Україна-Японія:

"Японські новини" в культурному просторі України.

А також "українські новини" в культурному просторі Японії

     
     
 

На головну Нагору Напишіть нам! Мапа сайту Пошук Лінки Гостьова

Розділ ІІІ

Розділ  І Розділ ІІ Розділ ІІІ Розділ ІV Розділ V Розділ VІ Розділ VІІ Розділ VІІІ Розділ ІX Розділ X Розділ XІ

 

Нацуме Сосекі

ВАШ ПОКІРНИЙ СЛУГА КІТ

Перекладено за виданням:

Natsume Sōseki. Wagahai wa neko de aru

Tokyo: Shinchosha, 1970

Переклав з японської

Іван Дзюб

 

 

© І.П. Дзюб, переклад українською, 1973

Free downloading only for individual use

Японський оригінал можна знайти на веб-сайті: www.aozora.gr.jp

Розділ ІІІ

 

Мікеко вмерла, з Куро я не заприязнився, тож почуваюся самотнім. Але, на щастя, знайомство з людьми розвіює мою журбу. Нещодавно один чоловік листовно попросив господаря вислати йому моє фото. А днями на мою адресу прислано кібіданґо[1], що ними так славиться Окаяма. Поволі, як до мене прихиляються люди, я за­буваю, що я кіт. Мені здається, ніби непомітно я став до людей ближче, ніж до котів, - останнім часом я на­віть утратив охоту водитися з одноплеменцями і ста­вати проти двоногих панів. Я покладаю велику надію на те, що, вже досягши значного поступу, можу вважа­ти себе мало не членом людського суспільства. Однак це не означає, що я зневажаю котячий рід, - ні,  я про­сто знаходжу втіху в тому, що чиню згідно зі своїми вподобаннями. Тож мені прикро, коли дехто називає мене легковажним, лицемірним або зрадливим. Видно, не перевелися ще дурноверхі, жалюгідні особи, охочі обзивати людину всілякими неподобними словами. Зре­штою, позбувшись котячих звичок, не годиться мати справу тільки з котами. Хотілося б із властивою людям самовпевненістю оцінювати їхні думки, слова та діла. І це мені, певен, вдалося б. Жаль тільки, що господар не зважає на мої глибокі знання, а поводиться зі мною як із звичайнісіньким кошеням, - без зайвих слів, безсоромно ум’яв кібіданґо. Фотографії моєї він теж ще не зробив і не вислав, куди його просили. Це мене, звісно, дратує, але що ж, мусиш терпіти - адже господар це господар, а я це я, тож не дивно, що наші погляди роз­ходяться. Оскільки я майже став людиною, а з котами припинив стосунки, мені важко про них писати. Краще вже я розповім, як живуть панове Мейтей і Kaнґeцy.

     Сьогодні неділя, ясний, погідний день. Господар ви­йшов з кабінету, .поклав біля себе пензель, туш і купку паперу, сам ліг долічерева на поміст і щось забурмо­тів. «Певне, лаштується писати, коли видає такі дивні звуки»,- здогадався я. Незабаром господар розмаши­стими ієрогліфами почав: «Духмяний ладан запалю».­- «Невже взявся до віршів? Невже писатиме хайку? Як для господаря, «духмяний ладан» занадто вишукано», - промайнула думка, а він уже полишив «ладан» і хвацьки перейшов до нового рядка: «Давно я збирав­ся написати про Теннен Кодзі»[2]. Та раптом пензлик за­вмер у його руках. Господар глибоко зітхнув. Видно, блискуча думка так і не сяйнула в його голові, тож він лизнув кінець пензля - аж губи почорніли - і внизу намалював кружечок. Всередині поставив дві крапки­ - очі, домалював ніс з широкими ніздрями, тоді провів горизонтальну лінію рота. Тепер це вже не скидалось  ні на оповідання, ні на хайку. Очевидно, господареві на­бридло і малювати, бо він замазав мордочку. Потім розпочав з нового рядка. Певне, думав, що досить поча­ти з нового рядка, як вірші поллються з його вуст. «Теннен Кодзі - людина, що вивчає повітряний  про­стір, читає «Луньюй»[3], їсть печену солодку картоплю, під носом у нього висять шмарклі»,- за одним подихом написав він розмовною мовою. Вийшло недоладно. Гос­подар вголос перечитав написане й зареготав: «Ха-ха­-ха! Цікаво. Щоправда «під носом у нього висять шмарклі» - трохи грубувато, викреслю»,- і провів лінію.  За першою черкнув другу, а тоді третю - вийшли рівні паралельні лінії. Хоч вони заходили на інші рядки, гос­подар проводив їх одну по одній. Коли їх стало аж ві­сім, а наступне речення не спадало на думку, господар відклав пензля і завзято смикнув вуса то вниз, то вго­ру - мовляв, ось як  викручують речення з вусів. Тим  часом з їдальні вийшла господиня й сіла перед чоловіком.

   - Послухайте-но, - звернулася вона.

 - Що таке? - господарів голос лунав як удар гонга  під водою.

   Жінці, видно, не сподобався такий тон, і вона повторила:

   - Послухайте-но.

   - Ну, що таке? - Великим і вказівним пальцями господар висмикнув з ніздрі волосину.

   - Цього місяця нам трохи не вистачило...

- Не може бути. Хіба ми не розрахувалися з ліка­рем, хіба не виплатили минулого місяця борги в книгарні? Повинно б вистачити, - відповів господар, роз­глядаючи висмикнутий волосок наче якесь диво.

- А проте... Ви ж не охочі до рису, вам подавай

хліб та ще й варення до нього.

- Власне, скільки я їм того варення?

- Цього місяця вісім слоїків.

- Вісім? Не пригадую, щоб я стільки з’їв.

- Не ви самі, а разом з дітьми.

   - Що не кажи, а більше ніж на п’ять-шість єн наїсти ми не могли, - господар незворушно взявся при­клеювати волосинки на папір. Він виривав їх з м’ясом, тому вони стирчали на папері наче встромлені голки. Захоплений несподіваним відкриттям, господар дмухнув на них щосили. Але вони міцно прилипли і тому не злі­тали.

- Ач, які вперті, - господар щосили дмухнув ще раз.

    - І не тільки варення, - аж розчервонілась від обу­рення господиня. - Треба було ще дещо купувати.

- Можливо, можливо, - господар раз по раз устро­мляв пальці в ніс і висмикував волосинки. Вони були різних кольорів: руді, чорні, трапився навіть один си­вий. Господар, вельми тим вражений, затиснув його між пальців і підніс перед очі дружини.

- Тьху!  Гидота!  - скривилась та й відштовхнула його руку.

- Ти лиш поглянь, навіть у носі посивіло, - госпо­дар, здавалося, не на жарт схвилювався. А господиня не витримала, розсміялась і зникла в їдальні, очевид­но, махнувши рукою на фінансові проблеми. Господар тим часом узявся знову до Теннен Кодзі.

Прогнавши хитрощами жінку, господар заспокоївся. Висмикував волосинки і поривався писати, але нічого не виходило.

 «Їсть печену солодку картоплю» - зайве, краще викреслю ,- вирішив він. - «Духмяний ладан запалю» - надто несподівано звучить, теж треба викреслити, ­безжально дорікнув собі господар. Зосталося тільки: «Теннен Кодзі  - людина, яка вивчає повітряний про­стір, читає «Луньюй». «Але ж так занадто коротко,­ - подумав господар. - От морока! .Якщо вже не оповідан­ня, то хоч епітафію напишу». Господар помахав пенз­ликом і заходився старанно малювати орхідею на верх­ній половині листка - незугарну подобу авторського малюнка на полях рукопису. Вся його марудна робота, до останнього ієрогліфа, звелася нанівець. Перевернув листок і на звороті ні до ладу, ні до складу написав: «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О, небесний, о, просторовий Теннен Кодзі!». І тут прийшов Мейтей. На­певне, він не визнавав різниці між чужим і своїм до­мом, бо заходив завжди безцеремонно, навіть не посту­кавши. Траплялося, що заявлявся через задвірковj две­рі. Ще при народженні він позбувся кращих людських якостей - несмілості, скромності й сором’язливості.

     - Знову взявся до Велетня Тяжіння? - ще з поро­га спитав гість.

- Хіба ж можна весь час писати про Велетня Тя­жіння? Я тепер клопочуся, яку б епітафію придумати для Теннен Кодзі - похвалився господар.

   - Теннен Кодзі - це таке ж посмертне ім’я,  як і Ґу­дзен Додзі[4]?- своїм звичаєм навмання спитав Мейтей.

     - А хіба є таке ім’я?

     - Нема. Але я спочатку подумав, що ти саме його маєш на увазі.

     - Ґудзен Додзі... Такого я не знаю. А от Теннен Кодзі ти знаєш.

     - Власне, кому захотілося мати ім’я Теннен Кодзі?

     - Соросакі. Тому самому,  який після закінчення уні­верситету поступив в аспірантуру, обрав темою дисер­тації «Теорію повітряного простору», але, перепрацю­вавшись, вмер від перитоніту. Він був мені найближчим приятелем.

- Ну й чудово, що вів був твоїм приятелем. Але ж хто перейменував Соросакі на Теннен Кодзі?

- Я. Я назвав його так. Це тобі не якесь заяложене ім’я, яке дають покійним ченці, - гордо промовив гoc­подар так, наче й справді  «Теннен Кодзі»  звучaло  на­прочуд  вишyкaнo.

- Покажи-но мені свою епітафію ,- зареготав гість і потягнувся до рукопису. - Що?!. «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітря­ному просторі вмер. О небесний, о просторовий Теннен Кодзi!. Непогано, саме така епітафія й пасує Теннен Кодзі.

     - От би вирізьбити епітафію на давилі для барильця з квашеною редькою й вивести його за храм, щоб люди могли на чім силу міряти! Та й добра пам’ять про Тен­нен Кодзі залишилася  б.

     - Атож, непогано ,- радісно погодився господар.

 - Я так і думав зробити, - поважно відповів госпо­дар і додав: - Пробач, я вийду на хвильку, а ти пограй­ся з котом. - Не чекаючи на Мейтеєву відповідь, гос­подар вийшов з кімнати.

     Коли так несподівано мені випало розважати гостя,  не пристало сидіти похмурим. Тож, намагаючись бути якомога привітнішим, я вибрався гостеві  на коліна.

- Ти ба, як погладшав! - Мейтей грубо схопив мене за загривок і підняв угору. - Видно, пацюків не часто ловиш, якщо так ноги звисають... Господине, ваш кіт охочий до пацюків? - Мого товариства йому, напевне,  було не досить, і гість звернувся до господині в суміж­ній кімнаті.

- Які там пацюки! Він над усе полюбляє витанцьовувати з дзоні, - ні сіло ні впало господиня виказала мій давній гріх.

Мейтей усе ще тримав мене,  а я вимахував лапами, й почувався кепсько.

- У вашого кота й на морді написано, що він мастак танцювати. Він у вас, видно, хитрющої породи. І схожий на кота-перевертня, що я бачив у старовинній ілюстрованій книжці, - Мейтей силкувався втягти господиню до розмови. Вона невдоволено відклала шитво й зайшла у вітальню.

- Ви, певне, нудьгуєте? Зараз він повернеться,­ - господиня налила чашку свіжого чаю й подала Мей.теєві.

- Куди він подався?

- Хто його знає. Ніколи не каже, куди йде. Такий вже вдався. Мабуть, пішов до лікаря.

    - До Амакі-сенсея?  Ото морока лікареві з таким хворим.

    - Авжеж, - погодилася господиня, не маючи, видно бажання розмовляти на цю тему.   

    Мейтей, вдавши, що нічого не розуміє, провадив:

    - Як він почувається останнім часом? Зі шлунком краще?

- Та хто його відає. Гадаю, навіть Амакі-сенсей  не зможе вилікувати,  якщо сидіти на самому варенні, -­ господиня манівцями виповіла Мейтеєві наболіле.

 - Невже він їсть стільки варення? Хіба він дитина?

 - Та якби ж то тільки варення, а то недавно захопився тертою редькою, - вона, мовляв, помічна на шлункові захворювання...

- Та що ви? - здивувався гість.

- Вичитав у газеті, ніби терта редька містить діастазу.

- Напевне, хоче загладити шкоду, завдану варен­ням. Ну й вигадав! Ха-ха-ха!..  - Господинині нарікання розвеселили Мейтея.

- А нещодавно навіть маля нагодував...

- Варенням?

   - Та ні, редькою... Уявляєте! «Іди сюди, дитинко,­ каже, - татко дасть тобі щось смачненького». Ну, думаю, хоч раз дитину приголубить, а він, бачте, що встругнув. А кілька днів тому висадив середульшу на шафу...

- Як це?

Мейтей у всьому дошукувався першопричини.

   - Та так. Сказав їй: «А стрибни-но звідти». Та хіба ж чотирирічна дівчинка здатна на таку відчайдушну витівку?

    - Таки справді це важко зрозуміти. А проте має добру душу.

    - О, якби ще й злу, тоді зовсім не було б витерпу!­  - запально вигукнула господиня.

- Не ганьте його так. Краще жити з чоловіком у злагоді. Адже Кусямі-кун нелегковажний, скромний, невибагливий до одежі, справжній сім’янин, - недореч­но весело моралізував Мейтей.

    - Ви глибоко помиляєтеся...

    - Може, він чимось нишком-тишком захоплюється?

    - Зрештою, чого тільки не буває в цьому підступному світі ,- загадково проказав гість.

   - Я не сказала б, що він розбещений, якби не кни­ги, що їх він безперестанку купує, але ніколи не читає. Та ще якби він знав міру і купував найнеобхідніше. А то ж піде в книгарню «Марудзен», набере купу книг, а коли під кінець місяця присилають рахунок, вдає, ні би це його не стосується. От хоч би й під Новий рік мені завдав клопоту: треба було виплатити відразу за кілька місяців.

- Та не беріть цього близько до серця, нехай купує. А коли прийдуть по борг, пообіцяйте принести, от вони й відстануть.

   - Але ж все одно доведеться колись платити, до без­віку відтягувати не будеш, - сумовито вела господиня.

   - Тоді поясніть йому, і примусьте урізати витрати на книжки.

- Я вже йому казала, та хіба він послухає? Оце недавно заявляє мені: «Ти, - каже, - не підходиш на дружину вченого. Ти ж анітрохи не тямиш, що таке книжки. Послухай, що сталося колись у Стародавньому  Римі. Це тобі буде наука на майбутнє...

- А що ж там сталося? - загорівся Мейтей, розво­рушений не стільки співчуттям до господині, а скоріше звичайнісінькою цікавістю.

- Так от. У Стародавньому Римі жив цар Тарукін...

- Тарукін? Трохи дивно.

- Я ніяк не можу запам’ятати іноземні імена, вони такі важкі. В усякому разі він, здається, був сьомий.

   - Сьомий Тарукін... дивно. Ну, то що ж сталося з цим сьомим Тарукіном?

    - Ну що мені робити? І ви з мене глузуєте? Якщо все знаєте, розкажіть самі, зла ви людина, - накину­лась господиня.

- Чого б це я глузував? 3овсім ні. Просто мені зда­лося, ніби сьомий Тарукін звучить якось дивно... По­стривайте, сьомий римський цар... я точно не пригадую, але, здається, то був Тарквіній Гордий. А втім, це не важливо. То що сталося з тим царем?

   - Якось прийшла до нього жінка з дев’ятьма книжками й запитала, чи не хотів би він їх купити.

   - Ну, ну.

  - «3а  скільки?...  - спитав цар. Жінка зажадала багато.  «Дорого, може, віддаси дешевше?» - спитав цар.

  Жінка взяла три книжки й шпурнула у вогонь.

     - Це вже даремно.

     - У тих книжках, кажуть, були записані пророцтва, чи що, яких ніде більше не можна було знайти.

- Ого...

    - Цар подумав: «Коли вже з дев’яти книжок залишилося тільки шість, то й ціна, напевне, поменшала», - і запитав: «Скільки ти хочеш за шість книжок?»  Жінка назвала попередню цифру, ні на один мон[5] не поступилась. «Та це ж чистий грабунок!» - тільки й устиг обуритися  цар, як жінка кинула в полум’я ще три книжки. Цареві, видно, кортіло придбати решту книжок, тож він запитав: «Скільки ж ти візьмеш за три книжки?»  - «Як і за дев’ять», - відповіла жінка. «3 дев’яти книжок залишилося шість, а з шести - три, а ціна не впала ні на один рін, гляди, щоб і цих три не опинилися у   вогні», - подумав цар, виклав великі гроші й придбав уцілілі від спалення книжки... «Сподіваюсь, ти хоч тепер зрозуміла, чого варті книги», - пояснював чоловік, але я так нічого і не второпала.

Висловивши свою думку, господиня дала зрозуміти, то жде Мейтеєвої відповіді. Але навіть він розгубився. Витягнув з рукава кімоно хусточку та взявся мене дражнити, потім, наче щось придумавши, вигукнув:

- Але ж, пані, його тільки тому і вважають ученим, що  він захаращує книжками свою оселю. Недавно про Кусямі-куна згадували в одному часопису.

- Справді? - господиня повернулася до Мейтея.  Видно, вона не  байдужа до чоловіка, якщо переживає за його репутацію. - Що ж там пишуть?

- Небагато, лише кілька рядків. Мовляв, у Кусямі-куна  стиль легкий, як хмаринка на небі, прозорий, як джерельна вода.

     Господиня радісно всміхнулася.

- І це все?

   - Далі ось що було: «От-от, здається, докопаєшся до суті, як раптом усе зникає без сліду, навіть забу­ваєш, про що допіру йшлося».

Обличчя господині прибрало дивного виразу.

- Напевне, хвалили? - недовірливо спитала вона.

- Мабуть, хвалили, - спокійно відповів Мейтей, поводячи хусточкою мені перед очима.

    - Що ж, якщо книжки потрібні йому для роботи. Та все ж він дивак.

«Ого, вона вже наступає  з іншого флангу!» - подумав Мейтей, а, щоб захистити господаря і не образити гос­подиню, ухильно промовив:

      - Справді, він трохи дивакуватий, але ж не забувай­те, що всі люди, причетні до науки, схожі на нього.

- Оце нещодавно прийшов він додому і каже, що має кудись іти, тож роздягатися, мовляв, не буде. Отак  у пальті й сів на стіл, дзен[6] поставив на котацу й заходився  їсти. Я сиділа з мискою у руках і з дива не виходила, позираючи на це чудернацьке видовисько...

- Кусямі-кун, напевне, скидався на генерала, по-су­часному елегантно одягнутого, що у цебрі розглядає голову свого ворога. Однак це в його дусі, принаймні не банально, - нахваляв Мейтей свого приятеля.

     - Банально чи ні, - жінці однаково не збагнути. В кожному разі його поведінка переходила всякі межі.

    - Найгірше - це банальність, - наполягав Мейтей.

   Господиню така відповідь не задовольнила. Вона по­суворішала:

    - Усі ви тільки й умієте, що повторювати: банальність, банальність. А що воно таке - банальність?

    - Банальність? Банальність - це... Отак зразу й  не поясниш...

   - Якщо ота ваша банальність така невизначена, то навряд чи вона означає щось добре, - з чисто жіночою

логікою напустилась господиня.

- Чого це невизначена? Просто її важко пояснити.

    - В усякому разі, ви називаєте банальністю все, що вам не до вподоби, - ненароком улучила в ціль госпо­диня.

За таких обставин Мейтею довелося якось рятувати свою банальність.      ­

- Ось вам, пані, найпоширеніша банальність: «Люди двадцяти восьми - двадцяти дев’яти років, усім задо­волені й безтурботні, готові завжди, як випаде соняч­ний день, йти гуляти на греблю Сумітей, прихопивши зі  собою саке в баклазі, зробленій  з дині ».

- Невже є і такі? - навмання сказала господиня, не второпавши нічого з Мейтеєвої тиради, а відтак при­зналася: - Щось я  нічого не второпаю.

- У такому разі приладнайте до Бакінового[7] тулуба голову майора Пенденніса[8]  й пустіть їх на рік-два в Європу.

- І тоді вийде банальність?

Мейтей лише засміявся.

- Можна зробити простіше. Додайте учня середньої школи до продавця з крамниці «Сіракія» і розділіть навпіл. От  і дістанете чудовий зразок банальності.

    - Та невже? - задумано сказала господиня. Їй, очевидно, було важко збагнути Мейтеєву думку.

    - Ти ще тут? - запитав господар, несподівано заходячи у кімнату і сідаючи поруч з гостем.

    - От тобі й на! Ти  ж сам сказав мені: «Почекай трохи, я вмить повернуся».

- Хіба це вперше? - глянула господиня на Мейтея.

- Поки тебе не було, я дізнався про чимало подробиць з твого життя.

      - Жінку хлібом не годуй, а дай побалакати. От якби люди вміли мовчати так, як оцей  кіт, - господар погладив мене по голові.

   - Кажуть, ти хотів нагодувати дитину тертою редькою.

- Ну, - і господар засміявся, - а ти знаєш, які ро­зумні теперішні малюки? Ти його питаєш: «Скажи, ри­бонько, де тобі гірко?» - а воно тобі язика показує. Отак!

   - Що за мордування? Як можна муштрувати дитину, наче собаку? До речі, незабаром прийде Канґецу.

   - Канґецу? - недовірливо спитав господар.

   - Атож. Я послав йому листівку: «На першу годи­ну дня приходь до Кусямі».

   - От людина! Все робить, я йому заманеться, на інших не зважає.. Ну, навіщо було кликати Канґецу?

- Це не моя ідея. Канґецу-сенсей сам напросився. Сенсей сказав, що готується виступити з доповіддю на засіданні Фізичного товариства. «Я,- каже, - зроблю собі репетицію, а ти слухай». - «Гаразд, - кажу, - нехай і Кусямі послухає». От і вирішив запросити його сю­ди... Тобі не завадить  послухати, - самовільно розпоря­дився Мейтей.

- Але у тій доповіді я нічого не втямлю, - заперечив господар, діткнутий Мейтеєвим самоуправством.

- Ти не думай, що доповідь буде нудна й нецікава, приміром, про якесь там сопло  з магнітом. Тема доповіді            надзвичайно своєрідна: «Механіка повішення». Раджу послухати.

   - Це тобі варто послухати, ти ж пробував  вішати­ся. А мені навіщо?

- Хто повірить, що людина, яка тремтить на саму згадку про «Кабукі», не може вислухати такої допові­ді? - своїм звичаєм пожартував Мейтей.

Господиня захихотіла, глянула на чоловіка і пере­йшла в суміжну кімнату. Господар мовчки гладив мене по голові. Такої ласки до себе я ще не пригадую.

 Через кілька хвилин, як було домовлено, прийшов Канґецу-кун. Готуючись до доповіді, яку мав виголоси­ти ввечері, він зодягнувся в елегантний сюртук, високо підняв білий як сніг комірець і став на двадцять від­сотків привабливішим, ніж завжди.

   - Вибачте, що трохи запізнився, - спокійно звернув­ся він до присутніх.

- А ми ніяк не можемо дочекатися тебе. Почи­най, - і Мейтей зиркнув на .господаря. Той тільки неви­разно буркнув щось. Kaнґeцу-кун не квапився.

   - Будь ласка,  принесіть склянку води, - мовив він.

   - Ти ба, хоче, як по-справжньому? Диви, ще й оп­лесків заманеться, - не вгавав Мейтей.

- Це лиш репетиція, тож одверто висловлюйте свою думку, - вийнявши з внутрішньої кишені текст допові­ді, повільно проказав Канґецу-кун, а потім почав: - ­Страта злочинців через повішення була поширена зде­більшого серед англосаксів, але якщо заглибитися в давніші часи, то стане ясно, що до повішення вдавалися переважно самогубці. У євреїв, кажуть, був звичай ка­менувати злочинців. Аналіз Старого завіту показує, що слово «повішення» означало віддавати на з’їжу хижим звірам або птахам підвішений на стовпі труп злочинця. Якщо вірити Геродотові, то ще до виходу з Єгипту євреї відчували огиду до привселюдного показу трупів у ніч­ну пору. Кажуть, єгиптяни відрубували злочинцям го­лови, а на хресті розпинали тільки їхні тіла. Перси...

- Канґецу-кун, - втрутився Мейтей, - по-моєму, не варто відхилятися від теми.

- Потерпіть трошки, зараз переходжу до головного... Так от, що робили перси? Можна вважати, що й вони розпинали злочинців на хресті. Щоправда, невідомо, коли вони прибивали їх  до хреста - живцем чи мертвими...

      - Це не істотно, - господар знуджено приборкав позіх

   - Я ще багато міг би розповісти, та боюся задати вам клопоту...

   - Може, краще б сказати «завдати  клопоту». Як ти гадаєш, Кусямі-кун? - прискіпався Мейтей.

   - Все одно, - байдуже відповів господар.

- Переходячи до головної теми, повідаю...

   - Тільки професійні оповідачі кажуть «повідати». Від доповідача хотілося б почути вишуканіше слово,­ - перебив Мейтей.

   - Якщо «повідати» недоречне слово, то як же тоді сказати? - трохи роздратовано спитав Канґецу.       

- Незрозуміло, навіщо тут Мейтей - слухати чи за­важати. Канґецу-кун, не зважайте на цього крикуна,­ - прийшов на допомогу господар.

- «Він, роздратований, повідав про вербу», - як зав­жди несподівано промовив Мейтей. Канґецу мимохіть пирснув.

- На підставі власних досліджень можу твердити, що страта через повішення в чистому вигляді описує­ться в двадцять другій пісні «Одіссеї». А саме в стро­фі, де розповідається, як Телемах повісив дванадцять рабинь Пенелопи. Було б доречно прочитати цей ури­вок грецькою мовою, але я цього не робитиму, бо мо­жуть подумати, що я хизуюся. Ви впевнитеся, що я кажу правду, якщо прочитаєте рядки чотириста шіст­десят п’ятий - чотириста сімдесят третій.

   - Грецьку мову, мабуть, краще опустити. Інакше це скидатиметься на хвастощі. Чи не так, Кусямі-кун?

- Я згоден, не треба вихвалятися, так буде благо­родніше, - поспішно підтримав Мейтея господар. Оби­два вони не знали грецької мови.

   - В такому разі я  випущу цих кілька речень і по­від... і розкажу далі. Спробуймо уявити собі, як тоді вішали. Тут могли існувати два способи. Перший поля­гав у тому, що Телемах з допомогою Євмея і Філойтія  прив’язав один кінець мотузки до стовпа. Потім наро­бив на ній зашморгів, накинув їх  на голови жінок і натягнув другий кінець...

- Образно кажучи, ті рабині висіли на мотузці як сорочки в європейській пральні.

- Саме так. Другий спосіб полягав ось у чому: як і першого разу один кінець мотузки прив’язували до стовпа, другий прикріплювали до стелі. До натягнутої мотузки прив’язували кілька інших, робили на них зашморги, встромляли туди голови жінок і в останню хвилину вибивали з-під їхніх ніг підставки.

    - Образно кажучи, рабині висіли як круглі ліхта­рики на мотузяній запоні перед порогом харчівні.

- Не можу судити, я ніколи не бачив круглих ліх­тариків. Але якщо припустити, що вони існують, то ви маєте слушність... Так от, послуговуючись законам ме­ханіки спробуємо довести, що перший спосіб не здійс­ненний.

  - Цікаво, - проказав Мейтей.

  - Еге ж,- погодився й господар.

    - Передусім припустимо, що жінки висіли на однаковій відстані одна від одної. Далі вважатимемо, що мотузка між двома жінками, які висять найнижче, па­ралельна до земної поверхні. Нехай α(1), α(2)... α(6) - кути, утворювані мотузкою і горизонталлю, Т(1),  Т(2).... Т(6)  - сили, що діють на кожний відрізок мотузки. Через Т = Х по­значимо силу, прикладену до найнижчої частини мо­тузки. Запам’ятайте, W - вага жінки. Вам зрозуміло?

Мейтей з господарем перезирнулися.

- Загалом зрозуміло.

   Однак оте «загалом» було сказано довільно і аж ніяк не означало, що з ним погодяться інші слухачі.

     - Отож на підставі відомих вам принципів рівнова­ги для багатокутників одержуємо таких дванадцять рівнянь:

 

                                     Т(1)COSα(l)  = Т(2)COSα(2) ,

                                    Т(2)COSα(2  )= Т(3)COSα(3)…

                                

 

-          Може, досить тих рівнянь? - урвав його господар.

-         Але ж відповідь ґрунтується саме на них.

 Канґецу-кун розгубився. Мейтей теж збентежився.

 - Якщо й справді так, - мовив він, - то, може, вернемося до них пізніше?

   - Без формул моє дослідження з механіки не варте й щербатого шеляга. Я ж стільки працював!...

   - Ти без вагань викидай ті формули, - спокійно порадив господар.

- Ну що ж, нехай буде по-вашому. Хоч мені й жаль.

    - Так буде краще, - Мейтей аж заплескав у долоні. - Перейдемо тепер до Англії. Згадка про «ґалґа», тобто шибеницю, в поемі «Беовульф»[9] дозволяє вважа­ти, що страта через повішення була запроваджена саме в ту епоху. Якщо злочинець випадково не вмирав на  шибениці, - пише Блекстон[10], - то його вішали вдруге. Але дивна річ - в поемі «Видіння про Петра Плугата­ра»[11] є така фраза: «Хоч би який був лиходій, нема  закону, щоб вішати його двічі». Невідомо, кому з них вірити, але існує чимало прикладів, коли через недбаль­ство ката, злочинець не міг умерти відразу. Тисяча сімсот вісімдесят шостого року вішали знаменитого лихо­дія Фіцджеральда. Однак чисто випадково, коли з-під нього вибили підставку, мотузка ввірвалася. Повторили спочатку - цього разу мотузка виявилась задовгою, но­ги злочинця досягли землі і він знову залишився жи­вим. І тільки за третім заходом, уже з допомогою гля­дачів, кажуть, вдалося його спровадити на той світ.

-Ого! - пожвавішав Мейтей.

   - Оце так справді не щастило, - пожвавішав і господар.

- Цікава деталь: кажуть, зріст повішеного збільшує­ться на один сун[12]. Тут помилка виключена, лікарі все точно визначили.

- О, це наукове відкриття! Повісити б отак на хви­лину, приміром, Кусямі-куна, - може б, підріс на один  сун і став би,  як усі нормальні люди, - і Мейтей глянув на господаря. Той, всупереч сподіванню, цілком поваж­но запитав:

   - Kaнґецу-кун,  а чи траплялися випадки, коли повішені витягувалися на цілий сун і потім оживали?

- Це неможливо. Коли людину вішають, у неї  розтягується спинний мозок, коротко кажучи, хребет не стільки видовжується, як розривається.

   - В такому разі я на це не пристаю, - відмовився господар від свого наміру.

Доповіді не було кінця-краю, доповідач напевне торк­нувся б і фізіологічних процесів у тілі повішеного, але Мейтей так настирливо вставляв свої безглузді заува­ження, а господар так відверто позіхав, що Kaнґeцy  урвав на півслові й подався додому. Ясна річ, я не міг узнати, як увечері поводився Kaнґeцy, як його красно­мовність вразила слухачів - усе це відбувалося далеко від нашого дому.

Кілька днів минуло без жодних подій. Коли це якось о другій годині пополудні, як завжди зненацька, наче той Ґудзен Додзі, заявився Мейтей-сенсей. Ще не встиг сісти, як одразу заговорив так запально, наче прийшов повідомити сенсаційну новину про падіння Порт-Артура.

- Ти чув, що сталося з  Оті Тофу в Таканаві?

- Не чув, останнім часом я його не бачив, - своїм звичаєм понуро відповів господар.

    - Сьогодні, думаю, розповім Кусямі-куну,  як  Оті Тофу вклепався в халепу. От і прийшов, хоч у мене й обмаль вільного часу.          

     - Знову перебріхуєш, нахабний чоловіче.

   -.Ха-ха -ха, не нахабний, а впертий. Пора б уже від­чувати різницю між цими словами. Ти ж зачіпаєш мою честь.

- Ет, - пропустив зауваження повз вуха господар, як справжній новоявлений Теннен Кодзі.

- Кажуть, минулої неділі Тофу відвідав храм Сен­ґакудзі в Таканава. Хоч  у таку холоднечу міг би туди й не ходити... На таке здатен хіба провінціал, що зовсім не знає Токіо.

- На те його воля. Ти не можеш йому забороняти.

   - Справді, не можу. Та, зрештою, не в цьому річ. На території храму розташувалася виставка «Товарист­ва охорони реліквій вірних васалів». Чи чув про неї?

- Ні.

- Не чув? Адже ти бував у храмі Сенґакудзі.

- Ні.

     - Не був? Дивно. Тепер зрозуміло, чому ти так за­хищаєш Тофу-куна. Як тобі не соромно – вроджений  едокко[13], а не навідувався до храму Сенґакудзі.

- Вчителеві це простимо, йому ніколи - він не має вільної хвилини. - Господар дедалі більше прибирав по­доби Теннен Кодзі.

- Годі про це. Так от, Тофу-кун саме оглядав ви­ставку, коли прийшло двоє німців, - чоловік і жінка. Вони про щось запитали Тофу по-японському. Але, самі знаєте, сенсея хлібом не годуй, а дай поговорити по-ні­мецькому. Отож він жваво випалив кілька німецьких слів. І навіть здивувався, що добре вийшло - у цьому, як пізніше виявилось, і таїлася причина майбутнього нещастя. .

- А що далі? - господар клюнув на гачок Мейтея.

- Німці помітили коробку для ліків із срібним роз­писом по лаку, що колись належала Отака Ґенґо, і спи­тали, чи можна її купити. Ти лиш послухай, як дотеп­но відповів Тофу-кун. «Японці чесні і непідкупні, - ска­зав він, - отож нічого у вас не вийде». Спочатку все було гаразд, але згодом німці, видно, зрадівши, що надибали підходящого перекладача, засипали його запитан­нями.

    - Про що?                       

     - Якби ж то він розумів, - клопоту не було б. Нім­ці так багато і швидко питали, що сенсей нічого не вто­ропав. Він тільки пам’ятає, що вони все торочили йому про пожежний гак і таран. Сенсей опинився в скрутному становищі, - адже він ніколи не вчив, як буде по-німецькому «гак» і «таран».     

- Звісно, звісно, - згадавши прикрі хвилини свого вчительського життя, поспівчував господар.

- Тим часом зібрався чималий натовп цікавих. Вони обступили Тофу і німців і витріщилися на потішне ви­довище. Тофу почервонів, розгубився. Початковий запал перейшов у цілковитий розпач.

- Чим же все скінчилося?

   - Нарешті Тофу вже не витримав, кинув на прощан­ня «до побачіння»  і дав ногам знати. Потім його пи­тають: «Якось дивно ти попрощався. Хіба у тебе на батьківщині кажуть «до побачіння»? - «Ні, кажуть «до побачення», - відповів Тофу, - але ж то заради іноземців для милозвучності я вимовив «до побачіння». Оце людина! Навіть у скрутну хвилину пам’ятає такі дрібниці.

- Ну гаразд, а що іноземці?

- Кажуть, ті аж очі витріщили, ха-ха-ха. Правда, кумедно?

   - Нічого кумедного я не бачу. Потішніше, що тобі захотілося про це розповісти мені, - мовив господар і струсив попіл з цигарки. У цю мить хтось рвучко сіпонув за дзвоник на ґанку і різкий жіночий голос про­мовив:

- Дозвольте?

Мейтей і господар перезирнулись і вмовкли.

   «Жінки у господаря - нечасті гості»,- тільки поду­мав я, як до кімнати зайшла власниця різкого голосу, тягнучи за собою поділ подвійного крепдешинового кімоно. Років їй було, сказати б, за сорок. Над лобом з глибокими залисинами виступала, мов гребля, кучма волосся заввишки з пів-обличчя. Вузькі, як у кита, щі­линки очей піднімалися аж до вилиць, наче схили обабіч дороги, прорізаної  в горах. Посеред обличчя величезний ніс. Здавалося, ніс цей належав комусь іншому, але жінка вкрала його й приставила собі. Наче кам’яний ліхтар, перенесений з храму пам’яті загиблих воїнів на невеличке, всього з три цубо, подвір’я, він займав майже все обличчя і здавався недоречним. Такі носи назива­ють закарлюченими; він наче надумав видертися вгору, але на півдорозі засоромився і вирішив повернутися назад, зігнувся і повис, немов заглядаючи в рот. Завдя­ки його незвичайній формі здавалося, що жінка гово­рить не ротом, а носом. Щоб виказати повагу до цього розкішного носа, я маю намір відтепер називати гостю Ханако[14]. Скінчивши церемонію привітання, як годиться при першому знайомстві, Ханако уважно оглянула вітальню і мовила:

- У вас чудовий будинок.

   «Бреши, та не забріхуйся»,- у думці проказав господар, потягуючи цигарку. Мейтей, позираючи на сте­лю, звернув на інше:

   - Диви-но, який чудернацький візерунок. Це стеля

тече? Чи, може, текстура дощок така? - цим він натя­кав господареві, про що слід говорити.

-          Ясна річ, вода проходить, - відповів той.

­- Прекрасно,- поважно сказав Мейтей.

   «Вони не мають жодного уявлення, як поводитися у товаристві»,- у душі обурилась Ханако. Якусь хвилину всі троє мовчали.

    - Я хотіла дещо у вас розпитати, тому й прийшла,­-     знову почала гостя.

    - Ага,- промимрив господар.

    «Так я нічого не доб’юсь»,- подумала Ханако і по­вела далі: - Власне, я мешкаю недалеко звідси – у наріжному будинку, на протилежному боці завулка.

- У тому великому європейському будинку зі скла­дом? Недарма там висить табличка з написом «Кане­да». - Здається, нарешті господар збагнув, що йдеться про будинок Канеди і про склад Канеди. Однак поваги до пані Канеда від того не побільшало.         

- Правду казати, розмовляти з вами мав би мій чо­ловік, але справи фірми забирають у нього стільки ча­су... - продовжувала Ханако. «Тепер до вас дійшло?» - читалося на її обличчі. Але господаря така новина аж ніяк не зворушила. Ба навіть навпаки, роздратувала : як для першого знайомства, Ханако занадто нецеремон­но поводиться.

- І не одної фірми, а двох чи трьох... Він усюди ди­ректор, - не вгамовувалася гостя.- Та ви, мабуть, знає­те. «Невже й це його не приструнчить?» - промовляв її вигляд.

    Здавна до вчених або професорів університету господар ставився майже побожно, а от, дивна річ, до діло­вих людей не виявляв анінайменшої поваги. Він був переконаний, що вчитель гімназії на голову вищий за будь-якого  ділка. А якби й не був переконаний, то одна­ково не приятелював би з ділками, бо знав, що, маючи незгідливу вдачу, не зможе запобігти у них ласки. Тому-то господар анічогісінько не тямив у справах, що не стосувалися наукової сфери: не знав, хто чим зайня­тий і яке місце посідає у діловому світі. А якби й знав, однаково не схиляв би у покорі й шанобі голови перед  цими можновладцями.

    Ханако й не думала, не гадала, що десь на білому світі, під тим самим сонцем, та живе такий дивак. Їй доводилось стикатися з людьми різних суспільних верств, але досить було сказати: «Я - дружина Канеди»,- як двері до будь-якого товариства ши­роко розчинялися перед нею. Навіть наймаєтніші й най­впливовіші люди приймали її так, як і належить приймати дружину Канеди. А що ж тоді говорити про цього запліснявілого в чотирьох стінах сенсея? Ханако ані­трохи не сумнівалася, що він буде приємно вражений і навіть не запитає, чим займається її чоловік, як тільки почує, що вона мешкає у садибі на протилежному боці завулка.

    - Ти знаєш, хто такий Канеда? - недбало спитав господар Мейтея.

- Ясна річ, знаю, Канеда-сан - приятель мого дя­дька. Недавно вони разом були на пікніку, - поважно сказав Мейтей.

- А хто ж твій дядько?

- Барон Макіяма,- ще більше споважнів Мейтей.

     Господар не встиг і заперечити, як Ханако різко повернулася до Мейтея. Обличчя Мейтея, який сьогодні на звичайне кімоно з цумуґі  вдягнув кімоно із заморського ситцю, залишилося незворушним.

- О, то ви пана Макіями... Ким ви йому доводитеся? Пробачте, я не знала. Мій чоловік щодня повторює: «Ми всім панові Макіямі завдячуємо»,- нараз чемно заговорила вона і схилилася перед Мейтеєм у низькому поклоні.

- Що ви, що ви, - всміхнувся той.

Господар нічого не розумів і тільки мовчки спостерігав за цією сценою.

     - Чоловік, здається, просив ласкавого пана Макіяму потурбуватися про майбутнє нашої доньки...        ­

    - Та невже?

    Цього разу здивувався навіть Мейтей, вражений такою несподіванкою.

 - Правду кажучи, чимало хто сватався до неї, але ж наша родина займає поважне становище у суспільстві, тож нам не личить віддавати доньку за першого-ліпшого.

-         Цілком слушно, - оговтавшись, погодився Мейтей.

     -   Ось чому я і прийшла, - знову самовпевнено звер­нулася Ханако до господаря. - Кажуть, до вас учащає такий собі Мідзусіма  Канґецу. Власне, що це за один?

- А навіщо вам? - неприязно спитав господар.

«Мабуть, це пов’язано з одруженням доньки і їй кортить усе про нього взнати»,- здогадався Мейтей.

    - Було б добре, якби ви мені розповіли про нього.

      - Отже, ви хочете видати доньку за Канґецу, - почав було господар, але Ханако його урвала.

   - Хто каже, що хочемо? Нічого не станеться, якщо він з нею і не одружиться. У нас і так вистачає пре­тендентів.

      - Тоді нічого про нього розпитувати, - скипів господар.

     -  Але й утаювати нема чого, - напосідалася Ха­нако.

     Мейтей сидів посередині й, тримаючи в руці срібну люльку, наче віяло судді під час боротьби сумо, вигу­кував у думці: «Хакке-йой-я, йой-я!»[15]

   - А Канґецу сказав,  що неодмінно хоче оженитися     з дочкою? - не відступав господар.

   - Не казав, але...

   - Але ви гадаєте, що хоче? - господар, видно, зметикував, що з такою жінкою інакше говорити не слід.

- Аж так далеко ще не зайшло... Але Канґецу-сан, мабуть, не проти такого шлюбу, - вже притиснута до краю арени Ханако надумала виправляти становище.

- Канґецу якось виказував прихильність до вашої дочки? - спитав господар з грізним виглядом, ніби промовляючи:

«Спробуй лишень сказати, що виказу­вав!» - і аж відхилився назад.

- Вважайте, що так...

   Цього разу господарева атака захлинулася. Навіть Мейтея, що досі уважно стежив за поведінкою співроз­мовників як справжній суддя, слова Ханако, видно, за­цікавили, бо він відклав люльку і нахилився вперед.

- Може, Кангецу писав вашій доньці й любовні листи? Яка втіха! От вам ще один анекдот у новому році, буде що розповісти, - втішався Мейтей.

- Якби ж тільки листи!... А то ж... Та хіба ви не знаєте? - напосідала Ханако.

Господар як заворожений повернувся до Мейтея.

- Ти що-небудь чув?

Ні сіло ні впало Мейтеєві закортіло вдати скромного.

- Нічого не знаю. Гадаю, хто-хто, а ти з усім обізнаний.

Ханако розпирала гордість.

- Ні,- промовила вона, - ви обоє про це знаєте.

-  Он як! - «обоє», приголомшені, вигукнули в один голос.

- Якщо забули, то я нагадаю. Наприкінці минулого року в Абе-сана, в Мукодзімі, відбувався концерт. Кан­ґецу-сан теж там був, чи не так? І от увечері, коли він повертався додому, на мості Адзумабасі трапилося... Не буду про це розводитися, не хочу ставити його в не­зручне становище... Скажу тільки, що цього цілком до­сить. Ну, що ви скажете на це?

     Пальцями в діамантових перснях спершись об колі­на, Ханако умостилася зручніше на дзабутоні. Її видат­ний ніс ставав дедалі величнішим, і для неї господар і Мейтей наче перестали існувати. Не лише господар, але й  Мейтей, здавалось, ніяк не міг оговтатися після такого підступного удару. Якусь мить вони сиділи роз­гублено, скидаючись на людей в пропасниці, але зго­дом отямились і, зрозумівши кумедність свого станови­ща, зареготапи. Тільки Ханако, побачивши, що її сподівання не справдилося, сиділа похмура й сердита, своїм виглядом наче дорікаючи: «Хіба можна сміятися в таку хвилину?»

    - То це була ваша дочка? Чудово, закохався... Те­пер уже нічого приховувати, треба признатися, як ти гадаєш?

- Умгу,- промимрив господар:

- Справді, чого таїтися, і так усе ясно, - до Ханко вернулася її  самовпевненість.

- Ну що ж, розповімо вам усе, що знаємо про Канґецу-куна. Гей, Кусямі-кун, ти ж господар! Може б, ти перестав сміятися, інакше розмова не вийде. Ну й страшна це річ - таємниця. Як ти її не ховай, все одно вилізе на світ божий. Аж дивно, як це пані Канеда про все дізналася? Ніяк не збагну, - розійшовся Мейтей.

   - Я завжди насторожі, - переможно проказала Ханако.

   - Навіть занадто. Все-таки, у кого ви довідалися?

   - У дружини рикші, що мешкає за вашим будинком.

- В якого чорний кіт? - здивувався господар.

   - Еге ж, я часто користувалася її послугами. Я ви­рішила дізнатися, про що говорить Канґецу-сан,  коли навідується сюди, отож і попросила її підслухати і все    мені переказати.

- Який жах! - вигукнув господар.

    - Пусте. Мене зовсім не обходить, що ви робите й кажете. Мене цікавить тільки Канґецу-сан.

    - Байдуже, хто: чи Канґецу, чи інший... Взагалі, дружина рикші - то добра шельма, вона мені зовсім не подобається, - розгнівався господар.

- Хіба їй не можна стояти за вашою огорожею? І якщо ви не хочете, щоб ваші розмови хтось чув, то або говоріть тихіше, або ж придбайте собі більший бу­динок, - безсоромно заявила Ханако.- І не тільки дру­жина рикші мені помагає. Багато чого мені передала й учителька музики.

- Про Канґецу?

- Не тільки,- погрозливо натякнула Ханако.

 «Мабуть, нелегко йому зараз»,- не встиг я подума­ти, як господар промовив:

   - Та вчителька тільки вдає благородну, а сама дур­на як пень...

- Дозвольте вам нагадати, що як-не-як вона жінка. Тож ви з своїм «дурна як пень» не в ті ворота штовхались.

Манера говорити видавала Ханако з головою. Вона, очевидно, прийшла сюди з наміром зчинити бешкет. Мейтей, як завжди, залишався собою і з цікавістю сте­жив за господарем і Ханако. Він сидів незворушно, як пустельник Теккай, що слідкує за двобоєм войовничих півнів.

3багнувши, що ущипливістю йому не переважити Ха­нако, господар на хвильку примовк. Та раптом його осяйнула думка.

- Отже, по-вашому, Канґецу закоханий у вашу дочку. А я  от чув  якраз навпаки, чи не так, Мейтей-кун?­- господар шукав у нього підтримки. - Чиста правда, він тоді розповідав, буцімто ваша дочка захворіла... і ма­рила.

   - Брехня, - пані Канеда заперечила рішуче й пря­молінійно.

   - Однак Канґецу розповідав, що чув це від дружини одного професора.

    - Все це моя робота, я сама попросила її звернути увагу Канґецу-сана на нашу доньку.

   - І вона погодилась?

   - Так, погодилась. Не думайте, що задарма. Довелось заплатити.

- 3начить, ви вирішили не повертатися додому, по­ки не вивідаєте все про Канґецу-куна? – несподівано грубо спитав Мейтей: видно, Ханако йому добряче впе­клася. - Слухай, Кусямі-кун, будемо розповідати, але щоб не завдати шкоди Канґецу... Шановна, я і Кусямі розповімо про Кангецу-куна тільки те, що йому не по­шкодить. Найліпше, якби ви задавали запитання.

Ханако кінець кінцем згодилась і, не поспішаючи, почала ставити запитання, тепер уже шанобливим і ввічливим тоном.

   - Кажуть, що Канґецу-сан фізик. Чи не могли б ви розповісти, над чим він працює?

   - В аспірантурі він досліджував земний магнетизм,- поважно відповів господар.

На жаль, Ханако нічого не второпала і, хоч вигук­нула багатозначне «ого!», обличчя її виражало недо­віру.

   - А він зможе стати доктором наук?

   - Тобто ви не віддасте доньку, якщо він не стане доктором? - поцікавився господар.

   - Авжеж, не віддам. Адже людей з університетською освітою хоч греблю гати, - спокійно відказала гостя.

    Господар бридливо глянув на Мейтея.

   - Ми не можемо сказати, стане він доктором наук чи ні. Запитайте про щось інше, - настрій Мейтея теж упав.

- Останнім часом він і далі вивчав той земний... чи як там його?

- Кілька днів тому на засіданні фізичного товари­ства він прочитав доповідь про наслідки своїх дослі­джень на тему «Механіка повішення», - поспішив пові­домити господар.

- Тьху, яка бридота! Повішення... Дивак якийсь. З отим повішенням або чимось подібним йому не досягти докторського ступеня.

   - Звісно, якщо він повіситься, тоді це буде важко зробити. Але може статися, що саме завдяки «Механіці повішення»  він стане доктором.

    - Та невже? - Ханако допитливо глянула на гос­подаря. На жаль, вона не знала слова «механіка» і тому не могла заспокоїтися.

    Вважаючи, напевне, що не ли­чить через таку дрібницю ганьбити честь сім’ї  Канеди, гостя силкувалася що-небудь прочитати на лицях спів­розмовників. Обличчя господаря спохмурніло.

- А чогось зрозумілішого він не досліджує?

  - Аякже. Скажімо, нещодавно він написав трактат «Від проблеми стійкості жолудя до питання про рух небесних тіл».

- Невже в університеті вивчають і жолуді?

    - Я всього-на-всього дилетант і на цьому не тямлюсь. В усякому разі такі дослідження чогось варті, якщо Канґецу-кун ними цікавиться, - поважно глузував Мейтей.      ­

    Зметикувавши, що наукові розмови не йдуть їй на руку, Ханако вирішила звернути розмову на інше.

- Я хотіла б спитати ось що... Це правда, ніби на Новий рік він їв гриби і зламав собі два передніх зуби?

- Правда, - підтвердив Мейтей, зрадівши нагоді за­чепити улюблену тему. - Тепер замість них стирчить шматок куямоті.

- Невже йому, молодому, байдуже, що про нього подумають панночки? Чому він не користується зубо­чисткою?

    - Неодмінно підкажу. - Господар захихотів.

    - Мені здається, що в нього погані зуби, коли ламаються від грибів.

- Не скажеш, що добрі... А як ти гадаєш, Мейтей?

   - Не добрі, але симпатичні. Тільки от не збагну, чого він і досі не вставив нових. Неприємне видовище оті поклади куямоті між зубами.

    - Чому не вставив? Не має за що чи просто дивак?

    - Не журіться, довго щербанем він не ходитиме,­  - до Мейтея поволі вертався добрий  настрій.

    Ханако знову перевела розмову на інше.

-         Я хотіла б глянути на його листи, якщо ви маєте.

-  Хіба що листівки, у мене їх чимало назбиралося. Ось погляньте.

   Господар приніс з кабінету кілька десятків листівок. - Навіщо так багато... Досить однієї - двох...

  - Дай-но мені, я виберу найкращі, - і Мейтей подав Ханако листівку з картинкою. - Ось ця, здається, ці­кава.

- Ого, навіть з картинкою! Гарненька картинка, по­глянемо... Тьху, борсук! Навіщо малювати борсука?... Дивина, але борсук як  живий! - в голосі Ханако від­чувалося захоплення.

    -А ви прочитайте написане, - сміючись, заохотив її господар.         

    Ханако почала читати листівку так, як наша служ­ниця газету.

- «В останню ніч року за місячним календарем гір­ські борсуки влаштовують гульбище й танцюють до знемоги. Ось яку пісню вони співають: «Вечір зі собою кінець року веде і навіть подорожній з гір до нас не забреде. Тра-ля-ля». Що це? Ви глузуєте? - розгніва­лася Ханако.

- А оця богиня як вам? - Мейтей подав іще одну листівку. На картинці богиня в хагоромо[16]  грала  на  біва[17].

    - В неї начебто  замалий ніс.

    - Звичайнісінький. Та ви  на ніс не дивіться, а читайте.

     А на листівці було написано:

   «Давно колись жив собі астроном. Якось увечері, як звичайно, піднявся він на високу башту і взявся спо­стерігати за зірками. Коли це в небі з’явилася пре­красна богиня і на землю полилися звуки нечуваної в нашому світі чарівної музики. Астроном слухав як заворожений, навіть не помічаючи, як пронизливий хо­лод заповзає в тіло. А вранці знайшли його труп, вкри­тий білою памороззю. «Це правдива історія»,- сказав старий брехун».

- Що? Це ж нісенітниця! І писав це фізик? Хоч би іноді заглядав у часопис «Літературний клуб»... – на Канґецу-куна посипалися безжалісні удари.

- А ця подобається? - півжартома спитав Мейтей і подав третю листівку. На листівці було намальовано вітрильник, а внизу виднів недбало зроблений напис.

«Юна повія на пристані прокидається від гомону ку­ликів на кам’янистім узбережжі моря і плаче – нема в неї рідних. Батько моряк - на дні морському».

- Чудова річ! Я в захопленні! Як він майстерно висловлюється, як тонко відчуває!

- Ви вважаєте, що майстерно?

- Звичайно. Під сямісен можна  співати.

    - Тоді вийде справжній шедевр. А як вам ці подобаються? - спитав Мейтей, закидаючи Ханако листів­ками.

 - Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.

    Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясува­ла все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поста­вила егоїстичну вимогу:

- Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачен­ня. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила. ­

    Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували - крий Боже.

    - Еге, - невиразно відповіли Мейтей  і господар.

    - А я вам найближчим часом віддячу, - пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.

Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитан­ня: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася - приглушено захихотіла.

Мейтей вигукнув:

 - Господине, ось вам неперевершений зразок баналь­ності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здо­ров’я.

- Передусім, неприємне обличчя, - бридливо прока­зав господар.

- А який ніс! - підхопив Мейтей.

- Та ще й кривий.

    - Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, - і Мейтей вдоволено засміявся.

   - Такі особи старшинують над чоловіками, - ще з більшою досадою буркнув господар.

- Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцято­му і залежалий на полицях до двадцятого століття, - як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.

Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:

-         Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.

-         Нехай підслухує, якщо має з того користь.

   -    Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.

Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас  захищала свою зовнішність.

-         Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?

-         Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!

-         Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?

    -    Того, що й твій сусіда – рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? – посміхнувся Мейтей до господині.

-         Професора з нього не вийде, - господиня перестала дивитися на чоловіка.

    -  А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я  Ісократ[18] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд[19]  писав прекрасні вірші. Що ж до мене...

    - Бридня! Так довго з вашим шлунком ви  не протягнете, - оголосила господиня, наче заздалегідь вирахувала, скільки років життя судилося її чоловікові.

    -Грубіянка!... Запитай в Амакі-сенсея!... Ти завжди даєш мені зім’яте чорне хаорі й латане-перелатане кімоно. Ось чому та жінка має мене за ніщо. Від завтра я вдягатимусь, як Мейтей. Приготуєш.

   - Як це –приготуєш?  У вас же немає такої дорогої одежі. Зрештою, дружина Канеди поводилася чемно з Мейтеєм тільки тому, що він згадав ім’я  свого дядька. Одяг тут ні при чому, - вправно вивернулась господиня.

На слові  «дядько» наче щось згадавши, господар спитав Мейтея:

    - Оце сьогодні вперше почув, що в тебе є дядько. Ти мені про нього не розповідав. То це правда?

Ніби даючи зрозуміти, що такого запитання він чекав, Мейтей відповів:

    - А-а, дядько! Він у мене страшенний впертюх... Це теж експонат з дев’ятнадцятого  століття, - Мейтей позирнув на господаря та господиню.

-         Ха-ха-ха... Ви завжди розповідаєте такі цікаві речі. А де ж він  проживає?

    -   У Сідзуока. І не просто собі  живе, а з тьоммаґе[20]  на голові, Я не надивуюся. Ти йому кажеш: «Надягніть шапку», - а він так гордовито відповідає: «Я дожив до похилого віку, а ще не відчував потреби в шапці». Або: «Холодно, поспіть ще трохи», - а він: «Людині досить і чотирьох годин сну, а спати довше - розкіш», - і встає до схід сонця. Дядько полюбляє хвалитися: «Не один рік я наполегливо тренувався, щоб звикнути спати  чотири години.  Однак замолоду  цього не вдавалося зробити – мене увесь час хилило на сон. Яка радість, що вже тепер я досяг такого віку, коли можу зробити все, що схочу». Тож нема нічого дивного, що у шістдесят сім років йому не спиться. І справа тут не в тренуванні чи якійсь іншій нісенітниці. А проте  він упевнений, що домігся успіху лише завдяки силі духу. Тому-то, як виходить з дому, не забуває взяти залізне віяло.

  -  Навіщо воно йому?

  - Не знаю. Бере, та й годі. Думаю, замість кийка. До речі, недавно з ним трапилася дивна пригода, - цьо­го разу  Мейтей звертався до господині.

   -  Он як! - господиня спромоглася на подив.

   - Навесні цього року несподівано приходить від нього лист: «Терміново вишли циліндр і сюртук». Я розгу­бився і поспішив зробити письмовий запит. Незабаром надійшла відповідь, що циліндр і сюртук потребує сам старий. 3амовлення необхідно було виконати до двадцять третього числа, коли в Сідзуока відзначають свято перемоги. Але дивна річ, у листі було таке: «Купи капелюх помірної величини, розміри сюртука вибери на свій розсуд і замов пошити у «Даймару»...

    - Невже тепер у «Даймару» шиють європейську одежу?

    - Та ні, сенсей, він просто переплутав з «Сіракія».

- Як же це «вибери на свій розсуд»? Це ж важко.

- На те він і мій дядько. Це в його дусі.

- Як же ти дав собі  раду?

- А що ж я мав діяти? Вибрав на свій розсуд і по­слав.

- Теж мені розумник! І що, вгадав розмір?

   - Видно, дядько задовольнився. Бо в місцевій газеті я вичитав, що того дня ясновельможний Макіяма був у розкішному сюртуку, а в руці мав залізне віяло...

- То з віялом він не розлучається?

- Так, я думаю покласти його дядькові в труну, коли­  він помре.

- Добре, що капелюх і сюртук підійшли йому.

    - Якби ж то! Я теж радів, що вийшло на лад. Та невдовзі одержую пакунок. Ну, думаю, не поскупився старий на віддяку. Розпакував, дивлюсь - аж там ци­ліндр, а на додачу лист: «Щиро вдячний, що ви зла­скавились на моє прохання, але циліндр трохи замалий. Тож, якщо вам не важко, передайте його шапкаре­ві, нехай розтягне. Потрібні для цього гроші перекажу поштою».

   - Який же ти недбайливий! - дорікнув господар, зрадівши, що на світі є люди недбайливі, як і він. По хвилі він спитав: - А що ж далі?

- Я почав сам його носити.

- Отой циліндр? - господар захихотів.

- Оце такий барон? - зчудувалася господиня.

- Хто?

- Та ваш дядько з залізним віялом.

    - Де там! Він учений - китаєзнавець. Замолоду гибів над книгами Конфуція і його учнів, а тому й до­сі, коли всюди сяють електричні лампи, ходить з тьом­маге на голові. Що ти з ним удієш? - сказав Мейтей, нервово потираючи підборіддя.

     - Але ж, стривай, ще недавно ти говорив про баро­на Макіяму!

    - Говорили, говорили,  я теж чула,- один-єдиний раз погодилась з чоловіком господиня.

    - Он як, ха-ха-ха... - ні сіло  ні впало розсміявся Мейтей, а згодом спокійно додав: - Усе це вигадка. Якби у мене був дядько барон, я б уже принаймні до­скочив посади директора департаменту.

   - А я думаю, що за чортівня, - втішився заклопотаний господар.

- Ого! То ви частенько так поважно брешете, як оце зараз? Ви мастак туману людям пускати, - захоп­лено проказала господиня.

- Куди мені до тієї жінки.

- Та ні, ви теж не пасете задніх.

  - Але ж, люба пані, я прибріхую задля жарту, а в неї брехня підступна, подвійна, сказати б, злоякісна. Якщо ми не зможемо відрізнити примітивну хитрість мавпи від вродженого почуття гумору, то доведеться богові комедії пожаліти, що перевелися на світі благородні люди з гострим розумом.

- Хто його знає, - і господар понурив очі.

- Ет, все одно, - сміючись, мовила господиня.

 

 

Ще ні разу моя нога не ступала по той бік завулка, тож не дивно, що я не маю жодного уявлення про Ка­недову садибу. Лише тепер почув про неї. Вдома ніко­ли не заходила мова про ділків, а тому я, живучи на ласкавому хлібі господаря, ніколи ними не цікавився - ­вони просто для мене не існували. Однак, підслухавши краєчком вуха розмову під час несподіваного візиту Ха­нако й уявивши собі вроду її доньки, їхнє багатство, родовитість і могутність, навіть я, простий кіт, уже не міг спокійно вилежуватися на веранді. До того ж мені стало жаль Канґецу-куна. Яка користь, що він за­кінчив університет і став фізиком? Ця Ханако підку­пила професорову, дружину рикші, ба навіть Тенсьоін з багатострунним кото; розвідала про нього геть усе, навіть те, що йому викришилися два передні зуби, а він  лиш підсміюється і знай крутить мотузок хаорі. Не всяк одважиться підступити до жінки з таким здоро­вецьким носом. Господар, звісно, не буде втручатися у цю справу, тим паче, що в нього обмаль грошей. Мейтей живе в достатку, але він справжнісінький Ґудзен Додзі, тож допомоги від нього марно сподіватися. Ко­му-кому, а сенсею, що виступає з доповідями про ме­ханіку повішення, можна поспівчувати. Тому було б несправедливо, якби я не наважився прокрастися у во­рожий табір і не вивідав, що ж там відбувається. Я про­стий собі кіт, але, живучи в домі вченого, що іноді по­читує Епіктета і стукає його книгами по столу, відріз­няюсь від дурних і нетямущих пересічних котів. Ли­царський дух, що спонукає мене до такої авантюри, ховається на кінчику мого хвоста. Йдеться не про те, щоб віддячити Канґецу-кунові, або, тим більше, відда­тися тому шаленому збуренню крові, коли безоглядно кидаєшся рятувати когось із біди. Кажучи пишномов­но, мій блискучий, гідний похвали, вчинок продиктова­ний волею неба, що понад усе ставить справедливість і поміркованість. Якщо Ханако та її поплічники, без відома Канґецу, роздзвонили про випадок на Адзума­басі, підсилають своїх нишпорок, а потім пихато розпо­відають першому-ліпшому, що вони довідались, якщо не гребують послугами рикш, конюхів, бешкетників, волоцюг-сьосеїв, старих поденниць, баб-повитух, відьом, масажисток, телепнів і забирають час у талановитих, корисних державі людей... то в кота теж вистачить рі­шучості. На щастя, день видався погідний. Одне лише мене турбувало: іній почав танути, тож служниця розгнівається, якщо своїми лапами забрудню веранду. Та для мене понад усе обов’язок - життя не пошкодую. «Не завтра вранці, а піду негайно, - вирішив я і, спо­внившись відваги й почуття самопожертви, кинувся до кухні. Але тут же завагався: «Стривай!... Як кіт я до­сяг найвищого ступеня розвитку, мені навіть здається, що гостротою розуму не поступлюся й учневі останньо­го класу гімназії. Шкода тільки, що горло в мене котяче, і я не годен розмовляти людською мовою. Скажімо, я крадькома прошмигну в Канедову садибу, з’ясую, що відбувається у ворожому таборі... А далі? Все одно ні­чого не зможу розповісти Канґецу-кунові. І господар, і Меитей-сенсей теж нічого не взнають. Добуті дорогою ціною відомості пропадуть марно. Вони будуть як зари­тий у землю діамант, що не може відсвічувати в про­менях сонця. «По-дурному виходить, може, не варт і починати»,- розмірковував я перед дверима.

Однак не пристало кидати розпочату справу на пів­дорозі. Я почував себе кепсько, як люди в посуху, коли чекають дощу, а чорні хмари пропливають над головою і зникають у сусідній провінції. Інша річ, якби я не мав рації. А от боротися за справедливість, заради гу­манності, навіть якщо за виконання обов’язку доведеть­ся накласти життям - заповітне бажання справжньо­го мужчини. Байдики бити й бігати по грязюці – ось на що приречений звичайний кіт. Мені судилось вродитися котом, і я не можу обмінятися думками з панами Канґецу, Мейтеєм і Кусямі, але як треба потай кудись закрастися, то ніхто мене в цьому не перевер­шить. Я люблю зробити те, що не до снаги іншим. Все-таки краще, що хоч я знатиму, що діється в домі Кане­ди. Мені так кортить дати їм зрозуміти, що хтось усе про них знає, хоч і не може розповісти іншим! Як же не піти, коли на мене чекає стільки приємних вражень? Ну що ж, або пан або пропав, піду.

Опинившись на тому боці завулка, я побачив перед собою на розі вулиці гордовитий, в європейському сти­лі, будинок. «Господар, напевне, такий же пихатий, які його кам’яниця». Я прошмигнув через браму в двір, оглядаючи цю понуру двоповерхову будівлю, яка не вирізнялася особливою архітектурою, створену, здає­ться, тільки для того, щоб лякати людей. Певно, це і є та банальність, про яку говорив Мейтей. Проминувши парадний вхід, через палісадник я побіг на задвір’я. Кухня, як годиться, була простора, напевне, разів у десять більша, ніж у Кусямі-сенсея. Там панував ідеаль­ний порядок, усе аж сяяло. Навряд чи вона поступить­ся кухні графа Оокума, про яку нещодавно з подроби­цями писала газета «Ніхон сімбун». «3разкова кух­ня», - подумав я і вкрався досередини. Дивлюсь – у широкому, в два цубо, передпокої дружина рикші роз­мовляє з кухаркою й рикшею  Канеди. Я сховався за цебром.

     - Невже той учитель не знає нашого пана? - питала кухарка.

     - Хіба таке можливо? Треба бути без очей і без, вух, щоб жити поряд і не знати садиби Канеди-сана,­ - проказав рикша Канеди.

- Що тут скажеш! Адже той учитель такий ди­вак - його цікавлять тільки книжки. Якби знав, хто наш пан, то вжахнувся  б. А втім, він, мабуть, не знає, скільки років  власним дітям, - мовила дружина рикші.

- От бовдур, і не боїться Канеди-сана! Хай йому грець, ходімо всі та й налякаємо його.

- А й справді! Мудрагель який: то, бач, ніс у пані завеликий, то обличчя не до вподоби... А в самого пика, як у борсука з  Імадо[21]. Напевно, має себе за нормальну людину! Тьху!        

  - А подивіться тільки, який у нього вигляд, коли він з рушником іде до лазні! Ніби на цілому світі нема кращого за нього.

      Навіть кухарка зневажала Кусямі-сенсея.

    - Ходімо під огорожу й вилаємо його.

   - Щоб не задирав носа!

- Тільки не треба потикатись йому на очі. Нехай лиш голоси чує. Не давайте йому сидіти над книгами, допечіть до живого. Так пані веліла.

     - 3робимо,- жінка рикші дала зрозуміти, що за    нею затримки не буде: свою порцію прокльонів вона сенсеєві вділить.

«Далебі, ця компанія готується залити сала за шкіру Кусямі-сенсею»,- подумав я і нишком шмигнув до кім­нати.

У котів наче й ніг немає: ще ніхто з них мимоволі, через свою незграбність, не зчиняв шуму. Вони бігають нечутно, наче по хмарах. Їхня хода схожа на удар ка­м’яного гонга під водою, на передзвін китайської цитри у глибокій печері, на плин думок, коли мовчки насо­лоджуєшся делікатесами. Що мені до банального євро­пейського будинку, до зразкової кухні, до дружини рикші, слуг, кухарки, панночки, покоївки, до самої Ха­нако та її чоловіка. Куди хочу - йду, що хочу - слу­хаю, оближуся, помахаю хвостом і неквапом, наїжа­чивши вуса, вертаюся додому. Тут я мастак на всю Японію. Я навіть подумав, чи, бува, той кіт-перевертенъ, у старовинній книжці, не родич мені. Кажуть, буцімто у ропухи на лобі коштовний самоцвіт, що виблискує у темряві, а от у мене на хвості вміщуються усі уявлен­ня про природу - богів неба й землі, святе вчення  Буд­ди, щем  кохання і марність нашого буття - й успадко­вані від діда-прадіда чудодійні засоби ошуканства.  Мені, скажімо, легше гордовито прогулятися по коридо­рах  Канедового дому так, щоб ніхто не помітив, ніж Ніосама[22] розтоптати токоротен[23]. Того разу, під вражен­ням своїх здібностей, я збагнув, що всім завдячую хво­сту, якого оберігаю, .як найдорожчий скарб, і вирішив не відкладати, а негайно помолитися великому богові хвоста: «Вділи мені, боже, котячого щастя, не покидай у скруті». - І низько схилив голову. Тут мене спіткала невдача. Я мав тричі вклонитися, не випускаючи з-пе­ред очей хвоста. Хотів було повернутися, щоб побачити хвоста,  але він, очевидно, потягся слідом за тілом. «Не втечеш»,- подумав я й оглянувся так, що замалим  в’язів не скрутив, хвіст - на бік. Догнати його - все одно, що втиснути всесвіт у три суни. Обернувшись у погоні за хвостом  сім з половиною разів, я вкрай зне­силів і вирішив кинути марне заняття. Голова так за­паморочилася, що я не знав, де опинився. «Що буде, те й буде»,- і я поплентався світ за очі. Та раптом за сьодзі почувся голос Ханако. «Нарешті!» - Я завмер,

  нашорошивши вуха й затамувавши подих.        .

- Такий злидняк той учитель, а нахабства - і на віз не вбереш, правда? - надсаджувався знайомий різ­кий голос.

     - Авжеж, нахабний тип. Треба його провчити. У тій гімназії працюють мої земляки.

     - Хто саме?

     - Цукі Пінске та Фукуті  Кісяґо. Попрошу нехай допечуть йому.

     Я не знав, звідки родом Канеда-кун, але чудернацькі імена його землячків видалися мені гідними один одного.

    - Він учитель англійської мови? - провадив далі Канеда-кун.

   - Дружина рикші казала, що він викладає англійську мову чи щось таке.

-         В кожному разі, вчитель з нього нікчемний.

Слово «нікчемний»  припало мені до смаку.

    - Нещодавно я стрів Пінске і він розповів: «У нашій школі працює один дивак. Якось учні його питають: «Пане вчителю, як перекласти по-англійському «бан­тя»[24]? - а він цілком серйозно відповідає: «Бантя» по-­англійському «savage tea». Тепер наші вчителі зробили з нього посміховисько. Такі тільки  кидають тінь на ін­ших. То, напевне, він»

   - Напевне. Від такої пики чогось розумного й не сподівайся. А які в нього бридкі вуса!

- Огидний тип!

Виходить, якщо ти з вусами, то вже й огидний. У та­кому  разі всі коти – потвори.            .

- А коло нього все крутиться якийсь Мейтей, чи П’яничка непросипущий[25], ніяк не пригадаю, як звати. Так той взагалі блазень пришелепуватий. Каже, барон Макіяма - його дядько. Я тоді подумала: «Неймовірно, щоб у такої мармизи та дядько був барон».

   - Не варто сприймати його слова за щиру правду, коли не знаєш, що він за птах.

   - Не варто, кажете? Але ж він мастак забивати людям памороки, - скрушно сказала Ханако.

Що за дивовижа? Про Канґецу-куна не обмовилися й словом. «Невже вони говорили про нього перед цим? А може, вирішили, що він їм не рівня і викинули з го­лови?» - думав я стривожено. Хоч-не-хоч я посто­яв хвилинку і вже збирався йти, як у вітальні навпроти задзвеніла. «Ого, й там щось відбувається. Не спізни­тися б».- Я поспішив туди.

Почувся гучний жіночий голос. Оскільки він дуже скидався на голос Ханако, я здогадався, що говорить, мабуть, та панночка, через яку Канґецу-кун мало не втопився. Як прикро, що сьодзі заважали мені хоч кра­єчком ока бачити її великоцінну особу, а тому я не можу поручитися, чи її обличчя прикрашає великий ніс, а чи ні. Однак, судячи з її сопіння під час розмови, можна було дійти висновку, що в панночки аж ніяк не плескатий, непримітний для людей, ніс, а скоріше нав­паки. Жінкаа говорила без упину, її ж співрозмовника  не було чути. Напевне, вона перемовлялася по телефо­ну, що про нього я вже чував.

   - Хто це? Ямато? Я збираюсь завтра в театр, залиш мені квиток у третю ложу, гаразд?...Зрозумів?... Що не­зрозуміло? Який же ти, їй-богу! У третю ложу... Що? Чому не зможеш? Повинен взяти, чуєш! Ха-ха-ха, ка­жеш, жартую?... Мені не до жартів!... Чого ж глузуєш? Власне, хто ти? Tьокіті? О, який же ти безголовий, Тьо­кіті! Скажи, щоб господиня підійшла до телефону. Що? Сам упораєшся? Який же ти грубіян! А ти знаєш, хто я така? Я - Канеда!... Ха-ха-ха, кажеш, добре знаєш? Ну й дурень!... Канеда, кажу... Що? Щиро дякую за люб’язність? 3 якого дива тобі закортіло дякувати? Не треба мені твоїх подяк... Знову регочеш? Ти, напевне, йолоп... Ваша правда, кажеш?... Будеш глузувати, пові­шу трубку! Тобі байдуже?.. А мовчатимеш, то не порозуміємось. Кажи ж щось!

Ніхто не відповів. Очевидно, Тьокіті поклав трубку. Не тямлячись з люті, панночка так відчайдушно закру­тила ручку телефону, що дзеленчало на весь будинок­. З переляку загавкала китайська болонка, що сиділа по­руч. «Не ловитиму гав»,- я  вибіг з дому і сховався під верандою.

Тієї ж миті в коридорі почулася людська хода, за­скрипіли розсувані сьодзі. «Хто б це?» - Я нашорошив вуха.

- Панночко, вас кличуть пан і пані.

Здається, гукала покоївка.

-         Знати нічого не хочу! - огризнулась панночка.

-          Але ж вони веліли: «Поклич панночку, є невеличка справа».

     - Чого ти причепилася як реп’ях! Я ж сказала: нічого знати не хочу! - лютувала панночка.

     - Здається, мова йтиме про Мідзусіма Канґецу­-сана,- спробувала заспокоїти її покоївка.

- Не знаю я  ніякого Канґецу, ані Суйґецу! Ненави­джу! О, дурна пика! - Панночка заходилася зганяти злість на нещасному Канґецу-кунові.- О, а коли це ти зробила собі модну зачіску?

Покоївка полегшено зітхнула:

    - Сьогодні.

     - Безсоромниця! Служниця, а й собі до панів пнеть­ся. Та ще й комірець поміняла, - не вгавала панночка.

- Це той, що ви мені ласкаво подарували. Він та­кий гарний, що мені шкода було його носити, тож я сховала в кошик. Але старий забруднився, довелось замінити­

- Коли це я тобі дарувала?

    - На Новий рік. Ви його купили в «Сіракія». На брунатно-зеленкуватому тлі - набивка у вигляді програ­ми сумо. Ви ще сказали, що він вам не до смаку - ста­рить вас - і що ви даруєте його мені. Ось як було.

-         Як ти мені набридла! А тобі до лиця, осоружна.

-          Дякую.

- Я не збираюсь тебе хвалити. Осоружна, кажу.

- Не розумію.

 - Навіщо взяла таку гарну річ без дозволу?

Покоївка розгублено мовчала.

- Якщо вже він тобі пасує, то мені й поготів.

- Звичайно, він вам личить.

- То ти знала про це і мовчала! А тепер носиш, ніби так і треба, погань остання!

 Лайка лилася нестримним потоком. Я уважно сте­жив, як розгорталися події. З вітальні навпроти саме пролунав голос Канеди-куна:

    - Томіко! Томіко!

Панночці хоч-не-хоч довелось озватися і покинути кімнату з телефоном. Китайська болонка, трошки більша за мене, з очима й ротом наче стягнутими до се­редини морди, кинулася за нею. Я нишком вишмигнув з кухні на вулицю й побіг додому. Моя вилазка вдалася приблизно на дванадцять відсотків.

Коли я повернувся з розкішного будинку Канеди в нашу брудну халупу, мені здалося, наче я потрапив з осяяної сонцем гори в глибоку темну печеру. У домі Канеди мені було не до того, щоб придивлятися до оз­доблення кімнати, до фусуми[26], сьодзі й такого іншого. І тільки опинившись у нашій оселі, я відчув усе її убозтво й не на жарт заскучав за так званою баналь­ністю. Схоже, що ділки видатніші за вчителя. Однак така думка видалася мені надто дивною, і я вирішив послу­хати, що скаже на це мій шановний хвіст. «Саме так, саме так»,- долинули з хвоста слова одкровення. Я зди­вувався, коли застав у вітальні Мейтея. В хібаті, скида­ючись на бджолиний стільник, стирчали недокурки. Мей­тей, недбало схрестивши ноги, про щось теревенив. При­віявся цього разу й Канґецу-кун. Підперши голову ру­кою, господар втупився в вологу пляму на стелі. Як завжди, тривало засідання безтурботних відлюдників.

- Канґецу-кун, минулого разу ти приховав ім’я жін­ки, яка марила тобою. Тепер уже, сподіваюсь, розка­жеш, хто вона,- взявся глузувати Мейтей.

- Розказав би, коли б це стосувалося тільки мене. А то ж, може, їй буде неприємно...

- 3начить, не можна?

-         До того ж я дав слово честі дружині професора.

-          Що мовчатимеш?

    - Так, - Канґецу-кун, своїм звичаєм засмикав моту­зок хаорі. То був незвичайний бузкового кольору моту­зок, такого тепер не знайдеш.

   - Цей мотузок нагадує про епоху Темпо[27],- не підводячи голови, промимрив господар. Пригода з Канґе­цу-куном його анітрохи не цікавила.

- Авжеж, слідів епохи російсько-японської війни в ньому не відчутно. Він хіба що пасує до похідного шо­лома й бойового хаорі з гербом китайської мальви. Ка­жуть, ніби Ода Нобунаґа[28] зв’язав своє волосся у пучок на весіллі саме цим мотузком, - просторікував Мейтей.

- Насправді, цим мотузком користувався ще мій дід  під час каральної експедиції в Тьосю,- серйозно зая­вив Канґецу-кун.

- Саме наспів час подарувати його якомусь музею, чи не так? Бо вченому-фізику Kaнґецу-кунові, лектору про «Механіку повішення», вдягатися як замшілий ха­тамото[29] - тільки зажити сумнівної слави.

   - Звісно, я міг би послухатися вашої поради, але, кажуть, цей мотузок мені пасує, отож...

   - Хто це сказав? То ж несмак, - подав голос госпо­дар і обернувся в другий бік.

- Ви його не знаєте.

- То й що? А все-таки  хто?

- Одна жінка.

   - Ха-ха-ха! І дивак же ти! Вгадати, хто? Напевне, та сама, що кликала тебе з дна Сумідаґави. А що, якби ти ще раз, вже в цьому хаорі, спробував утрапити на той світ? - завдав підступного удару Мейтей.

   - Ха-ха-ха. Більше вона не кличе його з дна річки. Тепер у тому райському куточку на північний захід...

   - Я б не сказав, що такий уже й райський. Чого вартий лише ніс!

   - Що? - Канґецу підозріло глянув на приятелів.

   - Нещодавно сюди вдерся носище з того боку завулка. Ми мало не зомліли, правда ж, Кусямі-кун?

   - Атож,- буркнув господар, напівлежачи і сьорбаючи  чай.

- Носище? Це ви про кого?

- Про ясновельможну матінку твоєї коханої.

- Що, що?

- Приходила дружина Канеди й розпитувала про тебе, -  статечно пояснив господар.

   «Цікаво, як зреагує на це Kaнґецу-кун? Здивується? Втішиться? Засоромиться?» - подумав я. Та де там! Він і вухом не повів.

- Мабуть, хотіла, щоб ви намовили мене одружити­ся з її донькою? - промовив він тихо й засмикав буз­ковий мотузок хаорі.

- Не вгадав. Та вельможна матуся з видатним носом...- почав було Мейтей, але господар урвав його й затеревенив  таке, що купи не трималося.

- Постривайте, я уже давно складаю віршик про її ніс.

У сусідній кімнаті господиня пирснула зі сміху.

- Який же ти легковажний! І вже склав?

- Майже. Ось перший рядок: «На цім обличчі­ свято носа».

- А далі?

- Другий рядок: «Принесімо цьому носу священне  вино».

- А далі?

- Все.

- Потішно, - всміхнувся Канґецу-кун.

- А що, як дописати: «Пітьмою в ньому вкриті дві печери»,- взявся доповнювати Мейтей.

- Не знаю, чи сподобається вам така фраза: «Такі глибокі й темні, що й волосків не видно»,- приєднався і Канґецу-кун.

Саме тоді, коли на приятелів зійшло натхнення, з-за огорожі кілька голосів заверещало: «Борсук із Імадо! Борсук із Імадо!» Господар і Мейтей здивовано глянули туди, звідки долітали голоси, намагаючись розгледіти крізь щілини в огорожі, що ж там діється. Там почувся регіт і тупотіння.

    - Що означає «борсук із Імадо»? - розгублено допитувався Мейтей у господаря.

    - Казна-що, - відповів той.

   - Дотепно придумано, - похвалив Канґецу-кун.

    Враз Мейтей, ніби щось пригадавши, скочив на рівні й серйозно почав:

- Вже не один рік я досліджую ніс з погляду есте­тики і сьогодні хочу викласти деякі свої спостережен­ня. Отже, прошу вашої уваги.

     Пропозиція була така несподівана, що господар тільки витріщився на Мейтея. Кангецу промимрив:

    - Цікаво послухати.

    - Я всебічно вивчив це питання, але походження носа так і не зміг встановити. По-перше, викликає сум­нів доцільність у ньому двох отворів: адже навіть якщо ніс має чисто практичне значення, то двох отворів за­багато. Йому зайве так чванькувато стирчати посеред обличчя. Однак чому він дедалі більше випинається вперед? - Мейтей для підтвердження торкнувся влас­ного носа.

- А хіба він у тебе випинається? - без усяких ле­стощів зауважив господар.

- Принаймні він у мене не плескатий. Щоб уникну­ти непорозуміння, звертаю вашу увагу, що ніс - це не просто два отвори... Отже, на мою думку, розвиток носа пояснюється тим, що наслідки незначної дії, званої лю­дьми сяканням, нагромаджувалися й спричинилися до виникнення такого яскравого феномена.

- Свята правда, - підхопив господар.

    - Як ви самі добре знаєте, при сяканні ми хапаємось пальцями за ніс і подразнюємо ту його частину, за яку хапаємось. А згідно з великими принципами теорії еволюції саме та частина тіла, яка зазнає постійного подразнення, розвивається  швидше за інші. Шкіра гpy­бшає,  тканина ущільнюється і врешті-решт утворюється хрящ.

      - Даруйте... Навряд чи м’ясо так швидко перетвори­ться у хрящ, - заперечив Канґецу-кун, учений-фізик.

- Ваші сумніви не безпідставні, - любесенько вів далі Мейтей.- Але факти - найкращий доказ, ось він - хрящ, тут уже нікуди не дінешся. Хрящ  утворив­ся, а з носа все одно тече, отже, треба сякатися. Вна­слідок цього хрящ звузився з обох боків й обернувся ­ на високий виступ... справді, жахливий процес. Як не­заперечно, що крапля довбає камінь, голова святого Біндзуру[30] випромінює світло, так само істина, що ніс видовжується й твердне.

- Але ж твій ніс м’який, як рисова балабушка.

    - Доповідач побоюється, що йому буде важко спростовувати закиди на адресу названої частини тіла, то­му-то він свідомо ухиляється від дискусії на цю тему. Він хотів би звернути вашу увагу лише на те, що ніс вельмишановної матінки Канеди - це всесвітнє диво, бо він досяг найвищого ступеня розвитку і являє собою зразок чудового й рідкісного носа.

    Канґецу-кун мимоволі пирснув.        

    - Однак, хоча кожна річ, досягши вершини розвит­ку, справляє незабутнє враження, вона чомусь нас ля­кає і не дає наблизитися до себе. Без сумніву - у ма­тінки Канеда розкішний ніс, але чи не занадто стрімко він пнеться вгору? Носи в людей минулого, як-от у Сокра­та, Голдсміта чи Теккерея, з погляду їхньої будови навряд чи можна б назвати бездоганними. Але саме це надавало їм особливої привабливості. Мабуть, носи поважають не за висоту, а за своєрідність? Якщо вірити приказці: «Краще рисовий коржик, ніж ніс»[31], то най­більшу естетичну вартість, безперечно, має ніс, схожий на Мейтеїв.

    Канґецу-кун і господар зареготали. До них приєднався й Мейтей.

    - Отож усе, що я вам  повідав...

   - Сенсей, «повідав» не те слово, воно діалектне і скорше пасувало б якомусь казкареві. Будь ласка, не вживайте його, - помстився за недавнє зауваження Канґецу-кун

    - Так  от, протремо очі й почнемо спочатку... Гм-м... Тепер я хочу торкнутися питання про відповідність носа й обличчя. Якщо розглядати ніс відособлено від інших частин обличчя, то ніс ясновельможної матінки можна сміливо демонструвати де завгодно... Такий ніс, мабуть, міг би одержати першу премію навіть на ви­ставці на горі Курамаяма[32]. Можна тільки пошкоду­вати, що той ніс було виготовлено, без попередньої до­мовленості з добродіями Ротом, Очима та іншими. Ніс Юлія Цезаря - без сумніву, непересічний, але що було б, якби його обережненько відрізати та й прилад­нати на морду вашого кота? Образно кажучи, найясні­ший ніс стирчав би на котячій морді, як, статуя Будди з Нара на шахівниці. Мені здається, що таке різке по­рушення пропорцій тільки знижує його естетичну вар­тість. Ніс вельмишановної матінки, як і Цезарів, - це всього лише виступ, що вражає хвацькою красою й гор­дою поставою. Та гляньте, яке його оточення? Ясна річ, воно не таке бридке, як у вашого кота. Але ж це факт, що її брови спадають униз від перенісся, як на машка­рі епілептички, а щілинки очей, піднімаються круто вгору, до скронь. Як же ж, панове, не пожалкувати, що такому обличчю та випав такий ніс?!

    Як тільки Мейтей замовк, з-за будинку долинув го­лос:

    - Все ще базікають про ніс. От уперті!

    - Це дружина рикші, - пояснив Мейтеєві господар. А той провадив далі:

    - Доповідач має за велику честь для себе виявити в несподіваному місці, за будинком, ще одного слуха­ча - істоту іншої статі. Неждано-негадано нам випало щастя, що своїм чарівним, схожим на дзюркотливий  струмок, голосочком вона скрасить нашу суху академічну лекцію. Намагатимусь пояснювати свої думки якнайдохідливіше, тим самим сподіваюсь віддячити пре­красній пані за увагу до нас. Однак зараз я повинен торкнутися деяких питань механіки, тож, природно, можна сподіватися, що шановним паннам буде важко все зрозуміти. Прошу набратися терпіння.

На слові «механіка»  Кенґецу-кун знову захихотів.

    - Я спробую довести, що такий ніс зовсім не гармонує з обличчям. Тут якраз той випадок, коли порушує­ться закон про золотий переріз Цейзінґа. Я спробую переконати вас у цьому, використовуючи рівняння ме­ханіки. Нехай Н - висота носа, d - кут нахилу носа до поверхні обличчя. Зауважте, що W, безперечно, - вага носа. Ну, то як? Зрозуміло?

- Анічогісінько, - відповів господар.

- А вам, Канґецу-кун?

- Я теж нічого не второпав.

     - Жаль. Як же так? Нехай уже Кусямі, але ти ж фізик, я думав, зрозумієш. Адже ці формули - суть моєї доповіді і якщо їх викинути, вся робота зійде нанівець... Ну гаразд. Облишу формули й перейду до висновків.

- І висновки є? - здивувався господар.

    - А чого ж бо ні? Доповідь без висновків – все одно, що європейський обід без десерту... Слухайте уважно, переходжу до висновків. Отже, якщо на вище­наведену формулу подивитися з погляду теорії панів Вірхова і Вейсмана, то треба, очевидно, визнати спад­ковість апріорної форми. Далі, незважаючи на вагомі докази, що апостеріорність не успадковується, треба визнати, що духовний стан, відповідний цій формі є  до певної міри її неминучим наслідком. Отже, можна дійти висновку, що носи в дітей, народжених від батьків з носами, які не відповідають їхньому суспільному становищу, теж матимуть вади. От хоча б Канґецу-кун. Че­рез свою молодість він, напевне, не помітить особливого відхилення від норми в носі панночки Канеди. А оскільки інкубаційний період такої спадковості досить тривалий, то вона може виявитися будь-коли: досить різкої зміни клімату, як ніс почне рости, розбухати й за мить досягне розмірів матусиного. 3 огляду на ці обставини й наукові аргументи Мейтея, вважається найдоцільнішим і найобачнішим утриматися від цього шлю­бу; я гадаю, не тільки господар цього дому, але й кіт­-перевертень, що онде розлігся, не мають жодних запе­речень проти цього.

Господар спроквола підвівся й запально погодився:

- Ясна річ! Кому потрібна дочка таких суб’єктів! Канґецу-кун, нізащо не одружуйся!

   Щоб висловити і свою згоду, я нявкнув два рази: «Няв, няв».

Слова Мейтея, видно, не схвилювали Канґецу-куна.

  - Що ж,- сказав він, - якщо шановні панове такої думки, то я міг би відмовитися від свого наміру. А як­що вона прийме мою відмову близько до серця і заслабне? Тоді провина впаде на мене...

- Ха-ха-ха, без вини винний!

Лише господар сприйняв слова Канґецу всерйоз.

   - Такої дурепи зі свічкою у білий день не знайдеш! А донька теж, напевне, викапана мати. Тільки подумайте, прийшла вперше у дім і відразу ж причепилася до господаря. А пихи скільки! - випалив він, задихаю­чись від люті.

     3-за огорожі знову долинув дружній регіт. Потім хтось закричав: «Дурень чванливий!» - «Мабуть, кор­тить перебратися у більший дім!» - підхопив інший. Третій заверещав на всі заставки: «Хоч би скільки приндився, все одно ти - жалюгідний хвалько!»

   Господар вийшов на веранду і заволав, анітрохи не слабкіше за супротивника:

   - Припиніть! Чого поставали під огорожею?

   - Ха-ха-ха! Дикий чай, дикий чай! - посипалися на нього  образи.

   3нетямлений від люті господа  схопив кийок і вискочив надвір.

   - Оце так! Ура! Ура! - заплескав у долоні Мейтей. Канґецу лише посміхався, смикаючи мотузок хаорі. Я переліз через отвір у паркані й побачив, що розгуб­лений господар стоїть посеред вулиці, спершись на кийок. Дивна річ, навкруги не було й живої душі.

 


 

[1] Кібіданґо – просяні коржики.

[2] Теннен  Кодзі – посмертне ім’я  Йонеями  Ясусабуро, голови буддійської секти  храму Енґакудзі, приятеля Нацуме Сосекі.

[3] «Луньюй» - книга  висловів Конфуція та його учнів.

[4] Ґу­дзен Додзі – Дитя Випадковості (яп.).

[5] Мон – стародавня дрібна монета, одна десята  сена.

[6] Дзен – низький  обідній столик.

[7] Кьокутей Бакін (1767-1848) - японський письменник, автор дидактичних  романів.

[8] Пенденніс – персонаж роману англійського письменника Теккерея  «Історія Пенденніса».

[9] «Беовульф» - англосаксонська епічна поема, в основу якої покладено перекази про врятування Данії від  страшного дракона.

[10] Вільям Блекстон (1723-1780) – англійський юрист, автор  «Коментарів до англійських законів».

[11] «Видіння про Петра Плугатара» (1362) -  алегорична поема англійського поета Вільяма Ленґоенда (1330-1400?)

[12] Сун – міра довжини, 3,03 см.

[13] Едокко – мешканець Едо (старовинна назва Токіо) з діда-прадіда.

[14] По-японському «хана» - ніс, «ко» - закінчення жіночих імен.

[15] Таким вигуком  звертаються судді до  борців сумо, популярного виду боротьби в Японії,  під час змагання.

[16] Хаґоромо – одежа з пташиного пір’я  феї з п’єси театру  «Но».

[17] Біва – чотириструнний музичний інструмент.

[18] Сократ (436-338 рр. до н.е.) – видатний давньогрецький публіцист.

[19] Симоноїд (556?-469? рр.. до н.е.) – давньогрецький поет.

[20] Тьоммаґе – стародавня  чоловіча зачіска з вузлом волосся на тім’ї.

[21] Ідеться про глиняні статуетки, які виробляли  в одному з районів Токіо – Імадо.

[22] Ніосама – буддійське божество, охоронець храму.

[23] Токоротен – желе, приготовлене з  червоних водоростей.

[24] Бантя – зелений час низької якості. Далі в тексті гра слів:  слово «бан», записане іншим ієрогліфом, означає «дикий», а   «тя» - чай; отже, виходить – «дикий чай»  (англ. savage  tea).

[25] У тексті гра слів: слово  «мейтей», записане іншими ієрогліфами означає   «сп’яніння».

[26] Фусу ма – розсувна перегородка  всередині  японського будинку.

[27] Епоха Темпо – 1830-1844 рр.

[28] Ода Нобунаґа (1534-1582) -  японський полководець  періоду міжусобних феодальних війн  у  XVI  ст..

[29] Хатамото – безпосередній васал сьогуна, верховного диктатора Японії.

[30] Біндзуру – один з учнів Будди; вважається, що доторк до його статуї виліковує хворих.

[31] Перекручена японська приказка: «Краще рисовий коржик, ніж квіти». По-японському  «квіти»   і   «ніс»  звучать майже однаково, але пишуться різними  ієрогліфами.

[32] За японським повір’ям на горі Курамаяма проживають казкові людиноподібні істоти з довгим носом – тенґу.

 

Повернутись на початок сторінки


     

На головну ] Нагору ]

 


Интернет реклама УБС
  Аніме та манґа українською Лучшие проекты о Японии.    

Забороняється відтворення будь-якої інформації з цього сайту, текстової чи графічної!

Запитання та зауваження з питань оформлення та змісту сайту надсилати на адресу: japan4you@ukr.net.

Copyright © 2005-2019 Фонд "Мрії здійснюються". No reproduction or republication without written permission.

 

  Останнє оновлення: 27.03.2019