Україна-Японія:

"Японські новини" в культурному просторі України.

А також "українські новини" в культурному просторі Японії

     
     
 

На головну Нагору Напишіть нам! Мапа сайту Пошук Лінки Гостьова

Розділ VІ

Розділ  І Розділ ІІ Розділ ІІІ Розділ ІV Розділ V Розділ VІ Розділ VІІ Розділ VІІІ Розділ ІX Розділ X Розділ XІ

 

Нацуме Сосекі

ВАШ ПОКІРНИЙ СЛУГА КІТ

Перекладено за виданням:

Natsume Sōseki. Wagahai wa neko de aru

Tokyo: Shinchosha, 1970

Переклав з японської

Іван Дзюб

 

 

© І.П. Дзюб, переклад українською, 1973

Free downloading only for individual use

Японський оригінал можна знайти на веб-сайті: www.aozora.gr.jp

Розділ VІ

 

Такої спеки навіть кіт не витерпить. Розповідають, начебто якогось там Сіднея Сміта[1] вона так мучила, що той ладен був зняти шкіру, здерти м’ясо, аби лиш охолодити кості. Аж до кісток, може, й не слід оголю­ватися, а от випрати і висушити моє сірувате в плям­ках xутро  або закласти його тимчасово у ломбард таки доконче треба було б. Люди, напевне, вважають, що обличчя у котів протягом цілого року не міняється, що коти живуть спокійним і забезпеченим життям, яке не вимагає від них жодних грошових витрат, але цьому не вірте, бо навіть коти болісно відчувають і холод і спеку. І мені інколи кортить облитися водою з шаплика, але я знаю, що висушити хутро за день не легко, а тому терплю запах поту; досі ще ні разу не відвідав лазні. Іноді виникає бажання обмахнутися віялом, але що вдію, коли не можу вдержати його в лапах. Порівняно зі мною люди надто вибагливі. Що можна з’їсти сирим, вони варять, смажать, поливають оцтом, місо[2] - одне слово, завдають собі клопоту, та ще й радіють. Їм, зро­ду недосконалим, мабуть, дивно, що коти цілий рік не скидають свого єдиного одягу. Але ж можна щасливо жити й не напинаючи на себе стільки шмаття. Люди здаються на ласку овець, їх утримують шовкопряди і бе­руть під опіку бавовникові поля. Можна з певністю за­явити, що таке розкошування - наслідок бездарності. Якщо на їжу та одяг ще можна дивитися крізь пальці і знайти хоч якесь виправдання людям, то я ніяк не доберу, чому вони виводять свою нитку навіть у спра­вах, які безпосередньо не впливають на їхнє лікування. От хоч би волосся на голові. Здавалося б, росте  собі, ну і хай росте. Та де там! Люди вдаються до зайвих хит­рощів, - надають волоссю найрізноманітніших форм і знаходять у цьому втіху. В ченців, чи як там вони себе називають, голова завжди полискує синявою. У спе­ку вони розкривають над собою парасольки, в холодну погоду зігрівають голову хусткою. Який тоді сенс дово­дити голову до такого стану, щоб вона синіла? Трапля­ються і такі, що залюбки ділять волосся нарівно з до­помогою так званого гребінця - чудернацького інстру­мента, схожого на пилку. А якщо не нарівно, то по-людському штучно У співвідношенні трьох до семи. Є й такі, в яких проділ іде через тім’я  аж до потилиці. Це вже схоже на штучний лист банана. Дехто вистри­гає маківку голови, а по боках підрізує волосся. Голова, наче вправлена в чотирикутну рамку,  справляє вражен­ня етюду, що зображає садівника в огорожі з крипто­мерій. Крім того, розповідають, що стрижки відрізняю­ться номерами: п’ять, три і навіть один. Мабуть, неза­баром увійдуть у  моду нові види стрижки з номером мінус один, мінус три тощо, коли почнуть стригти волосся всередині голови. Взагалі, чого намагаються до­сягти люди такою дивною пристрастю? Або ноги. То ж чистісінька примха - ходити на двох, коли їх у тебе чотири. На чотирьох люди швидше ходили б. А вони, капустяні голови, тільки двома вдовольняються, іншим двом нікуди дітися – знічев’я теліпаються, як сушена тріска. Як отак приглядаєшся, то доходиш висновку, що в людей далеко більше вільного часу, ніж у котів, їм нудніше, і щоб якось розважитися, вони вдаються у різні витівки. Тільки от  дивовижа: як стрінеш такого неробу, він тобі вуха протуркоче, що, мовляв, і хвили­ни спочинку не має. Їxнi  обличчя справді-таки закло­потані, люди так метушаться, аж страшно: а що, як той клопіт їх у могилу зажене? Поглядаючи на мене, де­хто з них іноді каже: «Ото насолода пожити, як оцей кіт». Хочете жити в насолоді, ну й живіть. Здається, ніхто вас не просив метушитися. Самовільно вигадати для себе непосильну роботу, а потім скаржитися: «Ой тяжко, ой важко!» - однаково що розпалити вогнище і кричати: «Ой пече, ой пече!»  Навіть коти, видумав­ши і двадцять способів стриження, не зазнали б спо­кою. Як хочете безтурботного життя, загартуйте свою волю, щоб і влітку, як я, не скидати хутра... А втім, під хутром трохи гаряче. Та де там трохи - надто парко.

 Через це я не можу скористатися монопольним пра­вом на денний сон. Хоч би щось цікаве сталося. Я ж так давно перестав  стежити за людським суспільством, що не завадило б подивитися, як люди задля власної примхи метушаться. Але, на жаль, господар характе­ром скидається на кота. Опівдні спить не гірше  за мене, а надто, як почалися літні канікули, - роботу занехаяв, тож скільки за ним не пантруй, нічого не побачиш, а тільки знудишся. Коли в таку пору хоч Мейтей наді­йде, обличчя хворого нетравленням шлунка господаря трохи оживає і він на якийсь час перестає скидатися на кота.. «Час би Мейтеєві завітати»,- тільки встиг я подумати, як зачув, що хтось голосно плюскається у ванній. Як тільки хлюпіт стихав, у будинку розляга­лося: «Гаразд!», «От приємно!», «Ще полий!» Голосно кричати і поводитися так безцеремонно - на це здатна тільки одна людина. Без сумніву, це - Мейтей.

«Нарешті прийшов, отже,  півдня сьогодні не нудь­гуватиму»,- тільки я подумав, як витираючи піт і на­тягуючи на плечі кімоно, Мейтей-сенсей, як завжди, не питаючи дозволу, заходив у вітальню.

- Пробачте, а де Кусямі-сенсей? - гукнув він і шпурнув шапку на мату. Різкий Мейтеїв голос розбу­див господиню від солодкого сну в суміжній кімнаті; знехотя розплющивши очі, вона побачила, що Мейтей, одягнутий у кімоно з тонкого caцумського  полотна, вмостився якнайзручніше у вітальні й обмахується вія­лом.

- Ласкаво просимо, - мовила господиня, а потім трохи збентежено додала: - А я й не знала, що ви при­йшли, - і вклонилася.

- Я щойно зайшов. І оце попросив служницю поми­ти спину. Я наче знову на світ народився... Ну й спека сьогодні!

- Правду кажете, oциx кілька днів жахлива спе­ка - хоч сидиш, а все одно потом обливаєшся... У вас ніяких змін?

На кінчику носа в господині блищали краплі поту.

    - Спасибі, ніяких. У таку спеку  не може  й бути мови про зміни. Але цього літа особливо пече. Аж тіло мліє.

- Я рaнiше  вдень не спала,   а  от  у  цю спеку...

    - Спите? Це  добре.  По-моєму, нема нічого кращогo,  якщо  людина може спати і вдень і вночі, - своїм зви­чаєм, безтурботно теревенив Мейтей, але, видно, цього йому було замало, і він провадив далі: - А от у мене така натура, що я не хочу спати. Заздрю таким, як Кус ямі-кун – коли не прийду до нього, він завжди спить. Напевне, така спека вадить шлункові. Навіть здоровій людині несила тримати голову на плечах. однак, коли вже вона там стирчитъ, відривати не годиться, - впер­ше розгyбивcя  Мейтей, не знаючи, як йому розпорядитися головою. – А  з таким, як  у вас, тягарем на голові всидіти, мабутъ, важко. Під вагою самої  зачіски хочеться  лягти. Подумaвши, що з вигляду зачіски Мейтей здогадався, що вона спала, господиня промовила: «Ох  який ви злий на язик!» - і заходилась давати лад волоссю.

     Байдужий до її слів, Мейтей бовкнув:

    - Я вчора на даху спробував пригoтувати  яєчню.

    - Як же ви її готували?

- Черепиця на даху страшно розпеклася, тож я по­думав, що не годиться проходити мимо. Я розтопив масла і вибив яйця.

    - Ого!

- Але сонце пекло не настільки,  як мені хотілося. Яйця навіть наполовину не засмажилися, тому я спу­стився вниз і сів читати газету. Коли це до мене заві­тав гість і мені випала з голови  затiя.  Сьогодні вранці раптом пригадав і виліз ва дах - ну, думаю, вже готова.

-  І що ж?

- Не тільки не підсмажилась, а вся  розтеклася.

   - Ой-йо-йой, - забідкалась господиня,  насупивши брови.

   - Дивна  річ: у розпалі літа було  прохолодно, а тепер так гаряче.

    - Атож. Нещодавно в літньому кімоно було холодно, а позавчора нараз потеплішало.

- Краби повзають боком, а цьогорічна погода зад­кує. Наче хоче сказати: «Замість іти вперед, чи не кра­ще повернути назад?»

   - Що ви сказали?

   - Нічого особливого. Далебі, зворотній рух погоди схожий на поведінку Гераклового бика, - давши собі волю, заходився плести небилиці Мейтей.

Господиня, звісно, нічого не второпала. Але,  навчена гiрким  досвідом, вона більше не перепитувала, а тільки промимрила: «Ага». Як так, то зусилля Мейтеєві зійшли  нанівець.

- Ви чули про Гераклового бика?

- Ні, такого бика я не знаю.

- Не знаєте? Може, я вам про нього розповім?

 Господиня не могла відмовитися.

- Давно колись Геракл вів бика.

- Той Геракл був пастухом?

   - Ні, він не був ні пастухом, ні власником крамниці «Іроха». Тоді в Греції ще не було м’ясних крамниць.

    - А значить, ви про Грецію? Чого ж одразу не ска­зали? - З усього почутого господиня знала тільки на­зву країни: Греція.

- А хіба я не говорив про Геракла?

- Якщо про Геракла, то, значить, і про Грецію?

- Еге ж, адже Геракл - грецький герой.

- Он чому я його не знаю. То що ж зробив той чоловік?

    - Той чоловік,  як і ви, захотів спати й дав хро­пака...

    - Який у вас злий язик.

 - Поки він спав, до нього цідійшов син Вулкана.

  -Що таке Вулкан?

     - Вулкан - це коваль. Син коваля украв того бика. Але послухайте як. Він потяг його за хвіст. І даремно Геракл, прокинувшись, ходив навколо, гукав що було сили - знайти бика так і не зміг. Зрештою, це було неможливо. Адже Вулкан надумав примусити Геракла йти по слідах уперед, а сам тяг бика назад. Син коваля, а такий зух, - докінчив Мейтей, забувши, що мова йшла про погоду.

- До peчi, що з вашим чоловіком? Як завжди, спить? Денний сон, оспіваний у китайській поезії, бла­городна річ, але коли він стає звичкою, як оце в Куся­мі-куна, то набирає відтінку вульгарності. Що за без­глуздя! Спати вдень - все одно що вмирати на годину­-дві. Пробачте, що завдаю вам клопоту, але розбудіть чоловіка, - напосідав Мейтей.

Господиня, видно, була тієї ж думки.

   - Ій-бо, не знаю, що з ним робити. Це  ж шкідливо для здоров’я. Адже він щойно пообідав, - і вона зби­ралася вставати, але Мейтей з невинним виразом облич­чя об’явив:

   - Ви заговорили про їжу, і я тут же згадав, що не обідав.

- Ой, як же це я не помітила, що час обідати?.. Біда тільки, нема чим вас пригостити, хіба що рису з чаєм поїсте.

   - Ні, рису з чаєм не треба.

   - О, вам ніколи не догодиш. Усе вам не до смаку,­ - обурювалася господиня.

   Сподіваючись такої відповіді, Мейтей спритно викру­тився:

- Дозвольте мені відмовитися і від рису з чаєм, і від рису з окропом. По дорозі сюди я дещо замовив, скоро принесуть і я пообідаю.

- О,- тільки й проказала господиня, але в цьому «о» прозвучав і подив, й образа, і вдячність за те, що її звільнили від клопоту.

Тим часом непевною ходою з кабінету вийшов госпо­дар. Настрій у нього зіпсувався, бо  тільки-но він заснув, як його розбудив незвичайний галас.

- А ти, як завжди, верещиш. Думав, посплю, так ні,  не дав, - невдоволено промовив господар, позіхаючи.

- О, ви вже прокинулися. Уклінно прошу вибачити, що ми вас розбудили. Нічого, зрідка можна. Сідай. - ­Мейтей заговорив таким тоном, що не розберeш, хто тут господар, а хто гість.

Господар мовчки сів, вийняв з дерев’яної різьбленої цигарниці цигарку «Асахі» й закурив. Раптом його по­гляд спиниася  на Мейтеєвім капелюсі, що валявся у кутку.

- Капелюха купив?

- Подобається? - Мейтей зірвався з місця і мерщій показав капелюха гocподарям.

   -Чудовий! 3 гycтoгo  сукна й зовсім м’який, - відповіла господиня, погладжуючи  капелюха.

- Капeлюх цей, гocподине, дуже зручний. Що йому скажеш, геть усе виконає, - і Мейтей тицьнув капeлюха кулаком. Як він і хотів, на капeлюсі з’явилася ум’яти­на завбільшки з кулак. Господиня йойкнула, але Мейтей уже просунув кулак усередину капелюха і сильно на­тиснув - наголовок, схожий на казанок, загострився. Мейтей тоді схопив за криси і здушив з обох боків. Капелюх перетворився на розкачану локшину. Мейтей згорнув її у дудочку, як звичайно згортають мату, і су­нув за пазуху, немов промовляючи: «От бачите!»

- Дивовижно! - вигукнула в захваті господиня, наче перед нею виступав штукар Кітенсай Сейті. Мейтей, видно, теж почувався циркачем і витягнув з лівого ру­кава капелюх, якого щойно засунув за пазуху. Вигук­нувши: «А з нього, як з гуски  вода!» - він насадив капелюха на вказівний палець і взявся крутити. «На цьому фокус, мабуть, закінчиться»,- тільки-но я поду­мав, як Мейтей пожбурив капелюха на підлогу і плюснувся на нього задом.

   - Слухай, і йому нічого не станеться? - Навіть гос­подар затурбувався.

   3вісно, господиня теж не лишилася байдужою.

- Схаменіться, що ви робите? Хто ж капелюха на­вмисне шматує? - застерігала вона.

- Дивовижний капелюх, правда? І не думає лама­тися, - власник капелюха не тямився з гордощів, ви­йняв його з-під себе, розгладив і надів на голову. Дивна річ - капелюх миттю вернув собі  форму голови.

   - Справді міцний капелюх! Чому він такий? - захоплювалася господиня.

   - Хто його зна, чому. Таким  був, - відповів Мей­тей, не знімаючи капелюха  з голови.

   - Не завадило б і вам  купити собі такий, - порадила господиня чоловікові. .

- А хіба у Кусямі-куна немає прекрасного бриля?

- Та ви  знаєте, його недавно діти розтоптали.

- О,  як жаль.

- Тому я подумала, що тепер варто купити такого міцного і гарного капелюха, як ваш.

   Вона не знала, скільки  коштує капелюх, а тому наполягала, щоб чоловік купив собі такий,  як у Мейтея.

   Тепер Мейтей-кун вийняв з правого рукава ножиці в червоному футлярі і заходився показувати господині.

- Годі про капелюха, ви погляньте на оці ножиці. Вони ще корисніші. Ними можна виконувати чотирна­дцять операцій.

Господиня діймала чоловіка капелюхом, поки гість не вийняв ножиць;  господаря врятувала лише її чисто жі­ноча цікавість, точніше, щасливий збіг обставин, ніж Мейтеєва винахідливість. Не встигла господиня запитати: «Як можна цими ножицями виконувати чотирнадцять операцій?» - а Мейтей уже самовпевнено прока­зав:

- Слухайте,  я вам зараз усе докладно поясню. Гаразд? Ось бачите: виріз, наче місяць-молодик, просуньте сигару, чик! - і кінчик сигари відрізано. Далі: внизу невеличкий пристрій різати дріт. Ножиці плоскі - як покласти ребром, можна креслити. А ще: на другому боці леза видно подiлки, значить ножиці можуть замі нити масштабну лінійку. Ось на цьому боці напилок - підпилювати нігті. Оцей кінець може правити за викрутку. Без зусилля цими ножицями розкривають будь-яку міцно збиту цвяхами коробку. Далі, на кінчи­ку цього леза зроблено свердлик. А он цим стирають неправильно записаний ієрогліф. Як роз’єднати поло­винки ножиць, дістанемо ножі. І останнє... Послухайте, останнє найцікавіше. Гляньте, ось тут кулька завбільшки з мушине око.

- Не хочу, знову мені голову дурите.

   - От біда, що ви мені не вірите. Якщо думаєте, що

задурюю голову, гляньте самі. Не хочете? А дарма, ці­каво, - Мейтей простяг ножиці господині. Вона їх узя­ла, піднесла до очей, шукаючи мушиного ока.

- Ну, що?

- Нічого, сама темрява.

   - Погано, що темрява. Поверніть трохи ближче до сьодзі, так сильно не нахиляйте... О так-так, тепер, ма­буть, видно.

- Ого, фотографія. Як же її сюди вклеїли?

- Правда, цікаво?

   Між господинею і Мейтеєм зав’язалася жвава розмова. Господареві, який досі сидів мовчки, ні пари з уст, раптом закортіло й собі поглянути иа фото.

- Гей, покажи мені на хвилю,- подав він голос. Господиня, прикипівши поглядом  до фотознімка, при­мовляла:  « Справді чудово, гола красуня».

- Скільки разів треба говорити: покажи!

    - Постривай хвилину. Яке в неї гарне волосся!  До пояса. Дивиться вгору, дуже висока, але вродлива.

   -  Я ж тобі сказав: покажи, значить покажи, - втративши терпець, напосівся господар.

- Ой  пробачте. Нате, дивіться скільки завгодно, - ­і господиня передала ножиці чоловікові. Саме в ту мить служниця повідомила: «Прийшло замовлення гостеві»,- і внесла два кошички гречаної локшини.

- Господине,  частування за мій рахунок. Дозвольте почати, - Мейтей чемно вклонився.

Господиня не розуміла чи гість всерйоз говорить, чи жартує,  а тому не знала, як далі поводитися. Втупив­шись у Мейтея, вона лише коротко відповіла: «Будь       ласка». Господар нарешті відірвався від фотографії:

- Слухай, у таку спеку шкідливо їсти локшину.

   - Нічого  страшного, все буде гаразд. Улюблені стра­ви  рідко вадять ,- і Мейтей зняв покришку. - Ого,  сві­женька! Чудово! Від локшини, що злипається, як і від дурника, добра не жди. - Мейтей присмачив юшку пря­нощами і взявся її розмішувати.

   - Не клади стільки хрону, гірчитиме, - стурбовано застеріг господар.

   - Гречану локшину їдять з юшкою та хроном. Вона тобі, мабуть, не до смаку.

   - Мені подобається пшенична.

   - Пшеничну їдять погоничі. Людей, що не розумі­ються на локшині, можна тільки пожаліти, - балаку­чий Мейтей устромив хасі  в кошичок і, підхопивши яко­мога більше локшини, підняв її на висоту два суни.

- Господине,  є кілька способів їсти локшину. Тільки недосвідчені додають до локшини багато юшки. Так губиться смак. Ось як я дію, - Мейтей підняв хасі і довгий жмуток локшини завис у повітрі. Мейтей було в думці вирішив, що операція вдалася, як зненацька помітив ускладнення - з десяток локшин зав’язли в ко­шичку.

   - Ну й довгі! Ви  тільки погляньте, які вони  довгi,­ - шукав він співчуття у господині.

   - Еге ж, довгі,- відповіла господиня. 3давалося, що вона захоплена цією сценою.

- Оцю довгу локшину на третину занурюють у юшку і за одним духом ковтають. Жувати не годиться. Про­падає смак. Найкраще, коли локшина прослизає у гoр­ло. - Мейтей рішуче підняв хасі. Нарешті локшина від­ділилася від кошичка. Коли він,  тримаючи в лівій руці чашку, поволі опускав туди локшину, рівень юшки згідно зі законом Архімеда підвищувався.  Але юшка і так майже сягала вінець, тож не встигла локшина за­нуритися наполовину, як чашка переповнилась. На від­стані п’яти сунів від чашки хасі на хвилину завмерли. Це й не дивно. Адже якби вони  ще  трохи опустилися, юшка потекла б через край. Мейтей теж, здавалось, ва­гався, але раптом отямився, нахилив рота до хасі, почу­лося цмокання, борлак  на  шиї засіпався - і локшини не стало. Дивлюсь - у кутиках Мейтеєвих очей сплили дві краплі, схожі на сльозини, і покотилися по щоках. І досі не збагну, яка причина тих сліз - хрін чи зу­силля, потрачені на ковтання локшини.

- Молодець! За одним духом проковтнув, - захоплювався господар.

   - Браво! - господиня теж не скупилася похвалити Мейтеєву спритність.

   А він мовчки поклав хасі й кілька разів ударив себе в груди.

- Господине, один кошичок локшини я  з’їдаю за три з половиною - чотири ковтки. Якщо довше воловодитися, пропадає насолода від їжі. - Мейтей витер ху­сточкою рота і передихнув.

Саме тоді надійшов Канґецу-кун. З якoгocь  дива у таку спеку на ньому була зимова шапка, ноги запоро­шені.

- Ач, наш красень завітав. Вибач, що я без тебе взявся обідати, - Мейтей безсоромно перед очима усьо­го товариства ум’яв рештки локшини. Цього разу його манера їсти не була такою вишуканою, як раніше, - він втерся хусткою, перевів подих і легко впорався з дво­ма кошичками локшини.

   - Канґецу-кун, ти вже дописав дисертацію? - запитав господар.

   - Подавай дисертацію якнайскоріше, панночка Канеда жде не діждеться - підхопив Мейтей.

   Канґецу-кун, як звичайно, похмуро всміхнувся :

- Я сам хочу якомога швидше спокутувати вину, написати дисертацію і заспокоїти панночку. Як не є, а тема у мене не з легких, вимагає чимало зусиль.

Він  говорив цілком серйозно про те, що іншим і не здавалося серйозним.

- Якщо вона така велика, то ти не зможеш справ­дити надії Носа. До речі, той Ніс вартий того, щоб до нього підлещуватися, - тоном Канґецу-куна завважив  Мейтей. І тільки господар зберігав поважний вигляд.

- Яка тема твоєї дисертації?

- Вплив ультрафіолетових променів на електричні процеси в очному  яблуці жаби.

- Своєрідна тема. Я так і сподівався, що Канґецу-­сенсей вибере собі щось оригіналъне, як-от очне яблуко жаби. Як ти гaдaєш,  Кусямі-кун, чи не варто ще перед закінченням дисертації сповістити Канеді хоча б її тему.

   Господар не клюнув на слова Мейтея, а звернувся до            Kaнґeцy:

   - Невже така річ потребує ретельного дослідження?

   - Аякже. Це дуже складна проблема. По-перше, тому що будова кришталика в очному я6луці жаби не проста. Доведеться провести чимало дослідів. Але спер­шу, гадаю, треба виготовити скляну кульку, а вже зго­дом переходити до експериментів.

 - А хіба скляну кульку не можна дістати у скляра.

 - Та де там! - Канґецу-сенсей трохи випростав спи­ну.- Споконвіку коло і пряма лінія - геометричні по­няття, в реальному світі немає ідеального кола і прямої лінії, які б відповідали математичному визначенню.

- Як так, то подиш це діло, - докинув Мейтей.

   - Так от, передусім я надумав виготовити  кулю, яку б можна було використати для досліду. Я досить довго над цим працюю.

   - Уже виготовив? - спитав господар так, ніби це легко зробити.

   - Чому ж  бо  ні, - сказав Канґецу-кун, але відразу помітив невелику суперечність у відповіді й додав:- Важка це робота. Поволі шліфую, але бачу - в одному місці радіус завеликий, підточив тут трохи - от лихо!­ - інший бік випирає. Взявся деінде точити – доточився до того, що куля перестала бути круглою. Я давай ви­рівнювати - знову в діаметрах безлад. Куля завбільшки з яблуко поступово зменшилася і досягла розмірів по­лyниці. Але я не здався, і куля стала як горошина. Однак і тепер вона не мала правильної сферичної фор­ми. Я точив з таким запалом... Від першого січня сто­чив яких шість кульок, - чи то правду кажучи, чи то брешучи, розводився Канґецу-кун.

- Де  ти їх обточуєш?

    - В університетській лабораторії. Починаю зранку, опівдні трохи відпочиваю і знову точу аж до смерку. Не скажу, що   це легка робота.

    - Ось чим ти зайнятий: щодня, навіть у неділю ходиш до університету виточувати кульки! Правда?

    - Еге, тільки те й роблю, що з ранку до вечора обточую кульки.

- Став я доктором виточуваиня кульок і забрався у... [3] Почувши, який ти наполегливий, навіть Ніс сповниться вдячності. Недавно я заходив у бібліотеку, а як вертався, коло брами випадково натрапив на Робай­-куна. Мене вразило, що він і по закінченні універси­тету навідується до бібліотеки, і я сказав: «Ви моло­дець, і далі вчитеся!». На обличчі сенсея застиг подив і він відповів: «Що ви, я заходив не книжки читати, мала нужда сюди привела». Ми від душі посміялися. У новому виданні «Менцю»[4]  я обов’язково хочу написати про твої чесноти й показати, як далеко Робай-­кунові до тебе,- як завжди, велемовно прокоментував Мейтей-кун.

Господар споважніло запитав:

- Гаразд, ти щодня точиш кульки, але коли ж ти

думаєш скінчити роботу?

- Якщо в такому  темпі, як зараз, то, може, за де­сять років,- відповів Канґецу-кун. Видно, до життя він ставиться ще безтурботніше, ніж господар.

   - Десять років!… Ти б трохи приспішився.

   - Десять років - це швидко, побоююсь, що робота забере двадцять.  .

   - Який жах! Виходить, доктором не легко стати.

   - Мені самому кортить якнайшвидше вас заспокоїти, але ж доводиться кульки точити, без них жодного досліду не поставиш...

   Канґецу-кун  на мить замовк, а тоді провадив далі:

   - Але ви не журіться. Канеда теж добре знає, що я оце обточую кульки. Кілька днів тому я  до  них захо­див і розказав про свої справи, - з переможним ви­глядом докінчив він.

- А хіба Канеда-сан з родиною місяць тому не по­їхав на море в Оісо? - недовірливо запитала господи­ня, що досі тільки прислухалася до розмови, хоч анічо­гiciнько не розуміла.

   - Дивно. Як же це так? - трохи збентежився Кан­ґецу-кун.

У такі хвилини - як розмова обірветься, хтось розгу­биться, опиниться у прикрому становищі, або заку­няє - Мейтей-кун незамінний, обов’язково зарятує.

- От чудово, справжня містика: минулого місяця вони поїхали на море в Оісо, а кілька днів тому ти зустрічався з ними в Токіо.  Так би мовити, спіритична зустріч. Таке буває в пору палкої закоханості. Здає­ться, це сон, але ж і сни бувають реальніші за дійс­ність. Ви, господине, цілком справедливо засумнівали­ся - адже відтоді, як ви повінчалися з Кусямі-куном, не зазнали, що таке любов...

     - На якій підставі ви так кажете? Як ви смієте...­- господиня перебила Мейтея на півслові.

- А ти знаєш, що таке муки кохання? - прийшов на допомогу господині чоловік.

- Чутки про мої любовні пригоди не живуть довше, ніж сімдесят п’ять днів[5],  а тому в вашій пам’яті нічого не залишається... Власне, те, що я не одружився - теж наслідок нещасної любові, - і Мейтей, впевнений у справедливості цих слів, обвів присутніх очима.

- Хо-хо-хо, цікаво,- сказала господиня.

- Знову баки  забиваєш,- буркнув господар і від­вернувся  до вікна.

Тільки Канґецу-кун проказав:

- Я б хотів послухати ваші спогади. Собі для нау­ки, - і, як завжди, глузливо посміхнувся.

- У них теж є чимало містичного. Якби розповісти покійному  Коідзумі Якумо-сенсею, на нього ця історія справила б незабутнє враження, але,  на превеликий жаль, сенсей спить вічннм сном, і в мене нема охоти вдаватися у спогади. Та коли  вже так просите, не буду таїтися. А ви, в свою чергу, вислухайте мене уважно до кінця,- перестеріг Мейтей і нарешті почав розпові­дати:

- Як собі пригадую, це було... Стривайте, коли ж це було?... та грець з ним, припустімо, що приблизно років            п’ятнадцять-шістнадцять тому.

- Оце вже бреше,- і господар пхикнув.

- У вас куряча пам’ять, - поглузувала господиня.

   Тільки Канґецу-кун, додержуючи обіцянки, не прохо­пився жодним словом, а виглядом показував, що хоче дізнатися, як було далі.

- В кожному разі,  це було взимку. Я тоді подоро­жував по провінції Етіго - перетяв долину Бамбукової парості в повіті Камбара і добирався до перевалу Спру­това Пастка, а звідти мав намір  спуститися в Айдзу.

    - І де ти понабирав таких чудернацьких  назв? ­- знову урвав його господар.

   - Мовчіть, будь ласка, це  ж так цікаво, - перепинила господиня Кусямі-сенсея.   

- Сонце зайшло, дорога незнайома, живіт підтягує. Як собі зарадити? Постукав у самітну хатину на пере­валі,  кажу так і так, таке-то і таке-то зі мною, чи не пустите на ніч. «Будь ласка, заходьте»,- почулася відповідь. У світлі піднесеної до мене свічки я побачив обличчя дiвчини й обімлів. Ось тоді я спізнав чари під­ступниці, званої любов’ю.

 - Оце пригода! Невже у глибині гір  трапляються красуні ?

    - І в горах, і на морі... Якби ви, господине,  хоч одним оком бачнли, яка то була дівчина! Волосся мала укладене в зачіску такасімада[6].

- Он як! - здивувалася господиня.

   - Заходжу, дивлюсь, - посеред кімнати площею вісім татамі велика кабиця. Нас четверо - я, дівчина, дід і баба - посідали навколо вогнища. «Ви, напевне, зголодніли?» - спитала дівчина. «Дайте попоїсти що-не­будь, тільки швидше»,- попросив я. «Маємо сьогодні дорогого гостя, треба пригостити його зміятиною»,- порадив дідусь. Слухайте пильно, я переходжу до істо­рії нещасливого кохання.

- Сенсей, ми слухаємо пильно, як тільки можна, але, здається, навіть в Етіґо зимою не буває змій.

  - Ну що ж, цілком справедливе зауваження. Однак, коли мова заходить про поезію, не слід педантично до­тримуватися логіки. Хіба в романі Кьока[7] краби не ви­лазять з-під снігу?

- Таки  так, - сказав Канґецу-кун і знову приготу­вався слухати.

    - У той час мене б ніхто не перевершив у поїданні всілякої погані; сарана, равлики і трав’яні жаби доб­ряче мені обридли, а тому зміятина видалась мені чимось вишуканим. «Охоче перекушу»,- відповів я дідкові. Той насипав у баняк рису, поставив на вогонь і почав варити. Я глянув на покришку - в ній було з десяток отворів, з яких виривалася пара. Хитро приду­мано, як для такої закутини зовсім не погано»,- захоплено подумав  я. Коли це старий встав і кудись пі­шов,  але незабаром вернувся з великим кошиком під пахвою. Я зазирнув у нього... Який жах! Там було-пов­но змій. Лякаючись холоду, вони сплелися в один великий клубок.

- Годі про таке. Гидко слухати, - мовила господиня, насупивши брови.

- Ніяк не можу перестати - в цьому головна при­чина нещасливої любові. Незабаром старий лівою рукою зняв покришку, правою легко схопив згадуваний клу­бок, кинув у баняк і накрив покришкою. Навіть мені в ту мить дух сперло.

- Ну перестаньте, мені аж моторошно, - лякливо сказала господиня.

- Потерпіть ще трохи, я переходжу до нещасливого кохання. Не минуло й хвилини, як раптом з дірки в покришці висунулася голова змії. Я затремтів. «Ач, ви­лізла»,- думаю. Коли це з сусідньої дірки ще одна голова показалася. Я не встиг отямитися, як вилізла ще одна, а там інша. Невдовзі уся покришка була пронизана зміїними головами.

    - 3 якого це дива вони повисували голови?

- У баняку запекло, от вони й шукали порятунку. Через якийсь час дід сказав: «Мабуть, уже готові, ви­тягай».- «Ага»,- відповіла стара. «Еге»,- вимовила дівчина і заходилась хапати змій за голову. Разом з головою геть-чисто витягувалися кістки, м’ясо залиша­лося у баняку.

     - Це називається витягувати зміїні кістки? - по­сміхнувся Канґецу-кун.

- Саме так. Спритно в них виходило, правда? Потім  вона зняла покришку, ополоником перемішала рис з м’ясом і подала мені: «Пригощайтеся».

    - І ти їв? - глузливо спитав господар.

     - Годі вам. 3 душі верне, тепер нічого не зможу в рот узяти, - скривившись, пробурчала господиня.

- Ви так говорите, бо   ні  разу не їли зміятини. Рад­жу вам хоч раз скуштувати, такої смакоти повік не забудете.

     - Тьху, не хочу. Хто ж їсть таку гидоту?

     - «Вволю їжі дістати, про  холод забути, дивитися на дівчину скільки душа забажає - що мені ще тре­ба»,- тільки-но подумав я, як дівчина сказала: «Може, відпочинете?» Мене так мандри втомили, що я відразу послухався дівчини, ліг і, забувши про все на світі, заснув міцним сном.

     - Що сталося з вами потім? - нетерпляче допитувалася господиня.

     - Потім... я прокинувся вранці, і зазнав, що таке  нещаслива любов.

     - Що сталося?

     - Нічого особливого. Прокинувшись, я закурив цигарку і виглянув на задвір’я - біля рівчака милася якась лиса голова, схожа на чайник.

     - Старий? Чи стара? - запитав господар.

     - Я ніяк не міг розрізнити, хто. Стояв  і приглядався, аж поки «лиса голова» не обернулася до мене.  Я завмер з жаху.  Ой лишенько! То була моя перша любов - учорашня дівчина.

     - А ви хіба щойно не казали, що в неї на голові була зачіска такасімада?

     - Напередодні була, до того ж чудова. Однак уранці я побачив не її, а  лисину.

     - Бреши, та не забріхуйся, - і господар, як завжди, втупив погляд  у стелю.

- Я теж здивувався, аж  злякався, і ну стежити, що ж буде далі. Нарешті «лиса голова» вмилася, легко нап’яла на голову перуку у вигляді такасімада і спо­кійно зайшла в хату. «От і маєш»,- подумав я  і  з тієї  хвилини почав нарікати на примхливу долю, що посла­ла мені нещасливе кохання.

- Якесь безглуздя, а не нещасне кохання. Правда, Канґецу-кун, він занадто веселий і бадьорий, куди там йому до нещасного кохання, - звертаючись до Канґецу-­куна, господар не залишив каменя на камені від  Мейтеєвої нещасної  любові.

- Однак, - заперечив Kaнґeцу-кун, - якби ця  дівчи­на не була лиса і сенсей щасливо привіз би її у Токіо, то був би ще бадьоріший. В усякому разі, дуже жаль, що така  дівчина виявилася лисою. А все-таки чому в такої молодої дівчини вилізло волосся!

- Я довго думав над цим і дійшов висновку, що від зміїного м’яса. 3міятина наганяє забагато крові у го­лову.

- Однак  у вас чомусь  усе гаразд.

- Я уникнув полисіння, зате відтоді став коротко­зорим, - і Мейтей заходився обережно протирати окуля­ри в срібній оправі.

     Раптом господар наче щось згадав.

   - Власне кажучи, де тут містика? - для певності спитав він.

- Я ніяк не збагну, чи вона десь купила ту перуку, чи знайшла. Ось вам і містика, - і Мейтей  нап’яв на носа окуляри.

   - Наче послухала справжнього оповідача, - похва­лила господиня.

Перша частина Мейтеєвих баляндрасів добігала кін­ця, і я подумав, що він замовкне. Та де там! Мейтей, видно, не вгамується, поки рота не затулять затичкою. Отож він  провадив далі:

- Ясна  річ, я зазнав розчарування, але якби я одружився з нею, нічого не підозрюючи  про  лисину було б ще гірше - вона б усе життя муляла мені очі. Треба добре подумати, щоб зопалу не втелющитися в халепу. Бо іноді трапляється, що тільки в останню хвилину вилізають назовні приховані вади. Так буває і з одруженням. Отож, Кaнґецу-кун, не впадай у тугу, не вдавайся в смуток, не муч себе, а заспокойся й обточуй свої кульки, - порадив Мейтей.

- Еге ж, біда. В тебе кульки збунтувалися, а з іншими ще не така чудасія трапляється. От хоч би Робай-кун, що ото пpибігав до бібліотеки за малою потребою. Ото дивак!

   -  Що він такого накоїв? - пожвавішав господар.

      - От як було. Колись давно сенсей зупинився в го­телі «Тодзайкан»... Тільки на одну ніч... І того ж вечора запропонував покоївці свою і серце. Я теж  легковажний, але до такого ще не доріс. До речj, в готелі в ту пору була покоївкою відома красуня Онацу-сан. Тож не дивно, що він їй освідчився - адже саме вона обслуговувала його кімнату.

- Як же це так «не дивно», тож зовсім схоже на твою пригоду на перевалі.

- Трохи схоже. Правду казати, між Робай-куном і мною не така вже й разюча різниця. В усякому разі, він запропонував Онацу-сан вийти за нього заміж, але, не дочекавшись відповіді, звелів принести кавуна.

- Що ви кажете? - здивувався господар. Не лише господар розгубився. Господиня і Канґецу-кун, ніби змо­вившись, теж впали в задуму. Мейтей, на ніщо не звер­таючи уваги, жваво вів далі:

- Він покликав Онацу-сан та й питає: «В Сідзуока є кавуни?»- «Навіть у Сідзуока є кавуни»,- відповіла Онацу-сан і принесла на тарелі кавуна. Робай-кун стро­щив кавуна і жде відповіді. А її нема та й нема. І тут, як на гріх, у нього живіт заболів. Робай-кун стогне, ойкає - ­ніщо не помагає. От він кличе Онацу-сан і цього разу питає: «У Сідзуока є лікарі?» - «Навіть у Сідзоука є лікарі»,- відповіла покоївка і привела лікаря на ім’я Тенті Ґенґо - дехто може подумати, що він украв ім’я  з букваря. Хвалити Бога, наступного ранку біль ущух. Перед самим від’їздом Робай-кун викликав Онацу-сан і запитав, чи згодна вона прийняти вчорашню пропози­цію. Онацу-сан, усміхнувшись, відказала: «В Сідзуока  є кавуни, є лікарі, але нема дівчат, які б за одну ніч вирішили стати нареченими»,- повернулась і вийшла. Відтоді, спізнавши, як і я, що таке нещаслива любов, Робай-кун розчарувався і почав ходити в бібліотеку тільки для того, щоб справляти малу потребу. Як поду­мати, то всьому виною жінки.

- Щира правда, - як ніколи запально підхопив господар.- Недавно я читав п’єсу Мюссе. Один її персо­наж, цитуючи римського поета, сказав: «Що легше за пір’я? - Порох. Що легше за порох? - Вітер. Що лег­ше за жінку? - Ніщо». Влучно сказано. 3 жінкою са­мий клопіт.

- Вам не до вподоби жіноча легковажність, а що ж доброго в чоловічому туподумстві? - не погодилася господиня.

- Як це розуміти?

- Самі знаєте, його у вас чимало.

- Чому це я тугодум?

 - А хіба ні? - Зчинилася потішна суперечка.

 Мейтей з цікавістю прислухався, а відтак і собі встряв у розмову.    .

- Мабуть, саме в цьому суть подружнього життя: розчервонілі лиця, звинувачення, осуд і докори. В давнину сімейне життя, напевне, було зовсім  беззмістов­ним, не те що тепер.

З Мейтеєвих слів важко було дорозумітися, чи він глузує, чи вихвалює господарів дому. Але й на цьому він не спинився, а, як звичайно, взявся просторікувати про зовсім непотрібні речі:

- Кажуть, що в давнину жодна жінка не наважи­лася б перечити чоловікові. Як на мене, то це не велике щастя - однаково що оженитися з німою. Краще вже, коли тобі жінка, як оце недавно господиня, кине, що ти тугодум чи щось подібне. Як з жінкою не посваришся, з нудьги вмреш. Моя матінка батькові тільки й ка­зала «авжеж», «звичайно». Прожили разом двадцять років, а вона нічого не бачила, крім храму. Я так її жалію! 3ате вона вивчила напам’ять посмертні імена всіх наших предків. Те ж саме було між молодими. 3а мого дитинства нікому не дозволялося, як це робить Канґецу-кун, грати в оркестрі з коханою, призначати  їй підозрілі спіритичні зустрічі.

- А жаль, - похнюпив голову Канґецу-кун.

   - Таки жаль. Однак це не означає, що тодішні жінки поводилися краще, ніж тепер. Ви, господине, самі якось обурювалися, що гімназистки зовсім розбестилися. А в давнину вони  ще не такі колінця викидали.

- Невже? - поважно спитала господиня.

   - Таки-так. Я не просто базікаю - у мене є докази, і тут уже нічого не вдієш. Кусямі-кун, ти, мабуть, па­м’ятаєш, ще коли нам було п’ять-шість років, дівчаток носили, як гарбузів, у кошиках на коромислі й прода­вали. Пригадуєш?

- Я цього не пригадую.

- Не знаю, як у твоїх краях, а в Сідзуока достеменно таке було.

- Сумніваюсь,- прошепотіла господиня.

- Невже? - недовірливо запитав Канґецу-кун.

   - Я ж вам правду кажу. Мій батько сам прицінювався. Мені тоді, мабуть, було років шість. Прогулю­ючись, ми якраз переходили з Абураматі в Торітъо, коли це чуємо, як хтось навпроти вигукує: «Гарні дів­чатка! Гарні дівчатка!» Ми поминули два квартали й на розі вулиці, перед крамницею мануфактури «Ісеґен», натрапили на того продавця. «Ісеґен» - найбільша в Сідзуока крамниця мануфактури, фасад завширшки з десять кенів[8],  а комор аж п’ять. Як поїдете - подивіть­ся. Безсумнівно, вона досі збереглася. Чудовий бу­динок. Прикажчика звали Дзембее. Він сидів за конторкою завжди з таким виразом, наче три дні тому поховав матір. Поряд з Дзембее-куном займав місце пару­бок двадцяти п’яти років. Звали його Хацу-сан. Той Хацу-сан був блідий як смерть, - здавалося, він вирі­шив йти за Унсьо[9]  й двадцять один день перетяг на самій юшці з локшини. Сусідою Хацу-сана був Тьо­дон; він сидів, зіпершись на рахівницю, такий засмуче­ний, ніби вчора в нього оселя згоріла. Біля  Тьодона...

 - Ти що, розповідаєш про крамницю мануфактури чи про торгівлю дівчатками?

- Звісно, про торгівлю дівчатками. Власне кажучи, про ту «Ісеґен» я теж знаю цікаву історію. Але, на жаль, мушу відкласти до іншого разу, сьогодні займе­мося лише торгівлею дівчатками.

- До речі, торгівлю теж краще облишити.

     - Чому? Адже це такий вартісний довідковий матеріал для порівняння характеру жінки нашого двадця­того століття і перших років епохи Мейдзі. Невже ми так легко відмовимось від  нього?.. Так от, коли ми з батьком опинилися перед крамницею «Ісеґен», згадува­ний уже торговець звернувся до батька: «Пане, може, купите решту? Дешево віддам, купіть»,- і, поставивши кошики на землю, витер піт з лиця. Я зазирнув усe­редину - в кошиках сиділо двоє дівчаток дворічного віку. Батько сказав: «Якщо дешево, можна купити. У  тебе тільки ці?» - «На жаль, сьогодні вже усіх про­дав, зосталося тільки двоє. Вибирайте, яка вам до вподоби»,- відповів торговець і підніс дівчаток батькові під самий ніс, наче то були не люди, а гарбузи. Батько постукав по голові дівчаток і мовив: «О, непоганий звук». Почалися запеклі переговори, нарешті батько збив ціну і сказав: «Можна б купити, а ти за товар поручишся?» - «За передньою я весь час спостерігаю, у ній не сумніваюся, за другу не ручуся, може, й має який гандж - ззаду в мене очей немає. За неї не га­рантую, а тому правлю менше». Я досі пам’ятаю цей діалог. Уже тоді дитячим серцем я відчув, що жінок треба остерігатися... Oднак тепер, на тридцять восьмо­му році Мейдзі, перевелися люди, котрі обрали собі таке дурне заняття, як торгівля дівчатками, ніхто вже не скаржиться, що носити дітей за плечима небезпечно. Я доходжу висновку, що під впливом європейської ци­вілізації у поведінці жінок знайшли прогресивні зміни. Як ти гадаєш, Канґецу-кун?     .

Перш ніж як відповісти, Канґецу-кун довго відкашлювався, а тоді навмисне спокійним, тихим голосом ви­клав наслідки своїх спостережень:

- Тепер жінки відвідують школи, влаштовують кон­церти, добродійні вечори, пікніки і там же самі себе продають: «Гей, купіть!» У наш час уже нема по­треби вдаватися до підлої комісійної торгівлі, намаючи городників, що ходять по місту і вигукують: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Така природна зміна настає поступово, коли у людей розвивається почуття само­стійності. Старі люди від зайвого страху перед майбут нім нарікають на цю самостійність. І дарма. Адже це настійне веління нашої цивілізованої епохи. Як на мене, така переміна - відрадне явище, в душі я його щиро вітаю. За одне можете бути спокійні: купівля ста­ла іншою - тепер не знайдеться дикуна, який стукатиме дитину по голові й питатиме, чи товар надійний. У нашому заплутаному світі й так клопоту по горло. Тож ніколи стукати. А то до шістдесяти засидишся у парубках або дівках.

От що значить бути юнаком двадцятого століття! Кан­ґецу-кун виклав цілком сучасні погляди і, глибоко за­тягнувшись цигаркою «Сікісіма», випустив дим Мейтеєві прямо в обличчя. Але Мейтей не з тих, кого можна спантеличити димом цигарки.

   - Як ви слушно зауважили, теперішні гімназистки  й дочки заможних батьків страшенно самозакохані й самовпевнені. Особисто мене розпирає втіха, що вони ні в чому не поступаються чоловікам. Якщо говорити про вихованок гімназії, що поряд з моїм домом, то я скажу: вони чарівні. Яка насолода спостерігати, коли вони у кімоно з вузькими рукавами теліпаються на турніку! Щоразу, коли з вікна  другого поверху я бачу, як вони роблять вправи, мені на думку спливають жінки Стародавньої Греції.

- Знову Греція? - ущипливо випалив господар.

   - Нічого тут не вдієш, адже саме у Греції бере свій початок прекрасне. Мистецтвознавець і Греція нероз­дільні... Коли я бачу, як наполегливо смагляві школяр­ки виконують фізичні вправи, згадую притчу про Агно­діс, - з виглядом знавця базікав Мейтей.

- Знову ви зі своїми незрозумілими іменами, - по­сміхнувся Кангецу-кун.

- Агнодіс - видатна жінка, я нею просто захопле­ний. У стародавніх Афінах закон забороняв жінкам акушерувати. От безглуздий закон! Агнодіс, напевне, розуміла його безглуздість.

- Як ти сказав?

   - Агнодіс. Таке ім’я  жіноче. Так от, вона якось за­думалася: яке безглуздя, яка ганьба, що жінкам забо­роняють бути акушеркою. «Як би його стати акушеркою?» - думала-гадала вона три дні і три ночі. Вдо­світа на четвертий день раптом почула вона, як у су­сідів закричало немовля: «уа-уа-уа!» І відразу зійшло на Агнодіс велике просвітлення: вона миттю обрізала довгі коси, одяглась по-чоловічому і пішла слухати лек­ції Герофіла. Успішно прослухавши його лекції, вона впевнилась у своїх силах  і почала акушерувати. І мо­жете собі уявити, господине, здобула популярність! То тут, то там першим  криком кричали немовлята і всюди помагала Агнодіс - багато користі принесла людям.­ Але доля примхлива: раз піднесе, другий кине, біда сама не йде - за собою іншу веде. Як виплила таємни­ця на чисту воду, Агнодіс стала перед загрозою прилюдної страти за порушення державного закону.

-Мейтей-сан, ви вроджений оповідач.

   - Подобається? Однак афінське жіноцтво зібрало підписи й подало петицію. Тож влада не змогла обійти мовчанкою усю цю справу. Агнодіс визнали невинною і звільнили. Тут же на загальну радість афінянок було оголошено, що й жінки мають право акушерувати.

- Чудово! Ви стільки знаєте.

- Взагалі кажучи, знаю. Не знаю тільки, що я не­мудрий. Лише догадуюсь.

- Хо-хо-хо, все жартуєте...

Господиня всміхнулася на весь рот, і в ту ж мить задзеленчав дзвінок.

- Знову гості, - буркнула вона і пішла в їдальню. Не встиг я зміркувати, хто ж це розминувся з нею в дверях, як у вітальню зайшов уже знайомий вам  Оті Тофу-кун.

Якщо й Оті Тофу-кун завітав, то це не означає, що вже всі приятелі, часті гості господаря, зібралися, але треба сказати, що й такого їх числа досить, аби розвія­ти мою нудьгу. Отож грішно ремствувати. Якби лиха доля закинула мене в інший дім, я б, можливо, до смерті не дізнався, що серед людей живуть такі сенсеї. На щастя, я став придворним котом господаря, день і ніч вірно служу цій великій людині. Мені випала не­звичайна честь, куняючи, спостерігати благородні под­виги не тільки мого володаря, але й панів Мейтея, Кан­ґецу і Тофу - плеяди героїв, яких навіть у Токіо неба­гато знайдеться. Завдяки їм навіть у таку спеку забуваю про клопіт, якого мені завдає кожушок, і цікаво проводжу час. В усякому разі, якщо їх стільки зійшло­ся, - сподівайся чогось небуденного. «Цікаво, що бу­де?» - І я скромно виглядаю з-за фусуми.

- Вибачайте, що довго не подавав про себе вістки,­ - кланяється Тофу-кун,  і я бачу, що його намащене волосся полискує, як і минулого разу. Якщо судити з во­лосся, він схожий на задрипаного актора, а коли зва­жити на цупко накрохмалені білі хакама з кокури - на учня славетного вчителя фехтування, Сакакібара Кенкіті. Тому звичайною людиною він здавався лише від плечей до пояса.

- Ти гарно придумав - гуляти в таку спекоту! Чого стоїш? 3аходь,- сказав Мейтей-сенсей так, наче він у себе вдома.

- О, сенсей, я вас так давно не бачив!

- Еге ж, давно, ще від весни, як ми були на вечорі

декламації. До речі, ваш гурток декламації останнім  часом не розпався? Ну, а ти після цього вже не висту­пав у ролі Омія? У тебе тоді чудово вийшло. Ти, ма­буть, помітив, як я тобі аплодував?

   - Авжеж, ваші оплески надали мені відваги. Тільки завдяки їм я догріб до кінця.

   - Коли ви ще збираєтеся? - поспішив запитати гос­подар.

- Липень і серпень відпочиватимемо, а вже у вересні влаштуємо щось гучне. Нічого цікавого для нас на прикметі не маєте?

- Та бачиш... - мляво відповів господар.

   - Тофу-кун, а мого твору не зіграєте? – втрутився        Канґецу-кун.

   - А що ти написав? Мабуть, щось незвичайне...

   - П’єсу, - самовпевнено відповів Канґецу-кун. Усі троє приголомшено витріщилися на Канґецу-куна.

- П'єсу? Чудово. Комедію чи трагедію? - допиту­вався Тофу-кун. А Канґецу-кун ще більш зарозуміло вів далі:

   - І не комедію, і не трагедію. Останнім часом багато крику про театр, стародавній і сучасний. От я і вирі­шив створити новий напрям у театральному мистецтві й написав «хайґекі».

   - А що воно таке?     

- Це я так скорочено назвав, а треба: п'єса в стилі поезії «хайку».

   І господар, і Мейтей-кун аж заціпеніли від подиву,     лише Тофу-кун  не вгавав:

   - Як вона побудована?

   - В основу покладено «хайку», а тому вона коротка, без надмірностей.  Я обмежився одною дією.        

   - Ого!              

- Передусім про декорації. Бажано, щоб вони були якомога простіші. Посеред сцени ставлю високу вербу. Праворуч від стовбура - гілка, на гілку ставлю ворона.

   - Добре,  якщо твій ворон сидітиме покірно,- наче розмовляючи з собою, затурбувався господар.

-Нічого страшного, прив’яжу за ноги. Під дере­вом - цебер з водою. Повернувшись до глядачів упів­оберта, купається красуня.

   - Тхне декадансом. По-перше, хто згодиться на роль жінки?- спитав Мейтей-кун.

   - 3а цим затримки не буде. Наймемо натурницю із школи художнього мистецтва.

   - Департамент поліції, напевне, зчинить галас. Що тоді? - знову стурбувався господар.

    - А хіба це  їх обходить? Коли так, то й учням шко­ли художнього мистецтва  слід заборонити малювання з натури.

   - Вчитися малювати і просто дивитися - трохи  різні речі.

- Сенсей, якщо ви будете так думати, то Японія ні­чого не досягне. Театр таке ж мистецтво, як і жи­вопис,- запально переконував Канґецу-кун.

- Суперечка - корисна річ, але ти краще розкажи, що ж там далі,- цікавився сюжетом п’єси Тофу-кун, видно, маючи намір її поставити.

- Так от,  по ханаміті[10] на сцену виходить з тростин­кою поет Такахама Кьосі[11]. На голові корковий шолом, на плечах хаорі з тонкого шовку, поділ кімоно з рід­ким, у горошок, візерунком затканий за пояс, на ногах черевики. Хоч на ньому одежа військового постачаль­ника, він повинен бути зосереджений, заглиблений у по­езію. Опинившись на сцені, він підводить натхненні очі й бачить величезну вербу, а в її затінку - жінку, що купається в цебрі. Кьосі зиркає вгору - на довгій гілці вмостився ворон і стежить, як купається жінка. Звору­шений таким поетичним образом, Кьосі-сенсей яких п’ят­десят секунд споглядає, а відтак голосно декламує: «І ворон закохався у купальницю». В ту ж хвилю сту­кають калатальця і сцену затягують завісою... Ну як? Не сподобалась? Все-таки набагато краще грати роль Кьосі, ніж Омії.

- Надто сухо. Нам треба п’єсу, яка б хапала за ду­шу,- з невдоволенням на обличчі поважно зауваживТофу-кун.

Досі Мейтей-кун сидів порівняно тихо. Але він не така людина, щоб вічно мовчати.

- Ото й усе? Таке безглуздя? Теж мені «хайгекі»!

Уеда Бін-кун[12] уважає, що поезія в стилі «хайку» і гу­мор - негативні явища, ознаки занепаду країни. Влуч­но сказано, в його стилі. Так от, спробуй поставити свою безглузду річ. Бін-кунові тільки того й треба. ­Бін тебе засміє. По-перше, дія так поволі розвивається, що неясно, це п’єса чи фарс. Пробач, але тобі, Канґецу­-кун, краще вже шліфувати кульки в лабораторії. Хоч би скільки «хайґекі» ти написав, вони будуть свідчити лише про занепад країни.

   Кангецу-кун скипів з досади і вдався у зайві пояснення:

- Невже дія поволі розвивається? А я гадав, навпа­ки. Особливо тоді, коли Кьосі-сенсей закохує ворона в красуню: «I ворон закохався у купальницю».

   - Це щось нове. Обов’язково хотілося б послухати ваші аргументи.

   - З погляду фізика нелогічно думати, що ворон за­кохався у жінку.

   - Правду кажете.

   - Але ця нелогічність, висловлена так щиро, набу­ває природності.

   - Ви гадаєте? - втрутився зі своїм сумнівом господар, але Канґецу не звернув на нього уваги.

- Питаєте чому? Цій обставині легко знайти психо­логічне пояснення. Правду кажучи, любити чи не лю­бити - почуття властиве тільки поетові, а ворон тут ні до чого. Поетові тільки здається, що ворон закохався, а насправді, то він сам утьопався. Закоханими очима він побачив, як ворон незворушно сидить на гілці й по­зирає вниз, і вирішив: «Ач, і він уклепався». Поет, звісно, помилився, але в літературі таке дозволено. Хіба те, що він без жодного вагання свої почуття поширив на ворона, не позитивний елемент? Як ви гадаєте, сен­сей?

- Ви чудово аргументуєте. Kьocі, напевне, був вражений. Про ваше пояснення не скажеш, що воно не запальне. Тільки от п’єса глядача не схвилює. Правда, Тофу-кун?

   - Авжеж, надто пасивна п’єса, - серйозно погодився Тофу-кун.

- Послухайте, Тофу-сан, останнім часом ви не створили жодного шедевра? - Господар, видно, хотів роз­рядити  обстановку.

- Чогось видатного, гідного вашої уваги, - ні, але найближчим часом думаю видати збірку віршів... На щастя, я прихопив рукопис і хотів би подати його на ваш суд.

Тофу-кун добув з-за пазухи пурпуровий згорток, ви­йняв звідти рукопис на сторінок шістдесят і поклав його перед господарем. Той прибрав статечного вигля­ду, промимрив: «Ану лишень поглянемо»,- і, розгор­нувши першу сторінку, побачив:

           Божественній, як сама аека, панночці Томіко присвячує автор.

   З таємничим виглядом господар мовчки роздивлявся цю сторінку, аж поки не втрутився Мейтей-кун.

- Що, сінтайсі? - спитав він і заглянув у рукопис.­ - Ого, з присвятою. Тофу-кун, чудово, що ти зважився присвятити їх панночці Томіко.

   - Тофу-сан, ця дама Томіко справді існує на світі? - здивовано спитав господар.

- Це одна з тих, що я запрошував разом з Мейтей­-сенсеєм на заняття гуртка декламації. Вона мешкає тут поблизу. Правду казати, я щойно заходив до неї, думав показати вірші, але, на жаль, не застав - ще минулого місяця вона поїхала на курорт в Оісо, - вдавано серйоз­ним тоном розповідав Тофу-кун.    

- Куся:мі-кун, чого ти дивуєшся? Адже зараз два­дцяте століття. Ти б краще прочитав нам цей шедевр. Знаєш, Тофу-кун, присвята твоя не зовсім вдала. Який зміст ти вкладаєш у це вишукане слово «аека»?

- Думаю, воно означає або тендітність, або ніжність.

     -  Звичайно, можна і так розуміти, але справжнє значення цього слова «небезпечність». Бувши тобою, я  б написав по-іншому.

- Як же його написати, щоб  було поетичніше?

   - Бувши тобою, я б ось як написав: «Божественній, небезпечній панночці Томіко під ніс присвячує автор». Додано тільки два слова «під ніс», а як заграла фраза!

    - Справді,- проказав Тофу-кун з виглядом людини, якій силоміць втовкмачили незрозумілу річ.

   Нарешті господар мовчки перегорнув першу сторінку й прочитав:

 

 

                            В духмяних пахощах пливе

                            Твоя душа чи тінь кохання?

                            Який солодкий поцілунок

                            В гіркому цьому світі!

 

     - Цього я трохи не розумію,- зітхнув господар і передав рукопис Мейтеєві.

     - Перестарався,- зауважив Мейтей і передав Канґецу-кунові.

     - Ого, справді,- погодився Канґецу й вернув ру­копис Тофу-кунові.

     - Цілком природно, що ви, сенсей, не розумієте. Адже за десять років поезія розвинулась, змінилася до невпізнання. Сучасної поезії не зрозумієш, якщо чита­тимеш її на сон або на станції; часто навіть сам автор безпорадний перед запитаннями читачів. Тепер вірші пишуться з натхнення, і автор ні за що не відповідає. Тлумачити вірш і шукати в ньому мораль - справа вчених, нас це не стосується. Недавно мій приятель Сосекі написав таке невиразне оповідання  «Ніч»[13], що жоден читач нічого не второпав. Коли я зустрів автора і попросив роз’яснити що до чого, він не захотів мати зі мною діла, а лише відповів: «А я звідки знаю?» Га­даю, саме така риса характерна  для поета.

    - Можливо, він і поет, але як людина дивак,- мо­вив господар, а Мейтей доконав Сосекі-куна просто­ - назвав дурнем.

     Тофу-кун ніяк не міг наговоритися.

     - Сосекі нам не компанія, але я б хотів, щоб ви читали мої вірші з такою ж прихильністю, як і його. Особ­ливо хочу звернути вашу увагу на: «В гіркому цьому світі» і «Який солодкий поцілунок». Над цим я добряче попомучився.

- Видно сліди ваших мук.

   - Цікаве протиставлення солодкого і гіркого – все одно що принада вірша в стилі «хайку» перемішана з гіркотою перцю. Перед такою  притаманною лише Тофу-кунові здібністю низько схиляю голову,- захоп­люванся Мейтей, насміхаючись з чесної людини.

Нараз господар схопився і, наче щось пригадавши, побіг у кабінет. 3а мить він вернувся з листком паперу і при здоровому глузді заявив:

- Ви вже мали нагоду познайомитися з твором Тофу-куна, тож, прошу, висловіть тепер свою думку про коротке оповідання, яке  я вам прочитаю.

   - Якщо це епітафія Теннен Кодзі, то ми вже тричі її слухали.

   - Будь ласка, помовчіть. Тофу-сан, звісно, я не можу   цим похвалитися, але послухайте хоч би для розваги.

    - Авжеж, послухаємо.    

- Канґецу-кун, до речі, теж послухай.

- Можна послухати і не до речі. Сподіваюсь, не довгe  оповідання?

   - Близько шістдесяти знаків,- і Кусямі-сенсей почав читати саморобний шедевр.

   - «Японський дух! - вигукнув японець і закашляв­ся, як сухотний».

   - Винятковий початок, правда? - похвалив Канґе­цу-кун.

- «Японський дух! - кричить газетяр.- Японський дух! - кричить злодійчук.  Японський дух за  одним стрибком перескочив море. В  Англії читають лекції про японсыкий дух. У Німеччині ставлять п’єси про япон­ський дух».

   - Ого, куди там епітафії! - Мейтей-сенсей випростав спину.

   - «Адмірал Тоґо володіє японським духом. І торго­ вець рибою Ґін-сан володіє японським духом. І шахрай, і спекулянт, і душогубець володіють японським духом».

     - Сенсей, додайте, будь ласка, що й Канґецу теж володіє.

     - «Що таке японський дух?» - хтось запитав. «Японський дух - це японський дух»,- відповіли йому і пішли, а через п’ять-шість кенів добряче відкашля.лись.

- Чудова фраза. В тебе літературний хист. А далі?

      - «Японський дух  трикутний? Японський дух чотирикутний? Японський дух, як показує назва, дух. А ко­ли дух, то безперестанку коливається».

- Сенсей, усе це вельми цікаво, але, здається, багато у вас того японського духу,- зауважив Тофу-кун.

       - 3годен,- поспішив сказати Мейтей.

      - «Усі про нього говорять, але ніхто не бачив. Усі про нього чули, але ніхто не зустрічав. Невже япон­ський дух однієї породи з тенґу?»

   Господар випалив останнє речення і замовк, очікую­чи на реакцію приятелів. Але шедевр був закороткий і слухачі не вловили суті, а тому ждали, що ж буде далі. Та хоч скільки вони чекали, а господар ні пари з уст. Нарешті Канґецу-кун спитав:

- Оце й усе?

- Ага,- коротко відповів господар. Безтурботнішої    відповіді годі було сподіватися.

        Дивна річ, цього разу Мейтей не заходив у довгу балачку, а, обернувшись до господаря, лише сказав:

       - Може б, і ти зібрав свої оповідання в один том і кому-небудь присвятив? Як гадаєш?

Господар не розгубився:

- Може, тобі?

      - Все, тільки не це,- відповів Мейтей і заходився обрізувати нігті ножицями, які недавно показував господині.

Канґецу-кун звернувся до Тофу:

- Ти знайомий з панночкою Канеда?

      - Весною я запросив її на заняття нашого гуртка, ми подружилися, і відтоді підтримуємо знайомство. Щоразу, як я її стрічаю, мене охоплює своєрідне по­чуття: я відразу спішу виливати свою радість у віршах і піснях. Усі любовні вірші в цій збірці - плід на­тхнення, яке черпаю з дружби з представницею пре­красної статі. Оскільки я повинен був від усього серця подякувати цій дівчині, то користуючись нагодою, ви­рішив присвятити їй свою збірку. Кажуть, в давнину ні один поет не написав прекррасного вірша, якщо його не живила дружба з жінкою.

- Аякже! - відповів Канґецу-кун, у душі підсмію­ючись.

Вогонь розмови поступово згасав - навіть зборищу пустомолотів настає кінець. Я теж не зобов’язаний ці­лий день вислуховувати їхню одноманітну балаканину, тому попросив вибачення і вийшов надвір  ловити бого­молів. Проміння надвечірнього сонця просотувалося крізь густе листя фірміани, лягаючи на землю яскра­вими плямами, а на стовбурах аж заливалися співом цикади. Мабуть, увечері збереться на дощ.

 


 

[1] Сідней Сміт (1771-1845) – англійський пастор і письменник.

[2] Місо – приправа з перекислих соєвих бобів.

[3] Автор пародіює  слова персонажа з п’єси для лялькового театру Тікамацу Хандзіра (XVIII ст.).

[4]  «Менцю» -  класичний китайський твір для дітей, в якому зібрано життєписи  видатних людей.

[5] Перефразоване японське прислів’я: «Брехня не живе довше, ніж сімдесят п’ять днів».

[6] Такасімада – елегантна дівоча зачіска з високим вузлом.

[7] Ідзумі Кьока (1878-1939) – японський письменник романтичного напрямку.

[8] Кен – міра довжини, 1,81 м.

[9] Унсьо  Ріссі (1827-1909) – проповідник  буддійської секти Сінґон.

[10] Ханаміті – поміст через увесь  зал до сцени в  японському традиційному театрі.

[11] Така хама Кьосі (1874-1959) – японський поект у жанрі   «хайку».

[12] Уеда Бін (1874-1916)  - літературознавець, фахівець з англійської літератури, пропагандист  європейських літератур  в Японії.

[13] Науме Сосекі справді написав таке оповідання.

 

Повернутись на початок сторінки


     

На головну ] Нагору ]

 


Интернет реклама УБС
  Аніме та манґа українською Лучшие проекты о Японии.    

Забороняється відтворення будь-якої інформації з цього сайту, текстової чи графічної!

Запитання та зауваження з питань оформлення та змісту сайту надсилати на адресу: japan4you@ukr.net.

Copyright © 2005-2019 Фонд "Мрії здійснюються". No reproduction or republication without written permission.

 

  Останнє оновлення: 27.03.2019