­дзукі-сана, щоб він його всовістив. От була б радість, якби дядечко став такою врівноваженою людиною, як Судзукі-сан!

- Судзукі-сан має погану репутацію в нашому домі.

-  У вас усе навпаки. А як той... ну, той спокійний...

-  Яґі Докусен?

- Aга.

- Ще недавно твій дядечко заглядав у рот тому Яґі. А оце вчора заходив Мейтей і так його паплюжив, що тепер, думаю, його поради не подіють на дядечка.

- Нічого страшного. Аби лиш Яґі не втратив спокою... Недавно він читав лекцію в гімназії.

- Хто? Яґі-сан?

- Так.

- А хіба Яґі-сан працює у твоїй школі?

- Ні, не працює. Його запросили виступити з лек­цією на зборах Товариства благородних дівиць.

-         Було цікаво?

-  Як вам сказати... Не особливо. А знаєте, в того сенсея таке довжелезне обличчя, а вуса, як у Суґавари Мітідзане[4]. Лише тому всі захоплено  слухали його лек­цію.

- Про що ж він розповідав?

В ту мить у їдальню ввігналися галасливі діти. Очевидно, вони гралися на пустирищі й зачули голос Юкіе.

- Юкіе-сан прийшла! - радісно закричали старші.

-  Не галасуйте, - відкладаючи шитво, сказала господиня. - Сидіть тихо, і Юкіе-сан розкаже зараз цікаву історію.

   - Юкіе-сан, а про що ви будете розповідати? Мені так подобаються ваші історії,- допитувалася Тонко.

   - Про гору  «Тук-тук»?

   «Каска! Каска!» - закричала найменша висунулась уперед, розштовхуючи сестер.

   Це, звісно, не означало, що вона буде слухати. Ні, вона сама хотіла розповідати.

   - Ну от, знову мала заведе своєї,- захихотіла най­старша.

   - Ти потім розкажеш, спочатку Юкіе-сан,- спробу­вала вмовити малу господиня.

Але та й слухати не хотіла.

- Ні, ні! - заверещала вона.

- Гаразд, гаразд, мала, розповідай, - скромно по­ступилася Юкіе-сан.

- Хлопце, хлопце, куди йдес?..

- Цікаво. А далі.

- Йду на поле лис косити...

- Як гарно ти розказуєш!

- Підес з нами, будес завазати...

- Не «підес», а «підеш»,- поправила Тонко, але мала, як завжди, присадила її одним словом: «Дулепа!»

   А втім, її перебили, тож розповідь уже не клеїлася.

   - Оце й усе?

   - Я більсе не сказу... Пу-пу-пу!

   - Ха-ха-ха, хто ж тебе так навчив?

   - Слузниця.                                                           

    - От погана, хіба можна так дитину вчити? - сказала господиня і вимушено посміхнулася. - А тепер черга Юкіе-сан. Ти, мала, теж послухай.

Малий тиран, видно, опам’ятався і на якийсь час примовк.

- Ось що розповів Яґі-сенсей,- нарешті почала Юкіе-сан.- Давно колись на одному перехресті стояла величезна кам’яна статуя Дзідзо[5]. Але, як на біду, саме на тому перехресті був жвавий рух, і статуя заважала коням і возам. Що його робити? І от мешканці кварталу зібралися на раду, як би пересунути статую вбік...

- Це правдива історія?

      - Не знаю, про це він нічого не казав. Так от, поки люди радилися, один силач з цього кварталу зголосив­ся вмить переставити ідола, - це, мовляв, легка справа. Прийшов він на перехрестя, закотив рукави і взявся до роботи. Підважував, смикав, аж потом обливався, але статую не зрушив.

- Напевне, була важка?

      - Аякже... Коли силач заморився і пішов додому відпочивати, мешканці кварталу знову зібралися на раду. Цього разу найрозумніший чоловік у кварталі запропонував свої послуги: «Доручіть мені цю справу». Він поставив перед статуєю повну коробку солодких рисових коржиків і почав принаджувати її до себе - ду­мав, що Дзідзо любить ласощі й клюне на його гачок. Але дарма - статуя і цього разу не ворухнулася. «Так нічого не вийде»,- подумав розумний чоловік і поклав перед статуєю саке в гарбузі й чашечку. «Ну що, ви­п’єш? - дражнив він статую. - Як хочеш випити, то пересунься сюди». Три години заманював розумний чо­ловік статую, але й цього разу вона не зрушила з місця.

   - Юкіе-сан, а хіба Дзідзо не відчуває голоду? - спитала Тонко.

   - Хочу рисових коржиків, - сказала Сунко.

- 3азнавши два рази невдачі, розумний чоловік приніс купу фальшивих монет і знову взявся спокуша­ти статую: «Ну що, хочеш грошей? Як хочеш, на, бери». Але й цього разу не помогло. От який Дзідзо впертий!

- Схожий на твого дядечка, правда?

   - Викапаний дядечко. Врешті розумному чоловікові обридло й він дав спокій ідолу. Після того де не взявся шахрай і об’явив так, наче йшлося про якусь дрібну справу: «Будьте спокійні, я дам собі раду з ідо­лом..

- І що ж той шахрай зробив?

   - О, це дуже цікаво! Спочатку він переодягнувся на поліцейського, приліпив вуса, став перед ідолом і погро­зив: «Гей, ти, забирайся, а то пожалкуєш! Поліція не буде з тобою панькатися!» Але хіба в наш час тебе послухають, якщо будеш підшиватися під поліцію?

- Правду кажеш. Ну й що, ідол заворушився?

- І не думав. Він же викапаний дядько!

- Хіба? Адже твій дядько труситься перед поліцією.

   - Oгo, з такою фізіономією? А власне, чого труси­тися перед нею? Он статуя не побоялася погроз шах­рая. Шахрай розгнівався, скинув мундир, зірвав вуса й1 переодягнувся на багача. На його лиці була тоді та­ка ж міна, як у барона Івасакі[6]. Смішно, правда?

- А яка міна в Івасакі?

- Ну, така собі пихата. Так от, після цього той ша­храй мовчки, з величезною сигарою в зубах, узявся ходити навколо статуї.

- Навіщо?

- Щоб задурманити її.

- Це дуже схоже на анекдот. Ну й що, задурманив?

    - Та де там! Хіба каменя задурманиш? Не так-то

просто обманювати. Довелось шахраєві переодягтися на його високість принца. Ви бачили такого дурня?

- У ті часи теж були їхні високості?

    - Мабуть. В усякому разі, так розповідав Яґі-сан.

Отож шахрай таки переодягнувся на принца. Ви тільки подумайте! По-перше, це образа його високості. Шах­рай, а куди пнеться...

- На .якого принца він переодягнувся?

- «На якого? На якого?» Все одно це образа.

- Он що.

    - Але й принц не допоміг. Шахрай нічого не міг удіяти, довелось йому капітулювати. Мусив привселюд­но визнати, що йому не під силу впоратися з ідолом.

    - Так йому й треба!

- Авжеж... До речі, не завадило б запроторити його на каторгу... Знову мешканці кварталу зажурилися, скликали раду. Та ніхто не брався пересувати статую.

    - Тим і скінчилося?

- Е ні, це ще не кінець. Нарешті люди найняли рикш і волоцюг. Веліли їм день і ніч допікатп статуї, кричати, перепочинку не давати.

- Попомучились добряче.

- Та все намарно. Що ти вдієш з упертим Дзідзо?

-  А що далі? - запально спитала Тонко.

    - Далі?.. Хоч скільки було вереску коло статуї, а результату ніякого. Всім уже остогидло. Тільки рикші та волоцюги радісінько галасували. Адже вони діставали поденне...

    - Юкіе-сан, що значить  «поденне»? – запитала Сунко.

    - «Поденне» - це гроші.

- А навіщо гроші? Що з ними роблять?

    - Навіщо гроші? Ха-ха-ха, Сунко, яка ти дурнень­ка!... Так от, галдикали та репетували вони дні й ночі коло статуї. А тим часом у тому кварталі жив собі один дурень, якого й за людину ніхто не мав. Його так і звали: дурень Таке. Отож цей дурень подивився­-подивився, як вони галасують, та й каже: «Зчинили та­кий гамір, а святого Дзідзо не подужають!... Ех ви, бідолахи!»

- Ач, дурень, а який розумний!

    - Еге ж, розумний дурень. От люди й подумали: а чому б не довіритися йому - мовляв, що буде, те буде, а голови не зірвуть. Дурень Таке не дався довго просити. Відразу наказав припинити галас, рикш і во­лоцюг повиганяти, а сам з індиферентною міною піді­йшов до статуї.

   - Юкіе-сан, а хто це індиферентна міна? Приятель­ка Таке? - якраз у такий важливий момент недоречно спитала Тонко.

Господиня і Юкіе-сан захихотіли.

- Та ні, не приятелька.

- А хто?

- Індиферентна міна... Як  би тобі сказати?

     - Ну що?                                                        

   - Слухай, ти, певне, знаєш Татара Сампей-куна?

    - Знаю. Він подарував нам батат.

- Так от, у того Сампей-куна індиферентна міна.

-  Он як!

     - Саме так... Отож дурень Таке, запхавши руки за пазуху, підійшов до статуї та й каже: «Святий Дзідзо, мешканці кварталу просять тебе пересунутися. Пере­сунься, будь ласка». - «Он що! Раніше б сказали!» - відповіла статуя і зрушила з місця.

- Чудернацька статуя!

- А потім розпочалася лекція.

- Що? А це ще не лекція?

   - Ні. Потім Яґі-сан промовив: «Я навмисне розповів цю повчальну історію на зборах вашого жіночого товариства. Можливо, я здаватимусь нечемним, коли скажу, що в жінок укорінилася кепська звичка добива­тися свого не навпростець, а манівцями. Ніде правди діти, так поводяться не лише жінки. В нашу просвічену епоху Мейдзі й чоловіки перейняли цю, з дозволу ска­зати, жіночу манеру: часто сила-силенна енергії, люд­ської праці марнується на тій підставі, що, мовляв, піти в обхід - значить бути джентльменом. Але такі люди - каліки, жертви цивілізації. Тож не варто про них говорити. Я тільки прошу шановних дам запам’я­тати щойно розказану історію і в разі потреби чинити так само чесно, як дурень Таке. Якщо будете поводи­тись, як дурень Таке, то напевне уникнете третини не­приємних чварів, що виникають між жінкою і чоловіком, між свекрухою і невісткою. Чим більше в людини прагнень, тим частіше вона накликає  на себе лихо. Саме тому більшість жінок нещасніша за чоловіків­ - у них занадто багато жадань. Я ж вас прошу стати дурнями Таке». Ось яку лекцію прочитав Яґі-сан.

- Ого... Так ти, Юкіе-сан, хочеш стати дурнем Taкe?

- Та ви що? І не думаю. Знаєте, Томіко-сан, донька Канеди, страшно розсердилася. Мовляв, це – образа.

   - Яка Томіко? Та, що живе в завулку навпроти?

- Еге, та чепуруха.

- А хіба вона ходить з тобою в гімназію?

- Ні, вона тільки на збори приходила. Ну й чепу­руха! Такої світ не бачив.

- Кажуть, начебто вона вродлива.

   - Нічого особливого. Не настільки, як це їй здається. Якщо так фарбуватися, як вона, то будь-хто здава­тиметься гарним!

   - 3начить, якщо ти, Юкіе-сан, будеш фарбуватися, то станеш удвічі красивішою за дочку Канеди?

   - Ну що ви... Та де там... А  втім, вона занадто чепу­риться. Хоч  яка  вона  багата...

- А хіба не краще бути багатою, навіть якщо до­водиться надто фарбуватися.

- Воно-то так... Але їй не завадило б трохи стати дурнем Таке. Занадто вже вона пихата. Ось недавно рознесла повсюди, що якийсь поет присвятив їй збірку  віршів.

- Часом не Тофу-сан?

    - Невже він? Ото дивак.       .

- Ні, Тофу-сан дуже серйозна людина. Тому здається, що так поводитися - зовсім природна річ.

- І дуже шкода... А от послухайте ще про один ці­кавий випадок. Недавно хтось, кажуть, прислав їй лю­бовного листа.

- Де ж таке видано? Xто  б це міг бути?

- Кажуть, невідомо хто.

- Без підпису.

     - Та ні, лист підписано, але Томіко каже, що не чула про таку людину. А лист начебто довгий-предов­гий, завдовжки один кен. І чого там тільки не написа­но! «Моє кохання до Вас - то благоговіння віруючого перед божеством. Найбільше щастя для мене - прине­сти себе в жертву, як ягня, на вівтар Вашоrо кохання. Якщо моє серце має трикутну форму, то стріла Купі­дона влучила в йоrо центр,- вона напевне вилетіла з бамбукової трубки...»

- І це всерйоз?

- Кажуть, усерйоз. Три мої подруги бачили той лист.

    - Не гаразд. Таких листів стороннім не показують. Біда, якщо чутка про це пошириться між людьми. Адже вона збиралася вийти заміж за Канґецу-куна.

- Яка там  біда! Вона з радощів не тямиться! Так і розкажіть Канґецу-кунові, коли до вас завітає.  Він, напевне, про це й гадки не має.

    - А  й справді... Мабуть-таки не знає.  Адже він цілі дні тільки те й робить, що виточує скляні кульки.

    - А що, хіба Канґецу-сан має намір  оженитися з цією особою? От  бідолаха!

    - Чому? В неї великі гроші, завжди підтримку матиме. Що ж тут поганого? ­

- Тітонько, які ви неблагородні... Все гроші та гроші... А хіба любов не цінніша за гроші? Чого варте подружнє життя без любові?

   - Ти так гадаєш? За кого ж ти підеш заміж?

   - А хіба я знаю? Мені особливо ні на кого споді­ватися.

Вже довгий час Тонко слухала-слухала, хоч і нічого не розуміла, як Юкіе-сан і господиня завзято обговорю­ють проблему одруження і раптом випалила:

   - Я теж хочу заміж.

Нерозважна забаганка Тонко приголомшила Юкіе, таку юну, але без надії знайти собі пару. Господиня порівняно спокійно зреагувала, сміючись, запитала:

   - За кого ти хочеш піти?

- Я... правду кажучи... хотіла б вийти за храм За­гиблих Воїнів. Тільки от я не люблю ходити через міст Суйдо... Що його робити?

Ні господині, ні Юкіе-сан не стало відваги розпитувати Тонко; вони тільки засміялися. ­Саме тоді Тонко звернулася до Сунко.

- Сестрице, тобі також подобається цей храм? Я його страх люблю. Давай удвох вийдемо за нього заміж. Як ти гадаєш? Не хочеш? Ну що ж, я сама туди поїду на рикші.

- Мава тез поїде. - Найменша також надумала по­вінчатися з храмом. От була б утіха для господаря, якби всі троє повиходили заміж за храм Загиблих  Вої­нів!

Тим часом під воротами заторохтіла, спиняючись, коляска й почувся бадьорий голос господаря. Видно, господар повернувся. Він узяв від рикші пакунок у фу­росікі[7] й передав служниці, а сам поважно рушив до їдальні.

     - О, завітала! - привітався з Юкіе-сан і байдуже кинув біля знаменитого хібаті щось продовгувате, схо­же на порцелянову пляшечку. Звісно, це не була порце­лянова пляшечка і не вазочка, а якийсь чудернацький посуд.

- Дивна пляшечка. Ви її дістали в поліції? - спи­тала Юкіе-сан, оглядаючи цей посуд.

     - Ну  що, симпатична? - запишався господар, зази­раючи в очі Юкіе-сан.

    - Симпатична? Оця штука? Я б не сказала, що дуже. Навіщо ви принесли цю масничку?

- Масничку? У тебе нема жодного смаку.

- А що ж це таке?

- Вазочка.

- Яка ж це вазочка? Шийка вузесенька, а корпус  он який товстий.

- В тому-то й суть! Ти не далеко відкотилася від своєї тітоньки. Ви анітрохи не розумієтеся на красі,­- сказав господар, милуючись вазочкою проти світла.

    - Звідки мені розумітися? Я ж не змогла роздобу­ти в поліції таку масничку. Правда, тітонько?

   Але господиню займало інше: розв’язавши фуросікі, вона перебирала повернуті речі.

    - Ого! І злодії тепер не те, що колись! Геть усе ви­прали і висушили. Ви тільки гляньте!

    - Ти думаєш, що в поліції роздають маснички? Просто мені обридло чекати і я трохи прогулявся. Ото­ді й натрапив на цю штуку. Ти, звісно, нічого не тя­миш, але це рідкісна річ.

     - Навіть надто рідкісна. До речі, дядечку, де ви про­ходжались?

- Де ж, як не в районі Ніхондзуцумі? І в Йосіварі бродив. Що й казати, людна місцина. Ти бачила залізну браму в Йоосіварі? Мабуть, ні?

- Де вже мені бачити. З якої це речі я буду ходити в Йоосівару, туди,  де живуть повії? Як же це вас, учителя, занесло в такий квартал? Правда, тітонько?

      - Еге ж...О, тут, здається, не всі речі! Вони все вер­нули?

    - Лише батат не вернули. Казали з’явитися до дев’ятої, а примусили чекати до одинадцятої. Де це таке видано? Нікуди не годиться японська поліція!

- Японська поліція не годиться»! А прогулюватися в Йосівара годиться? Якщо про це довідаються у школі, вас з роботи виженуть. Правда, тітонько?

    - Авжеж... Слухайте, не вистачає підшивки на моєму обі. А я собі думаю: чого це не вистачає?

- Теж мені важниця - підшивка!... А що мені ка­зати? Я півдня дорогоцінного змарнував, цілих три години мусив ждати.

Господар переодягнувся і, притулившись до  хібаті, оглядав масничку. Господиня, хоч-не-хоч примирив­шись з утратою, складала принесені речі у шафу.

    - Тітонько, кажуть, ніби ця масничка – рідкісна річ. Правда, вона огидна?

- Ви її в Йосіварі купили? Оце-то так!

 - Яке там  «oцe-то»? Ти ж нічого в тому не тямиш!

 -  За таким глечиком можна було б і не їздити в Йосівару. Їх усюди повнісінько.

 - А от і нема! Таку річ не так-то легко знайти...

  - Дядечку, ви - як ота статуя.

     - Молода, а яка зухвала! Просто біда, який злющий язик у теперішніх гімназисток. Тобі не зашкодило б почитати «Правила поведінки учениць».

- Вам, дядечку, здається, не до вподоби страхуван­ня. А що гірше - гімназистки чи страхування.

- Чого б це мені страхування не подобалося? Без нього не обійдешся. Кожен, хто думає про своє майбут­нє, повинен застрахуватися. А от гімназистки ні для чого непотрібні.     

    - Ну що ж, нехай і непотрібні. А ви хіба застрахувалися? .

 - Наступного місяця застрахуюся.

 - Напевне?

- Напевне.

   - Навіщо воно вам здалося, оте страхування? Ви б краще за ті гроші щось купили. Правда, тітонько?

   Тітка всміхнулася, а господар посуворішав.

- Ти нерозважна тому, що думаєш, нібито можна жити сто-двісті років. А от як розуму наберешся, то відчуєш, що страхування - річ необхідна. Обов’язково наступного місяця застрахуюся.

-  Що ж, хай так і буде. Мабуть, таки вже краще страхуватися, як гроші  є, ніж купувати мені парасольку. Того разу ви мені її просто накинули.

- То вона тобі не потрібна?

- А навіщо?

- Тоді віддай назад. Оце недавно Тонко просила, їй подаруємо. Парасолька при тобі?

   - Ого, це вже занадто! Який жах! Недавно подару­вали, а тепер: віддай!

   - Ти заявила, що парасолька тобі ні до чого. От я й кажу: віддай назад. Що ж тут такого?

   - Нехай і не потрібна. Все одно - де ж це видано, щоб відбирали подарунок?

   - Яка ти безголова! Ти кажеш, що парасолька тобі не потрібна, а я: віддай назад! Що ж тут особливого?

   - Але ж...

- Що за  «але ж»?

- Але ж це жахливо!

- От нерозумна! Тобі одне, а ти вce своє правиш!

- А хіба ви, дядечку, не правите свого?

- Що ж маю робити, коли  ти одне й  те  саме повторюєш? Хіба ти  не казала, що парасолька тобі ні до чого?

   - Казала. Хай і не потрібна. Але віддавати - цього, не діждетеся.

   - От тобі й маєш! Ну що з тобою безголовою чини­ти? Вам у школі логіку викладають?

   - Та облиште! Нехай вже я неосвічена. Що хочете, те й кажіть. «Віддай!» Такого жорстокого слова і від чужого не почуєш. Ви б хоч трошки пішли вслід за дурнем Таке.

- За ким?

- Я кажу, ви б хоч трошки були одвертими і чесними.

   - Яка ти  дурна! До того ж і  вперта. Недарма на іспитах провалилась.

   - Так, провалилась. Ну то й що? Не за ваші гроші вчуся.

Видно, неспроможна вгамувати своїх почуттів, Юкіе-­сан раптом гірко заплакала, і сльози - кап-кап - поко­тилися на її бузкову спідничку. Господар поглядав то на схилене обличчя Юкіе, то на її спідничку: здава­лось, наче він роздумує над психологічною причиною цих сліз. В цю хвилину на порозі їдальні з’явилася слу­жниця зі своїми червоними руками й повідомила:

- Гість прийшов.

   - Хто? - поцікавився господар.       

- Гімназист  якийсь, - відповіла служниця, позираю­чи скоса на заплакану Юкіе.

Господар подався у вітальню. Я крадькома за ним - ­вивчати людей і збирати потрібну інформацію. Людину треба вивчати, коли вона чимось схвильована. Інакше вивчення не дасть жодних наслідків. 3а звичайних обставин усі люди звичайні, і скільки б ви не стежили за ними, скільки б не прислухалися до їхніх розмов, не взнаєте нічого путнього. А от у хвилину неспокою під дією таємничих сил людина раптом виявляє непере­січні, дивні, небуденні й чудернацькі властивості - од­не слово, з нею неминуче відбуваються події, повчальні для нас, котів. Безперечно, до таких явищ відносяться і криваві сльози Юкie-сан. Поки Юкіе-сан розмовляла з господинею, ніхто не підозрював, що в неї така незбагненна душа, а от як тільки вернувся господар і по­клав масничку біля хібаті, вона зненацька - наче ме­ртвого дракона ошпарила окропом - виказала незгли­бимо дивовижні, незвичайні, незбагненні й чудні риси характеру. А втім, ці риси властиві всім жінкам на сві­ті. Жаль тільки, що вони не так легко виявляються. Слушніше сказати, що виявляються і вдень, і вночі, але не з такою силою і виразністю, як оце зараз. Мені по­щастило бути свідком такої вистави лише тому, що доля подарувала мені дивака господаря, який, бувало, і мене гладить проти шерсті. Досить мені піти вслід за господарем, як одразу відчуваю, що попав у театр. Лише тому, що мені судилося жити в такого пана, я можу набути достатнього життєвого досвіду за свій ко­роткий котячий вік. Яке то щастя! Цікаво, а хто ж це до нас завітав?

Дивлюсь - аж це гімназист років сімнадцяти, при­близно однакового віку з Юкіе, з величезною їжакуватою головою і сплюснутим носом принишк у кутку вітальні. В його зовнішності не було б нічого особливого, якби не недоречно великий череп. Навіть майже голий, як у послушника, він здавався величезним. А якби його вкри­ти господаревим волоссям, він напевне привернув би за­гальну увагу. Господар здавна додержувався погляду, що такі голови непридатні для науки. Можливо, що це правда, але, як збоку глянути, голова того учня, подібна до Наполеонової, справляла незабутнє враження. Як усі гімназисти, він був одягнутий в авасе з короткими ру­кавами, пошите з якоїсь бавовняної тканини в горошок, і, здається, під кімоно не мав білизни. Кажуть, тепер дуже модно вдягати авасе на голе тіло й ходити босим. А проте цей хлопчисько мав жалюгідний вигляд. Напевно, виною тому босі ноги: на маті залишилися три виразні сліди, як колись від пальців злодія. На четвер­тому гість зніяковіло сидів. Нема нічого дивного, що зніяковіла людина сидить тихо. Незрозуміло тільки, як же цей грубіян у куцому авасе з їжакуватою головою та збентежився. Суб’єктові, який хизується тим, що не вітається з учителем, три хвилини всидіти по-людсько­му важко. Смішно, як цей тип удає, ніби вродився та­ким скромним і благородним, наділеним усякими до­стойностями й чеснотами. «Звідки взялося в нього стільки сили, щоб угамувати свої розбишацькі нахили? Ад­же це не хто інший, а таки вони бешкетують у класах і на спортивних майданчиках»,- подумав я.  І сміх і сльози! Хоч би яким телепнем був господар, а як опи­ниться віч-на-віч з таким учнем, то починає здаватися незвичайною людиною. Напевне, господареві це відчут­тя приносить утіху. Як мовить приказка, громада по нитці - бідному сорочка, так і нікчемні гімназисти гур­том являють собою грізну силу, здатну на страйк і бой­кот. Я думаю, це явище схоже на відвагу п’яного боя­гуза. Можна вважати, що масові бешкети таких молоди­ків - це тимчасова непритомність, породжена п’янким відчуттям належності до однієї зграї. Якби не так, то чи змогло б оце не те, що зніяковіле, а скоріше при­гнічене створіння в кутку вітальні хоч би в думці зневажати господаря, обзивати «старим порохном»? Ні, тих  дурних витівок воно б ніколи не встругнуло.

Господар запропонував гостеві дзабутон, але їжаку­вата голова навіть не ворухнулася, наче заклякла. Ку­медно було дивитися, як над полинялим ситцевим дза­бутоном височить велетенська засмучена голова. Дзабу­тон для сидіння. Господиня купила його на торзі не для того, щоб ним милуватися. Сидіти перед дзабутоном­ - значить не тільки його, але й господаря образити. Своєю нерішучістю їжакувата голова зовсім не хотіла сказати, що їй не до вподоби той дзабутон. Правду казати, вона змалку, якщо не рахувати панахиди по дідусеві, не си­діла по-людському. Ноги вже починали затерпати, по­казуючи тим, що їм незручно. Але гість не сідав, не­зважаючи на те, що дзабутон опинявся в дурному ста­новищі, незважаючи на те, що господар сам його під­сунув. От морока з тою їжакуватою головою! Нехай би краще соромилася, коли їх збирається ціла зграя. Не­хай би соромилася у школі. Нехай би соромилася у пан­сіоні. Та ба, вона соромиться там, де це непотрібно, а там, де потрібно, бешкетує.  От капосна їжакувата го­лова!

За спиною гостя фусума тихо розсунулася і Юкіе-сан шанобливо подала бонзі чашку чаю. Звичайно молодий бонза поглузував би: «О, днкий чай принесли!» - але тепер у присутності господаря та юної дівчини, що по­давала чай церемонно, за правилами школи Оґасавара, вивченими в гімназії, він остаточно розгубився. Юкіе­-сан засунула фусуму й хихикнула. Видно, жінка того самого віку розумніша за чоловіка. Юкіе-сан набагато сміливіша за бонзу. Її хихотіння особливо вражало піс­ля недавно пролитих гірких сліз.

Коли Юкіе-сан вийшла, обидві сторони деякий час терпеливо сиділи мовчки. Зміркувавши, що така поведінка схожа на аскетичне вдосконалення духу роздума­ми, господар озвався.

- Як тебе звати?

- Фуруї.

- Фуруї? Який Фуруї?

- Фуруї  Буемон.

    - Фуруї Буемон... Ага... Довжезне в тебе ім’я. Не сучасне. Старовинне ім’я. Ти, здається, у четвертому класі.

- Ні.

- У третьому?

- Ні. У другому.

- У другому «А»?

- Ні. У «Б».

- «Б»? Значить, я твій класний керівник? - здиву­вався господар.

Правду казати, ця велетенська голова з перших днів так впала господареві в очі, що він ніколи про неї вже не забував. Більше того, іноді вона йому привиджува­лася уві сні. Але простодушному господареві вистачало розуму лише на те, щоб пов’язати цю голову із старо­давнім іменем, а от звести докупи голову, старовинне ім’я і другий клас «Б» він уже не міг. Тому, відкривши, що та голова, якою він захоплювався уві сні, належить учневі його класу, господар мимоволі заплескав подум­ки в долоні. Тільки от чого головатий учень із старо­винним іменем сьогодні приплентався? Ось що мучило господаря. Ще ні разу, навіть на Новий рік, його, непо­пулярного вчителя, жоден учень не відвідав. Отож Фу­руї Буемон справді рідкісний гість: як-не-як за довгі роки вчителювання він перший з учнів відвідав госпо­даря. 3 усього було видно, що господар губиться у здо­гадках, силкуючись збагнути мету відвідин. «Навряд чи прийшов розважатися у дім такої нецікавої людини, як я. Якби приніс повідомлення про звільнення з роботи, поводився б зухвало. Тим паче не прийшов за порадою, як має жити». Ні, господар ніяк не міг додуматися, чого навідався Фуруї  Буемон. А втім, з вигляду гостя було ясно, що він сам не знає, навіщо прийшов. Нарешті, зневірившись, господар спитав офіційним тоном:

- Ти в гості завітав?

- Ні.

- У справі?

- Так.

- Шкільній?

- Так. Надумав трохи поговорити.  -Ага. Про що ж? Кажи.

   Але Буемон-кун мовчав, понуривши голову. Взагалі кажучи, як на другокласника, то Буемон-кун був велъми балакучий. Його мозок, на відміну від голови, був недорозвинутий, але в базіканні Буемон-куна ніхто не міг перевершити. От, приміром, недавно Буемон-кун за­гнав господаря на слизьке проханням перекласти по-­японському слово «Колумб». Мабуть, якась поважна причина змусила цього говіркого панича м’ятися, як принцеса-недоріка. І справа тут не лише в сором’язли­вості. Господар і собі засумнівався.

    - Як маєш що сказати, то кажи... Чого вагаєшся?

      -Трохи незручно...

    - Незручно? - господар силкувався  заглянути в очі Буемон-кунові, але той втупив погляд додолу, тож важко було що-небудь прочитати на його обличчі. Хоч-не­-хоч господар змінив тон і лагідно додав: - Не бійся, розповідай. Нас ніхто не чує. А я теж нікому не скажу.

- Можна розповідати? - Буемон-кун ще вагався.

- А чому б ні? Можна, - запевнив господар.

   - Ну тоді розкажу, - мовив  їжакуватий гість і, під­вівши голову, тупо глянув на господаря. Його очі були трикутні. Господар надув щоки й випустив убік дим  «Асахі».

- Ви знаєте, сталася така неприємність...

- Що сталося?

- Як це - що?... Я попав у біду. Тому і зайшов...

- В яку ж таку біду?

- Я не хотів цього робити, але Хамада причепився: позич та позич...

- Який Хамада? Хамада Хейске?

- Так.

- Що, позичив Хамаді гроші на оплату пансіону?

- Ні, не гроші.

   - А що?         

- Ім’я позичив.

- Навіщо Хамаді твоє ім’я?

- Він послав любовного листа...

- Що послав?

- Я йому кажу: навіщо тобі моє ім’я, краще я кину листа у поштову скриньку.

- Нічого не розумію. Так хто що зробив?

- Любовного листа послали...

- Любовного листа? Кому?

- Мені незручно  про це казати...

- Виходить, ти якійсь жінці вислав листа? Так чи ні?

   - Ні, не я.

   - Хамада?

- І не Хамада.

   - А хто  ж тоді?

- Не знаю.

- Нічого не второпаю. Значить, ніхто не посилав?

-  Там лише моє ім’я.

   - Що значить «там лише моє ім’я»? Може б, ти зрозуміліше розповів? Власне, кому адресовано листа?

- Панночці Канеда, що живе у завулку навпроти.

- Отого комерсанта Канеди?

- Так.

- А що значить «позичив ім’я»?

  - Та дівуля страх яка модниця і до того ж дуже зухвала. От ми їй послали любовного листа... Хамада сказав, що підпис потрібен. Я порадив: підпишись сво­їм іменем. Е, каже, моє не годиться. От, мовляв, Фуруї Буемон - якраз те, що треба... Отак я й позичив своє ім’я.

- А ти хоч знаєш ту дівчину? Зустрічався з нею?

-  Ні, не зустрічався. Ні разу не бачив.

   -От розбишака! Посилає любовного листа дівчині, якої у вічі не бачив! З якою метою ви це зробили?

   - Всі казали, що вона кирпу гне, от і надумали поглузувати...

   - Що ви наробили, хулігани? Значить, отак з твоїм підписом і вислали листа?

   - Ага. Листа написав Хамада, я позичив ім’я, а Ендо вночі кинув у поштову скриньку.

   - Виходить, утрьох діяли?

   - Так. Але згодом я подумав: а що, як усе випливе на чисту воду і мене виключать зі школи? Який жах! Я так занепокоївся, що вже кілька ночей не сплю. Аж голова запаморочилася.

   - Ну й дурість ви вчинили! Значить, так і написали: «Учень другого класу гімназії «Буммей» Фуруї Буемон»?

   - Ні, про гімназію не згадали.

   - Добре, що не згадали. І не треба. Бо то була б ганьба для неї.

   - Як ви гадаєте, мене виключать?

   - Хто його зна...

- Сенсей, мій батько дуже суворий, а мати померла. Замість неї мачуха. Якщо мене, крий Боже, виженуть із школи, то мені одна дорога  - хоч з моста та в воду. Невже виключать?

    - Я ж тобі кажу, що не годиться витівати таких дур­ниць.

- Я не хотів, але якось так вийшло... А чи не можна чогось зробити, щоб мене не виключили? - слізно бла­гав Буемон-кун.

Вже давно за Фусумою пирскала господиня і Юкіе­сан, а господар поважно тягнув: « Хто його зна... Хто його зна...»  От цікаво!

Я сказав «цікаво», а хтось може запитати: чому? Ціл­ком слушне питання. Найважливіше в житті людини чи то тварини - пізнати самого себе. Якби люди пізнали себе, то могли б розраховувати на більшу повагу до се­бе, ніж коти. І тоді я перестав би описувати всю цю іс­торію. Але, видно, людина не пізнає себе так само, як не побачить свого вуха. Тож і взяла вона собі за звичку шукати допомоги в нікчемного кота. Людина вдає з себе великого мудреця, а насправді їй не вистачає десятої клепки. Вона гордо прогулюється по світу, називаючи себе царем природи, а сама не може збагнути найпрості­ших речей. Просто сміх розпирає, як гляну на її само­впевнену фізіономію. Завдавши собі на плечі того царя природи, вона вештається по світу й питає: де мої вуха? де мої вуха? І не думайте, що вона скине той тягар. Ні, носитиме його до самої смерті. А якщо, крім того, слух­няно виконуватиме свій безглуздий обов’язок, то вважа­тимуть її люб’язною. Щоправда, тоді доведеться їй зми­ритися з тим, що вона дурень.

Я зацікавився Буемон-куном, господарем, господинею і Юкie-сан не через випадковий збіг обставин, зрештою, і не тому, що ті обставини зачіпають таку делікатну справу. А тому, що цей збіг обставин відбився у душі кожного з цих людей своїм особливим тембром. Почнемо з господаря. До цієї історії господар поставився з холод­ним серцем. Яке йому діло до того, що в Буемон-куна строгий батько, а мачуха не дає йому просвітку? А він і не повинен цим перейматися. Адже між виключенням Буемон-куна і господаревим звільненням з роботи не­має жодного зв’язку. От якби всіх учнів вигнали зі шко­ли, тоді інша справа - чим би вчителі заробили на про­житок? .Якщо ж доля відвернулася від Буемон-куна, гос­подареві шкоди не буде. А коли так, то нема чого побиватися над Буемоновим лихом. Заради когось насуп­лювати брови, сякатися і жалібно зітхати - протипри­родна річ. Годі повірити, що людина така співчутлива й добросердечна істота. Хіба що замість оплати за появу на світ вона іноді для годиться пустить сльозу й скри­вить жалісливу міну. Ясна річ, усе це чистісінька фальш, та, далебі, вона вимагає чималих зусиль і майстерності. Таких мастаків називають людьми з чистою совістю і ставлять понад усе. Тож нема нічого сумнівнішого за людину, яку високо цінують. Пильніше придивіться до них, і відразу в цьому переконаєтесь. У цьому розумінні господаря треба віднести до категорії людей неспритних. А коли так, то не дивно, що його не цінують. Що ж йому тоді залишається, як не виказувати назовні свою бай­дужість? Ви тільки погляньте, як він повторює Буемон­-кунові: «Xто його зна... Хто його зна...» - і вам  усе ста­не ясно. Але не годиться зневажати такого праведника, як мій господар, тільки за його байдужість. Байду­жість - природна властивість людини і той, хто не сил­кується її приховати, чесна людина. Не треба переоці­нювати людей і сподіватися в таку хвилину від господаря чогось більшого, ніж байдужість. Сподіватися на щось більше в цьому нечесному світі - все одно, що марно бажати, щоб Сіно і Кобунґо[8] вийшли з роману  Бакіна й вершили свої геройські подвиги під вашими вікнами. Але облишимо господаря і займемось жінотою, що хихоче в їдальні. Вони перевершили господаря з його байдужістю - з радощів мало не танцюють. Ота історія з любовним листом, що не дає спати Буемон-ку­нові, здається їм віщим голосом Будди. Наче й нема особливої причини, а вони радіють. Але, як помірку­вати, то виходить, що їх утішає Буемон-кунове лихо. Спитайте в них: «Вас розважає прикре становище гім­назиста?» - і вони вас обізвуть йолопом. А якщо й не обізвуть, то заявлять, що таке запитання ображає шляхет­них дам. Можливо, що вони вважатимуть себе ображе­ними. Але ж, ніде правди діти, не хтось, а таки вони радіють з чужої біди. Це ж однаково що застерігати: «Я покажу вам, як мене ображають. Тільки щоб ви  ні пари з уст!» - або заявляти: «Я злодій, але не називайте мене аморальним. Я не хочу, щоб ви мене помиями об­ливали, межи очі плювали». Жінкам не бракує розуму, а їхнім міркуванням - логіки. Якщо вже ти народився людиною, то мусиш бути спокійним навіть тоді, коли тебе топтатимуть, стусатимуть й обкладатимуть лайкою. Більше того, радій, коли тебе обплюють, обгидять і за­сміють. Бо інакше не зможеш підтримувати стосунків з істотою, ім’я якій розумна жінка. Можливо, Буемон-­кун, пригнічений своїм випадковим гріхом, гадає, що то нечемно поза очі глузувати з його прикрого станови­ща. Але то зелена молодість за нього так думає. Того, хто впадає у гнів, коли зачіпають його самолюбство, прозивають легкодухом. Отож, як йому не до смаку таке прізвисько, то поводься скромно. І нарешті коротко про настрій Буемон-куна. Він - втілення неспокою. Його знамениту голову мало не розривала журба так само, як Наполеонову - честолюбність. Коли-не-коли його пле­скатий ніс дрібно сіпапся - неспокій інстинктивно, під­свідомо приводив у рух лицеві м’язи. Протягом кількох останніх днів він себе кепсько почував: йому здавалося, наче в животі назавжди застрягла якась грудка, схожа на величезну тягучку. Від нестерпної муки й розпачу, сподіваючись на порятунок, Буемон-кун подався просити ласки у ненависного вчителя, настановленого над ним класним керівником. Йому з голови вилетіло, як сам у школі дозоляв господареві та інших підбурював. Він, певне, гадає, що, незважаючи на глузи і дошкуляння, класний керівник зобов’язаний ним турбуватися. Свята простота! Хіба господар добровільно взяв на себе обо­в’язки наставника? Він лише скорився директоровому наказу. Ця посада така сама, як циліндр Мейтеєвого дядька. Одна назва. А чого можна досягти самою наз­вою? Якби сама назва для чогось годилася, то Юкіе-сан замість себе послала б на першу зустріч з нареченим ім’я. Буемон не тільки самовпевнений, він ще й людей  переоцінює - дотримується того погляду, що вони по­винні виявляти до нього ласку. Він, либонь, не споді­вався, що з нього насміються. Будьте певні, що в оселі свого наставника він відкрив для  себе велику істину про людей. 3авдяки цій істині він чимраз більше ставатиме справжньою людиною: збайдужіє до чужих переживань, реготатиме з чужої біди. Таким чином, у майбутньому світ заповнять Буемон-куни. 3аполонять такі, як Кане­да-кун і його вірна половина. Я щиро бажаю Буемон­-кунові добра: хочу, що_б він якнайшвидше пізнав себе й став справжньою людиною. А то не досягне успіху, як Канеда-кун. Ніщо йому тоді не поможе: ні пережи­вання, ні каяття, ні гаряче прагнення стати на шлях доброчинності. Більше того, суспільство невдовзі вижене його із своїх володінь. А це куди гірше, ніж виключен­ня з гімназії «Буммей».

Саме тоді, як я запально віддався таким цікавим роз­думам, розсунулися сьодзі, і крізь щілину в  кімнату            проткнулася половина чийогось обличчя.

- Сенсей.

     Господар мимрив своє «Хто його зна... Хто його зна...», коли йому гукнули.  «Хто б це міг бути?» - по­думав господар і зиркнув на голову, що вистромилась  з-за фусуми.Дивиться - аж це Kaнґецу-кун.

     - Заходь, заходь, - сказав господар, не підводячись з дзабутона.

   - У вас гість? - все ще з-за фусуми  запитав Канґе­цу-кун. .

- Та нічого, заходь.

- Правду кажучи, я  заскочив по вас...

- Куди вирядився? Знову в Акасаку? Ні, пробач,  мені з тобою не по дорозі. Ти мене того разу так попо­водив, що аж ноги задерев’яніли.

   - Сьогодні все буде гаразд. Ви ж давно не виходили   на прогулянку.

   - Яка там прогулянка! Заходь же.

   - А я от надумав піти в парк Уено й послухати, як  ревуть тигри.

   - Що за химера? Краще заходь.

   Мабуть, вирішивши, .що переговори з такої відстані не підуть на лад, Канґецу-кун скинув черевики і неква­пом зайшов у кімнату. Як завжди, на ньому були сірі штани, полатані ззаду. Але не думайте, що вони порва­лися від довгого вжитку або від важкого заду Канґецу­-куна. Ні, сам Канґецу-кун пояснює, що штани витерли­ся від тривалого сидіння на велосипеді - недавно він почав вправлятися в їзді на ньому. Навіть не підозрюючи, що перед ним суперник, один з авторів листа його майбутній дружині, Канґецу-кун злегка вклонився Буе­мон-кунові та вмостився неподалік.

   - Чого тобі забаглося слухати, як ревуть тигри?

   - Зараз, ясна річ, нецікаво. Ми з вами спочатку тро­хи прогуляємось, а десь коло одинадцятої вирушимо в парк   Уено.

   - Ну, ну...

   - В таку пору старі дерева парку скидатимуться на дикий праліс. Ох і страшно буде!

   - Ага... Страшніше, ніж удень.

   - А от як заберемося в гущавину, куди і вдень люди не потикають носа, то миттю забудемо, що живемо в гамірному місті. У нас буде враження, наче ми за­блудилися в лісі.

- Навіщо нам таке враження?

- Так от, коли в нас буде таке враження, раптом за­ревуть тигри.

- Таки заревуть?

   - Будьте певні, заревуть. Якщо вдень їхній рев докочується до факультету природничих наук, то уявляє­те, що буде в нічній пітьмі, коли навколо ні душі, коли вас переслідує страшне передчуття, а запах тімі[9] вда­ряє в ніс!..

- Що значить «запах тімі вдаряє в ніс»?

- А хіба так не кажуть, як буває страшно?

- Невже? А я й ні разу не чув. Що далі?

   - І тоді заревуть тигри, так гучно, що обсиплеться  листя із старих криптомерій. Ото буде жах!

- Справді, жах!

   - Ну то що, пошукаємо пригод? Я певен, що буде цікаво. Якщо ви не чули, як уночі ревуть тигри, то, га­даю, про той рев не маєте жодного уявлення.

- Хто його зна... Хто його зна... -  Так само, як до благань Буемон-куна, господар поставився байдуже й до Канґецової  експедиції.

Оте господареве «Хто його зна» раптом нагадало Буемон-кунові, що досі мовчки заздрісно прислухався до розмови  про тигрів, про його гірку долю, і він спитав:

- Сенсей, що мені робити?

   Канґецу-кун зачудовано витріщився на ту велетенську голову, а я  з деяких причин покинув їхнє товариство  на якийсь час перебрався в їдальню.

   Раз по раз пирскаючи зі сміху, господиня наливала чай у дешеві чашки і ставила на тацю.

   - Юкіе-сан, будь ласка, віднеси у вітальню.

   - Я? Не хочу.

   - Чому? - здивувалась господиня і враз перестала сміятися.

   - А тому, що не хочу,- вмить прибравши серйозно­го  вигляду, Юкіе-сан схилилася над   «Йоміурі»[10].

   А господиня не вгавала:

   - Яка ти дивна! Там лише Канґецу-кун. Що тобі до нього?

- А я не хочу, та й  квит. - Юкіе-сан не відривала очей від газети. Звісно, вона не могла прочитати і ряд­ка, але скажіть їй про це, і вона, напевне, розплачеться.

- Чого ти соромишся? – засміялася господиня і, на­магаючись витягти газету з-під чашки, розлила чай на тацю і на мату.

   - От тобі й маєш! - вигукнула господиня.

   - Ой, що я зробила! - Юкіе-сан метнулася в кухню. Напевне, по ганчірку.

Ця сцена трохи мене розважила і я вернувся до ві­тальні. Канґецу-кун, не здогадуючись про клопіт Юкіе-­сан, і далі провадив свою чудернацьку розмову.

   - Сенсей, бачу, ви перемінили папір на сьодзі. Хто клеїв?

   - Жінки. Що, непогано?

   - Що й казати, непогано. Мабуть, клеїла та панночка, що до вас навідується?

- Ага, й вона помагала. Знаєш, потім  хвалилася: «Я ,- каже,- добре клею, значить, можу виходити за­між».

   - Оце-то так! - і Канґецу-кун подивився на сьодзі.-­ Отут гладко приклеєно, а ось зліва папір зморщився.

   - Звідти починали.

   - Он що! Зразу видно, що не вистачало майстерності. Таку поверхню не опишеш простою функцією, хіба що трансцендентною, - прорік щось незрозуміле Канґе­цу-кун. На те він і фізик.

   - Хто його зна... - навмання відповів господар.

 Вирішивши, що за таких обставин йому нема на що сподіватися (тут уже ніяке прохання не поможе), Буе­мон-кун раптом приклав свого велетенського черепа до мати, мовчки висловивши тим своє бажання попроща­тися. Господар спитав:

- Ти вже йдеш?

   Засмучений Буемон-кун поплентався у своїх ґета за ворота. От бідолаха! Якщо усі його покинуть, то йому хоч у водоспад Кеґон кидайся! А хто в цьому винен? Ясно, що зухвалість і дженджуристість панночки Кане­да. Якщо вже Буемон-кунl помре, то нехай хоч його при­вид її вдушить. Не буде шкоди для мужчин, якщо кіль­кох таких осіб не стане на світі. А Канґецу-кун нехай одружиться з пристойнішою дівчиною.

- Сенсей, це ваш учень?

- Ага!..

- Яка в нього голова! 3дібний хлопець?

   - Не дуже, як на таку голову. Часто задає дурні запитання. От недавно причепився, як буде по-японському «Колумб». Уявляєш, як збив мене з пантелику?

- Мабуть, то великa  голова винна в тому, що він задав такі недоречні  запитання. Сенсей, а що ви йому відповіли?

- Що? Сказав, що на язик навернулося.

- Ви молодець! Таки переклали!

- Як дітям не перекладеш, вони тобі не довірятимуть

   - Ого, сенсей уже став політиком! Але сьогодні він був дуже сумний, ніхто б не повірив, що він може за­гнати вас на слизьке.

   - О, сьогодні він сам опинився на слизькому. Ото дурень!

   - А що таке? Мені відразу стало його жаль. Власне, що він накоїв?

   - Дурницю. Послав листа доньці Канеди.

   - Що? Ота голова? Теперішні гімназисти - відчайдушний народ! Хто б міг подумати?

   - Тобі, мабуть, неприємно...

   - Анітрохи. Навпаки, цікаво. Хай навіть закидають листами, мені однаково.

- Ну, якщо тобі однаково...

   - Абсолютно однаково. А чого мені журитися? Тільки от не віриться, що ота велика голова написала лю­бовного листа.

- То, власне, був жарт. Дівуля така зухвала та дженджуриста, от вони втрьох надумали поглузувати з неї.

- Утрьох написали одного листа Канедовій доньці?  Ото дивина! Це ж однаково, що трьом їсти в ресторані одну порцію.

- Ні, в кожного була своя робота. Один написав, другий кинув листа у поштову скриньку, а третій пози­чив своє ім’я. Отой тип, що приходив, якраз і дозволив підписати своїм іменем. Він, звісно, найдурніший. До того жні разу не бачив Канедової доньки. Сам признав­ся. 3 якої речі втяв таку дурницю?

- Це найвидатніша подія за останній час! Шедев­ральна! Така велетенська голова й написала листа панночці! Правда, цікаво?

- Може вийти неприємність... Як ти  гадаєш?

- Яка там неприємність! Та ще  й з  донькою Канеди.

- Але ж ти, здається, мав намір побратися з нею.

-  Ну то й що? Все одно. Йдеться ж про Канеду.

-  Хоч тобі й однаково...

- 3 Канедою теж нічого не станеться.

    - Ну гаразд, не будемо про це... Так от, одразу його почало мучити сумління, і він, переляканий, зайшов до мене просити поради.

    - Он чого він був такий похнюплений! Ото, думаю, сором’язливий хлопчина! І ви його підбадьорили?

- Його найбільше лякає, що виключать зі школи.

-  За що?

- За поганий, аморальний вчинок.

   - До чого тут aморальність? Нічого поганого  я  тут не бачу. Будьте певні, для Канедової сімейки одержати такого листа - велика честь, вони про нього всім роз­дзвонять.

- Навряд.

  - В усякому разі, мені жаль хлопця. Навіть якщо він погано вчинив, не треба допyскати, щоб він мучив­ся, - так можна його зі світу зігнати. В нього тільки голова ненормально велика, а обличчя досить симпатичне.  А як чудно в нього ніс посіпується.

  -Ти, бачу, теж охочий баляндрасити, як і Мейтей.

- Що ви! Просто тепер такі часи настали, а ви­ - старомодний і вам усе не догода.

     - Ну скажи, хіба розумно - посилати любовного листа невідомій людині, та ще й жартома? ­Де тут  здоро­вий глузд?

- У жартах узагалі нема здорового глузду. Поможіть йому, хоч би з милосердя. А то він кинеться у водоспад Кеґон.

    - Справді...

    - Обов'язково поможіть. Ще не таке витівають  доросліші, розумніші за нього молодики і вдають, що то не їхня робота.. Було б несправедливо виключати цю дитину, а інших, ще гірших, залишити.

    - Можливо, ти маєш рацію... 

- Ну так що, підемо слухати, як ревуть тигри?

- Тигри?

   - Ну, ходімо. До речі, я цими днями їду додому в провінцію, тож якийсь час не зможу бути у вашому товаристві. Тому й вирішив сьогодні з вами прогулятися.

- Он що!...  Значить, їдеш? У справі?

- Авжеж, маю невеличке діло. Ну, підемо?

 - Що ж, підемо.

- Ходімо. Сьогодні я вас почастую вечерею. Потім моціон, а вже тоді - відвідини парку Уено, - вмовляв господаря Канґецу-кун. Врешті-решт господар не висто­яв і вони вийшли з дому. Коли зачинили за собою сьод­зі, господиня і Юкіе-сан безцеремонно зареготали: ха­-ха-ха, хи-хи-хи, хо-хо-хо!

 


 

[1] Слова з п’єси театру   «Но».

[2] Ґенроку – період японської історії (1688-1704).

[3] Суґороку – гра, в якій, кидаючи кісточки, пересувають фігури.

[4] Суґавара  Мітідзане – каліграф, учений і поет  ІХ століття.

[5] Дзідзо – буддійське божество, охоронець дітей і  подорожніх.

[6] Івасакі Коята (1879-1945) – засновник концерну  Міцубісі.

[7] Фуросікі – барвиста хустина, в якій японці носять речі.

[8] Сіно й Кобунґо- персонажі  одного з романів Бакіна.

[9] Тімі – казкове лісове страховисько з людською головою на  тулубі дикого кабана.

[10] «Йоміурі» - центральна японська газета.

 

Повернутись на початок сторінки


     

На головну ] Нагору ]

 


Интернет реклама УБС
  Аніме та манґа українською Лучшие проекты о Японии.    

Забороняється відтворення будь-якої інформації з цього сайту, текстової чи графічної!

Запитання та зауваження з питань оформлення та змісту сайту надсилати на адресу: japan4you@ukr.net.

Copyright © 2005-2019 Фонд "Мрії здійснюються". No reproduction or republication without written permission.

 

  Останнє оновлення: 27.03.2019